Розділ 1

Десь там...

— Наближається сьомий день місяця Білої Зірки. Накажете простежити? — несміливо запитав маг, низько схиливши голову в глибокому поклоні.

— Вишли людей. У мене надто мало часу, щоб особисто перейматися такими дрібницями. Але десята наречена мені потрібна обов'язково! — прозвучав холодний голос господаря, сповнений такої крижаної люті, що слуга схилився ще нижче, ніби відчувши на собі подих темряви.

— Все буде зроблено, Ваша Величносте, — перелякано прошепотів він.

Минуло лише кілька годин, і корабель вже відчалив від берега. На палубі стояв капітан, тримаючи в руках вівтарний портрет незнайомої дівчини. Він роздивлявся її обличчя й думав:

«Шкода дівчину… Вона найвродливіша з усіх. А її чекає…».

Він раптом перелякався своїх думок, навіть роззирнувся навколо. Швидко викинув із голови щось схоже на співчуття, взяв себе в руки, спохмурнів, і лише міцніше стиснув портрет у долоні, адже обов’язок і страх перед господарем не залишали йому права на жалість...

Розділ 1. Втеча

У нашому світі всі одружувалися з примусу. Хочеш чи не хочеш, а мусиш вийти заміж у День Єднання. Добре, якщо пощастить, і наречені знають одне одного, в бувало, що й здалеку приїжджали, бо так вирішили боги. І всі з самого народження знали дату свого весілля. Я з жахом усвідомлювала, що до мого весілля лишається рік, пів року, три місяці…

«Морська каракатице, як швидко плине час!» — лаялась я тихцем, коли попереду лишався тільки місяць. І вирішила втікати з дому. Хотіла обманути богів та долю.

— Та не хвилюйся! Люди бувають різні. Ну й що, що він ще не проявився? Можливо, з'явиться в останній день! Ти ж знаєш, як завжди буває: он, у сусідки Телеси взагалі видно нічого не було, а потім в останній день з'явився Мирко! Ох, і раділа ж вона, теж нервувалась, як і ти, — заспокоювала мене мама.

Ага, мама була налаштована оптимістично, але вона ж не знала, що портрет інколи проявляється. Я не розповідала їй, тому що сама боялася озвучити те, що бачила. Інколи вночі щось у портреті рухалося, і там проступали риси страшної потвори. Можливо, це так боги жартували наді мною, але я не хотіла ризикувати і вийти заміж за невідомо кого, ще й такого страшного! А, можливо, він узагалі із проклятих!

— Все буде добре, — говорив у вуса батько, заспокоюючи мене.

А подруга казала:

— Шкода, що не проявився! А я свого побачила одразу! Буквально рік тому вже риси Степка проявилися, а на його портреті я з'явилася. Ти бачиш, яка в нас доля? Я така щаслива!

«А я така нещасна!», — думалося тоді мені і не хотілося навіть уявляти, хто ж мій наречений. Я взагалі дівчина дуже спокійна й сумирна, тиха, зайвого слова від мене ніхто не почує, але вперта. «Не буду, не буду коритися долі!», — думала я. Тому й вирішила втікати.

Батьки вже активно готувалися до весілля, закуповували продукти, робили ремонт у домі, а я... плакала. Зачинялася у своїй кімнаті і ридма ридала, з ненавистю дивлячись на вівтарний портрет незнайомця, котрий мав переступити поріг нашого маєтку точно у сьомий день місяця Білої Зірки. Адже він був, напевно, страшним, мій наречений, бо при світлі дня його не видно й досі а вночі кошмари тільки бачу... 

Он, у моєї подруги Рослави! У неї наречений був молодий та гарний. Портрети, котрі виникали на спеціальних вівтарних підставках-портретах, були в кожному домі, де народжувалися діти. Спочатку були дуже схематичними, але з кожним роком портрет майбутнього чоловіка чи дружини проявлявся все чіткіше. Боги дуже слідкували за цим. А вже коли час все ближче й ближче наближався до дня укладання шлюбу, то на портретах проступали індивідуальні чіткі риси, які матиме твій наречений чи наречена, і кожен знав, з ким він чи вона укладуть шлюб у майбутньому.

У подруги портрет вродливого юнака все більше і більше набирав рис хлопця, котрий жив неподалік від неї. Вони з дитинства дружили, а на його портреті вже явно було видно Рославу, і вони були впевнені, що одружаться. Батьки дуже тішилися, бо знали, хто буде їхній зять і невістка. І так бувало дуже часто. Як правило, у межах міста чи села портрети поєднувалися, як поєднувалися і долі людей, котрі там мешкали.

А в мене невідомо, хто там був намальований! Мій портрет із самого початку був покритий якимись чорними басаманами, і ніхто не міг розгледіти обриси людини, яка там то з'являлася, то зникала.

Навіть потім, пізніше, коли цей портрет почав нібито проявлятися, обличчя все одно не можна було розгледіти. Тільки видно, що це чоловік, але рис обличчя немає зовсім — одна чорна пляма. Батьки скрушно зітхали, зверталися колись навіть до ритуальника, але він тільки знизував плечима і відповідав: «На все воля богів».

Так, на все воля богів, але я не хотіла виходити заміж за людину, яку зовсім не знала! Проте ритуальник сказав, що буває різне, і портрет може проявитися буквально за годину перед весіллям.

Одного разу, це було рік тому, портрет проявився вночі, коли я ще не спала. Я відчула, що на картині щось змінилося, глипнула туди, а там...

Страшний монстр дивився на мене чорними очима, пронизував, і здавалося, що присутній був то тут, поруч зі мною, то на портреті. Я побігла до матері, перелякано їй все розповіла, але коли ми прийшли в мою спальню, то все зникло. Знову замість обличчя зяяла чорна пляма. Але мама махнула рукою і сказала, що мені просто привидилося, тіні так лягли, і хто б не був цей чоловік,  мусимо прийняти долю. Вона, можливо, і мусила прийняти, а от я... я не хотіла цього! Чому хтось визначає мою долю, а не я сама?!