ПОКИ ЩО НІ

На той момент, коли інспектор далекого біомоніторингу Тар-Ен-7 увійшов у межі периферійного рукава галактики, йому вже двадцять три стандартні цикли поспіль здавалося, що служба косморозвідки колись остаточно перетвориться на покарання за давні адміністративні гріхи, про які він сам давно нічого не пам’ятав. Утім, це відчуття супроводжувало майже всіх, хто літав достатньо далеко від центрів цивілізації й надто довго займався живими світами. Спершу тобі здається, що ти служиш в одному з найпіднесеніших підрозділів космічної спільноти: спостерігаєш зародження розуму, картографуєш біосфери, першим бачиш світи, на яких життя ще не підозрює, що його вже акуратно внесли до реєстру. Потім минає кілька тисяч маршрутів, і з’ясовується, що більша частина твоєї роботи складається із заповнення форм, калібрування приладів, звіряння біохімічних допусків, уточнення меж видового домінування і повільного, майже релігійного очікування чогось, що не виявиться або черговою болотною пліснявою із завищеними амбіціями, або агресивною напіврозумною фауною, яка навчилася будувати щось на кшталт веж із власних екскрементів.

Тар-Ен-7 не скаржився. Принаймні офіційно. Він був істотою дисциплінованою, зібраною і, як вважали в управлінні, психологічно стійкою до тривалого одиночного спостереження. Це означало, простіше кажучи, що він умів тижнями мовчати, роками не бачити нікого, крім службових інтерфейсів, і не починати розмовляти з рослинами на борту раніше, ніж цього вимагала регламентна перевірка когнітивної стабільності. Для косморозвідника це вважалося високим професіоналізмом. На його рідній планеті такі якості зазвичай робили з індивіда або хорошого дослідника, або вкрай виснажливого сусіда.

Сам він для людини був би складно описуваним. Не тому, що був чудовиськом, а тому, що людське око завжди погано дає собі раду з тим, що не має звичної анатомічної логіки. Тар-Ен-7 не був гуманоїдом, не був комахою, не був хмарою, не був навіть чимось, що чесно вкладається в одну форму. Його тіло змінювало локальну конфігурацію в межах допустимого функціонального діапазону, залишаючись при цьому однією і тією самою стійкою істотою — приблизно так, ніби хтось намагався описати добру думку й щоразу був змушений міняти не лише слова, а й кістки. У корабельних звітах його морфотип позначався сухо й безжально: рухома радіально-шарувата матриця з розподіленими органами сприйняття. Сам Тар-Ен-7 волів узагалі не думати про власну зовнішність. В одиночних польотах це було зручно.

Сектор, який він курирував у цьому циклі, вважався периферійним, малоперспективним і тому особливо об’ємним. Так завжди влаштована бюрократія: що менше, на її думку, шансів на щось цікаве, то більше простору вона з чистою совістю навішує на одного співробітника. Серед іншого до його ділянки входила жовта зоря середнього віку з кількома кам’янистими планетами, газовими гігантами й загальною репутацією системи, у якій мільйон років тому щось ворушилося, але потім звіти обривалися, а повторна інспекція чомусь нескінченно переносилася. Таке траплялося. Космос великий, архіви ведуть не боги, а звичайні чиновники, а пріоритети розвідки завжди чомусь ідуть або на перспективні світи, або на проблемні, або на ті, де хтось уже встиг улаштувати дипломатичний скандал. Системи, у яких нібито нічого термінового, вміють провалюватися між епохами з разючою адміністративною легкістю.

Коли Тар-Ен-7 звірив історичні маршрути й зрозумів, що в Сонячну систему, як її пізніше назвуть місцеві, ніхто з повноважних косморозвідників не зазирав майже мільйон років, він спершу навіть відчув не професійний інтерес, а роздратування. Мільйон років — термін достатній для того, щоб світ або остаточно заглух, або, навпаки, встиг накоїти щось непристойно важливе. Такі прогалини в спостереженні вважалися поганим тоном. Потім роздратування змінилося звичною робочою зібраністю. Він увів поправки, перевів корабель у прихований режим ближнього сканування і почав вхід.

Перші дані були багатообіцяльними. Третя планета від зорі мала багату біосферу, стійку атмосферу, складну водну систему й найщільніший шар різноманітного життя. Уже це було приємно. Після серій мертвих або млявих світів будь-яка жива куля завжди тішила навіть досвідченого інспектора. Але потім почався тонший аналіз, і радість швидко набула знайомого відтінку професійної недовіри.

Біологічна активність — надзвичайно висока. Видове різноманіття — вражаюче. Ландшафтна пластичність — виражена. Сліди цивілізаційного домінування одного виду — очевидні. Електромагнітний шум — високий. Орбітальне сміття — надмірне. Стан атмосфери — за низкою параметрів погіршується. Локальні техносфери — агресивно розширюються. Стабільність екосистем — порушена. Міжвидова взаємодія домінантного виду з довколишньою біосферою — суперечлива, із сильним ухилом у руйнівне споживання.

Тар-Ен-7 увів уточнювальний протокол. Домінантний вид планети називав себе людьми. Саме собою це нічого не означало — майже кожна достатньо балакуча форма життя в якийсь момент починає називати себе якимось місцевим еквівалентом слова «ми», а потім уже з різним ступенем поетичної нахабності поширює це «ми» на вершину світобудови. Значно цікавішими були поведінкові патерни.

Він спостерігав довго. Спершу з орбіти. Потім через мережу мікрозондів. Потім через тонкі автономні датчики, опущені в океани, міста, ліси, пустелі, промислові зони, сільськогосподарські масиви й навіть у кілька приміщень, де люди чомусь регулярно збиралися, щоб довго й пристрасно говорити про порятунок світу, не припиняючи при цьому інтенсивно його псувати. Матеріалу було більш ніж достатньо. У людей узагалі рідко буває нестача матеріалу. Вони продукують свідчення про себе з такою швидкістю, ніби всесвіт платить їм за обсяг.

Перші тижні спостереження Тар-Ен-7 чесно намагався зберігати нейтральність. Це теж вважалося ознакою високої підготовки. Косморозвідник не повинен передчасно навішувати оцінні ярлики на молодий або ізольований розум, особливо якщо той проходить стадію індустріального прискорення. На багатьох світах цей етап виглядає безглуздо й навіть огидно: домінантний вид спалює давнє паливо, труїть воду, вирубує ліси, вбиває собі подібних із моторошною винахідливістю, вигадує абсурдні ієрархії, потім раптом відкриває мораль, філософію, музику, астрофізику, права розумних істот і системи переробки відходів майже в одному й тому самому столітті, після чого довго метається між власним варварством і власною ж здатністю його усвідомити. Такі гойдалки не були рідкістю. Розум часто з’являється раніше за зрілість і перший час узагалі мало нагадує те красиве слово, яким любить себе позначати.