Розділ 7

Розділ 7

У камбурзі пахло, хоча, швидше, все-таки смерділо димом, пліснявою і старим жиром. Під ногами хрустіли уламки якихось черепків, по кутках стояло кілька великих діжок та запилених мішків та ящиків. Деякі з них були підперті при підлозі камінцями, очевидно, щоб не зсовувалися з місця при хитавиці на кораблі. Уздовж стіни тягнувся вузький стіл, закиданий брудним посудом і ганчірками, а біля нього стояла стара чорна піч, уся чорнюща від кіптяви та сажі.

— Оце, — сказав Журней, пройшовши до середини кімнатки і торкнувшись долонею до її ребристої поверхні, — наша камбузна піч. Вона гріє і годує весь екіпаж. Якщо капітан наказав тобі бути у нас коком, то це буде твоє робоче місце. Ти вмієш готувати? 

Це запитання ввело мене в ступор. А й справді, чи вмію я готувати? Я якось не думала над цим, адже спроможна посмажити картоплю, яєчню, зварити більш-менш їстівний суп. Але от чи зможу я приготувати їжу для великої кількості людей?  І, напевно, це не повинна бути лише одна якась юшка? І хліб треба пекти і салат якийсь робити? Напевно, і компот чи чай? Чи що вони тут п'ють? Сподіваюся, не лише один ром. Навіть не уявляю, що переважно готують на кораблях...

Журней почав показувати мені частини печі.

— Мабуть, ти ніколи не користувалася корабельною піччю? Оцей отвір унизу — для вугілля, ще нижче — для попелу. А тут, — чоловік торкнувся металевих ґрат, які лежали зверху на печі, неначе стільниця, — ставимо казан або ще якусь посудину. Вогонь тут не завжди звичайний: іноді він горить навіть без вугілля та дров. Кажуть, піч трохи зачарована ще від того часу, як «Туман» зіштовхнувся з кораблем божевільного алхіміка. Була в нас така пригода...

— А це димар? — обережно підійшла я ближче, переступаючи через жирні калюжі та черепки, зазирнула в темну діру, що була пророблена в стелі.

— Так. Дим переважно виходить туди, — знову посміхнувся Журней, киваючи на широку металеву трубу. — Через цей димохід. Бачиш цю трубу, що йде від печі у стелю? Вона тягнеться нагору, крізь палубу. На її вершечку є спеціальна кришка-ковпак, щоб не заливало дощем і морськими хвилями, коли море неспокійне. Проте ти повинна бути обережною із піччю та вогнем, тому що вогонь на кораблі — це не іграшки! Тому тут завжди стоять, — він вказав на кілька старих погнутих відер, — відра з піском та водою. Бо якщо спалахне, то все судно піде на дно. І трубу ти повинна теж часто чистити, щоб не забивалась, і дим не йшов тобі сюди, в приміщення. 

Я намагалася запам'ятати всі деталі та премудрості про які розповідав мені помічник капітана.

— А взагалі, камбуз на кораблях, чесно кажучи, страшне місце. Я його навіть боюся, — пожартував Журней. — Постійно дивуюся, як камбузники інколи вміють при страшній хитавиці зварити їсти. Адже коли корабель хитає, то й кухар має так наловчитися, щоб і не впасти, та ще й у казан встигати додавати все, що треба. Я колись заходив до нашого кока, то тут усе брязкало, виливалося, сипалося, шипіло, диміло... Його і за парою та димом видно не було. Просто справжнісіньке пекло! Сподіваюся, ти впораєшся, — Журней співчутливо посміхнувся і вийшов за поріг. — Облаштовуйся. За годину ти повинна приготувати щось їстівне, бо хлопці й дівчата голодні. Усіх нас на палубі двадцять п'ять осіб. Двадцятеро чоловіків, це наша команда, плюс капітан, і плюс четверо жінок із втішалки. Отже, усіх двадцять п'ять осіб. Чорт, зовсім забув! Тепер дев'ятнадцятеро чоловіків і дівчина-кок, тобто ти, — він підморгнув. — Причому капітан їсть окремо від команди у своїй каюті. Ти повинна будеш занести йому сніданок особисто. Інколи він запрошує Сандрену, так що врахуй це.

Я здивовано поглянула на свого нового знайомого, і він пояснив:

— Це його жінка з втішалки. В них там якісь дивні стосунки, я туди не лізу. Усі інші, як правило, їдять на палубі.

— Дякую, — пропищала я, трохи перелякана розмахом роботи, яку я мала зробити, а також рівнем відповідальності. Та я максимум, що робила найскладніше, то це допомагала обмазувати кремом високий та вишуканий торт мамі на день народження. Ми з нею його пекли разом, і я бачила скільки мороки потребує щось складніше, аніж яєчня.

— Вітаю на борту "Туману", камбузнице Іларо! Бажаю успіхів! Сподіваюся, у тебе все вийде, — урочисто промовив Журней, очевидно, і справді сприймаючи мене серйозно, як члена команди.

Але от я у цьому впевнена не була. Хоча збиралася прикласти максимум зусиль, щоб залишатися тут на камбузі увесь час моєї дороги до найпершого порту, і не висовувати носа на небезпечну палубу. Крім того, від слова "втішалка" мене панічно смикало, адже якщо я не впораюся, то зрозуміло, яке рішення буде у капітана щодо мене...