Розділ 4

Розділ 4

Я не знала взагалі, що таке середня палуба і як туди потрапити. Намагалася думати логічно, щоб вирахувати, де тут може бути середня палуба, на якій розташовується камбуз. Повільно пішла, роздивляючись все навколо. Намагалася не дивитися на піратів, які мене, звичайно ж, помітили, хоч і були зайняті, адже за наказом капітана носили важкі мішки й ящики в трюм.

Знайомі огидні обличчя викривилися в неприємних посмішках, коли вони побачили, як я невпевнено бреду палубою. Покидьки почали знову голосно, щоб я добре чула, знущатися, кидаючи у мій бік лайку та грубі й брудні слова з непристойними натяками, а їхній регіт, схожий на каркання, змушував мене втягувати голову в плечі. Я прискорила крок, хоча я й не знала, куди саме мені треба йти, аби втекти від них. Але раптом вже знайомий мені Плісняк підбіг і перегородив мені шлях. Не чіпав руками, правда, але коли я поткулася обійти його, то почав загороджувати мені дорогу, не пропускаючи.

— То ти, кралечко, кухарка? Коком у нас, значить, будеш? Ну-ну! Ти думаєш, ми повірили капітановій казочці? Чому ж не йдеш на камбуз? — я знову хотіла обійти пірата, але він знову заступив мені дорогу. До нього перевальцем підійшов ще один, товстий, оголений до пояса чоловік із лисою головою і довгою бородою й вусами. 

— Плісняку, схоже, дівчинка загубилася! — прогримів він, регочучи. — Може, ти шукаєш "втішалку"? Ми можемо провести. Вдень готуватимеш їжу, а вночі готуватимеш дещо інше для нас.

Мерзотники знову розреготалися. Ще один пірат гукнув здалеку, проходячи з мішком на плечі.

— Та ні, Сандрена не потерпить конкуренток! А ця краля вродливіша за неї. Вона, мабуть, до трюму прямує! Бо на нижній палубі тепліше, і там завжди знайдеться робота, — і він зробив непристойний жест, від якого мені стало огидно.

Пірати грубо насміхалися наді мною, але не чіпали. Хоч це мене трохи заспокоювало. Все-таки вони, як я бачу, бояться свого капітана. Еге ж, такого точно злякаєшся! Злющий, наче голодний пес на ланцюгу!

Я не знала, що робити і як оминути цих мерзотників перед собою. Але, напевно, боги вирішили, що випробувань цього дня для мене досить, і змилувалися наді мною. 

Бо саме в цю мить, коли я майже готова була розплакатися від безсилля й приниження, відчуваючи себе дуже самотньою і в страшній небезпеці, бо оці піратські кпини, грубі жарти й лайка вже скоро могли стати останньою краплею моєї витримки, за моєю спиною раптом пролунав спокійний, навіть трохи знуджений голос:

— Плісняку, Туппе, відчепіться від дівчини. Ваші ящики самі себе не перенесуть. Ідіть працюйте.

І пірати раптом замовкли, незадоволено щось забурмотіли, але, як не дивно, послухалися цього чоловіка й пішли переносити свої ящики. 

Я обернулася. До мене підійшов дуже дивний чоловік. Він був іншим. Не таким, як ті пірати, яких я бачила на цьому фрегаті досі. О, він був іншим по-особливому! Можливо, він і людиною не був? Не знаю, я таких істот раніше не бачила. По-перше, був невисокий, може, сягав мені плеча, а може, й нижчий. Мав шкіру зеленуватого кольору, видовжені яскраво-зелені очі, а чорне довге волосся чоловіка було заплетено в безліч довгих дрібних акуратних кісок, які майже сягали пояса і ритмічно погойдувалися під час ходьби.

Коли він підійшов ближче, я раптом заспокоїлась, бо очі незнайомця світилися добротою, яка так різко контрастувала з усім, що мене тут оточувало. Він поглянув на моє розгублене обличчя і спитав:

— Що ви шукаєте, леді? Бачу, що ви розгублені. Дозвольте мені допомогти вам, якщо ви, звісно, не проти. Не звертайте увагу на хлопців, вони трохи схвильовані появою на борту такої неймовірно вродливої леді. Взагалі-то вони сумирні.

Я здивувалася його словам, адже звучали вони дуже інтелігентно, навіть елегантно. Я не очікувала почути тут таке. Мова цього чоловіка різко контрастувала з лайкою та грубощами інших піратів. Але цей чоловік теж був піратом, на що вказував і його одяг, і щедрі татуювання на шкірі. Тут я зрозуміла, що ніхто, абсолютно ніхто більше не зголоситься мені допомогти, а цей чоловік викликАв довіру, тому, відкинувши всі сумніви, що виникали через його незвичайну зовнішність, я тихо запитала:

— Я... я не знаю, як пройти на середню палубу. Мені потрібен камбуз. Я ваша нова кухарка. Тобто... е-е-е... кок. Ви не підкажете, як туди дістатися?

Він спокійно кивнув головою і, не кажучи більше ні слова, вказав рукою вперед і повів мене до камбузу. Ну, принаймні, я сподівалася, що це так. Поки ми йшли, оминаючи якісь ящики й канати, він почав розповідати про будову цього велетенського судна:

— Я бачу, ви зовсім не орієнтуєтеся на кораблі, леді. Зараз ми з вами стоїмо на кормі, й саме тут, під верхньою палубою, розташована каюта нашого капітана. Тепер погляньте вище — це верхня палуба. Там стоять гармати, там наш капітан віддає накази й тримає в руках штурвал, керуючи "Туманом". Зараз ми з вами йдемо на середню палубу. О, це справжнє серце корабля! — в голосі чоловіка звучало захоплення. — Саме тут знаходяться камбуз зі спеціальною піччю і кубрики, де відпочивають матроси. А ще нижче, буквально під нашими ногами, — трюм, такий собі величезний склад. Його ще називають нижньою палубою. Там є бочки з водою та вином, мішки з провіантом, ящики з ядрами, а часом і скрині з усіма цінностями, які ми здобуваємо у чесних боях!

Я захоплено слухала пояснення чоловіка, бо для мене це все було зовсім незнайоме.