Розділ 6

Розділ 6

Я знову налив собі рому. Міцний, пекучий, він мав би випалити з мене залишки роздратування, але не спрацював. Я відчував, як роздратування змінюється ненавистю до того дівчиська, котре погодилося працювати на камбузі. Хай би краще благала взяти її тут, у каюті, добровільно віддалася, тоді я би був спокійним, що вона така, як всі, відіслав би її потім у "втішалку", та й заспокоївся. 

"Морський чорт би її побрав!" — прошипів я і швиргонув порожню склянку об стіну каюти з такою силою, що вона розбилася на друзки.

Цілий тиждень у морі, проклятий шторм, триклятий напад королівського патруля, і тут... ці наївні блакитні очі, які заглянули просто в душу. Трясця, вона була схожа на Елтіану! Така ж ніжна, мила, чиста й невинна. Тьфу! Знову ці спогади. А у всьому винне це дівчисько, яке вилізло звідкись, наче щур із трюму, й тепер сидить у моїй голові, як гостра скалка, і не дає розслабитися.

Я відчув, як злість підіймається всередині, і вона була спрямована не стільки на те дівчисько, скільки на себе. Я — Туманний Капітан, господар цього моря, якого бояться від Чорної Обели до Срібних островів. Мене порівнюють із найсильнішою стихією, з диким, непередбачуваним штормом, а я зараз, наче юнак перед першим поцілунком, відчуваю, як мене тіпає від незайманої дівки. Так! Від бажання, скат йому в печінку, тіпає!

Так, я справді не чіпаю незайманих. Це моє правило, такий собі проклятий принцип. Ну, от, навіщо він мені? Чому я його досі дотримуюся? Вже давно міг би відкинути ці дурні пережитки, які лишилися від мого... гм... колишнього життя. Коли ти пірат, коли ти береш все, що хочеш, ці правила мають зникнути. Але ж ні! Щось всередині, якийсь ще не до кінця прогнилий стрижень, не дозволяє мені цього зробити. І зараз, коли я відчув під своїми руками її тремтіння, побачив її сльози... 

Я поглянув на двері, крізь які вона нещодавно вибігла. Втікачка вона! Засране дівчисько, яке втекло від якогось там нареченого, але не знає, що таких, як вона, вираховують на раз-два. Якби я нині не втрутився, то була б вона тепер у втішалці й справді платила б за проїзд до найближчого порту. І не монетами платила б. Я навіть не впевнений, чи послухаються мого наказу деякі головорізи з команди. Боюся, слід буде зробити їй прив'язку до себе. Хоча б на час нашого переходу до Мандрагорових Рифів. Тепер доведеться за нею стежити, адже не можу її просто викинути за борт, а якщо її хтось із команди зачепить, мені доведеться вбивати, а це зайвий клопіт.

Тим часом я відчував, що вона мене й справді зачепила, напевно, тому, що була так схожа на Елтіану, про яку я вже давно не згадував. Намагався не згадувати, забороняв собі...

Сіра безодне, ці спогади роблять мене м'яким, а я повинен бути жорстоким. Оскільки ця дівка на моєму кораблі, то вона має заслужити своє право на життя тут. Хай працює на камбузі, і справді замінить кока. А не вийде, то ще якусь роботу їй вигадаю. Тільки якнайдалі від моїх очей. О, так! Найголовніше слово тут — "якнайдалі".  Щоб вона та її наївні блакитна очі не нагадували мені про те, ким я був. І ким вже, напевно, ніколи не стану.

Я вийшов на палубу. Майже вся команда товклася тут.

— Слухайте сюди, ви, покидьки! — мій голос пролунав, як гарматний постріл, змусивши всіх відірватися від своїх справ. — Дівчина на камбузі! І вона тепер моя власність! Думаю, натяк зрозумілий?! Тільки моя! Вона зараз — наш кок. Хто її зачепить, хто подивиться на неї неправильно, хто спробує пограбувати її чи, не дай Багряний Кракен, торкнутися до неї... той годуватиме акул швидше, ніж встигне проговорити своє ім'я! Всі зрозуміли?!

Я окинув поглядом свою команду, яка знала, що мої слова — не порожній звук. Усі мовчки кивали, знаючи, що моя лють страшна, як морський шторм. Так, я мусив назвати цю дівку своєю власністю, щоб захистити її, щоб її теж певною мірою боялися, бо за нею стояв я, Туманний Капітан. А повернувшись в каюту, я раптом ні з того ні з сього розреготався. Сіра безодне, я навіть імені не знав того дівчиська! Оце, капітане, ти вляпався! А перед очима стояла Елтіана...