Розділ 35

Прокидаюся я щасливою. Довго лежу, дивлячись у стелю, й намагаюся збагнути — це справді сталося? Усе те, що було вчора — феєрверки, пропозиція, його слова… Чи це просто надто реалістичний сон?
Та коли підношу руку до обличчя й бачу на безіменному пальці блискучий перстень, розумію, це не сон. Це — моя нова реальність. 

Пальці мимоволі торкаються підвіски. Серденько з тонкими вигинами металу приємно холодить шкіру, нагадуючи про те, як ніжно Дем’ян застібав його на мені. І від однієї думки мене охоплює тепла хвиля спогадів, вчорашньої ночі. 

Оглядаюсь довкола, Дем’яна поруч немає. Проте, на тумбочці помічаю маленьку записку. 

“Я на зустрічі, скоро буду. Люблю тебе, сонечко.” 

Я відразу згадую, що Дем’ян і справді казав про важливу зустріч — стосовно нового обладнання для клініки. І посміхаюся. Навіть на відпочинку він не може всидіти на місці — типовий Дем’ян. 

Повертаюся в ліжко, закутуюся в ковдру, розтягую насолоду цього спокійного ранку… як раптом чую стукіт у двері. 

Спершу не рухаюся, думаю, що, може, здалося. Але стукіт повторюється.
Одягаю халат, та кинувши швидкий погляд в дзеркало — відчиняю двері. 

Переді мною стоїть чоловік  з коробкою в руках. 

— “Solomiya Marynets?”— звертається до мене англійською. 

—“Yes, that’s me.” 

—“A package for you.” 

—“For me?” — здивовано перепитую. 

—“Yes.”— спокійно відповідає чоловік простягаючи мені невелику коробку.


Я дякую й забираю її. Вона невелика, перев’язана тонкою стрічкою з бантиком. Ставлю  на ліжко, обережно розв’язую стрічку та знімаю кришку… І не стримую усмішку. 

Всередині — знайомий шоколадний бенто-тортик із тоненькою свічкою посередині. Маленький, смішний, але такий рідний. 

Згадую, як цей тортик колись умів підіймати мені настрій. 

Після того, як не стало бабусі, світ навколо зупинився. Я відчувала себе страшенно самотньою і непотрібною. Злилася на маму — за те, що зрадила мене, на тата й бабусю — за те, що пішли, залишивши мене саму. 

Я наче жила на автопілоті: день минав за днем, а мені було все одно. Депресія засмоктувала дедалі глибше. Я не хотіла ні з ким бачитися, говорити, навіть просто існувати. 

Соня, як завжди, намагалася мене витягнути — телефонувала, писала, приїжджала. Але я розуміла, що в неї своє життя: університет, нові знайомства, перше кохання. Мені не хотілося, щоб через мене вона втрачала свої найкращі миті життя. 


В той час книги були моїм порятунком. У кожну вільну хвилину — між навчанням і роботою — я читала. З головою занурювалася в чергову історію, аби хоч на трохи відволіктися від власних думок і не зациклюватися на тому, що боліло. 

Нові книги я шукала на читацьких форумах —там усі ділилися новинками, радили улюблені книжки, а також обмінювалися ними. Інколи можна було придбати книгу за пів ціни. Для мене це була чудова можливість — купити щось новеньке, прочитати, а потім знову комусь продати чи подарувати. 

Саме там я й познайомилася з читачем під ніком Кай. У нас виявилося багато спільного: схожі жанри та улюблені автори, і, як не дивно, він завжди мав саме ті книги, які я шукала. На форумі діяла система посередництва: книги надсилали через спільну “поштову біржу”, щоб уникнути шахрайства. Ми обмінювалися лише нікнеймами й ID, без жодних персональних даних. 

З часом наше спілкування з форуму плавно перейшло в особисті повідомлення в соцмережах. У нас обох були фейкові сторінки: вигадані ніки, картинки замість фото, жодної особистої інформації. У нього — Кай, у мене — Герміона. Так, трохи по дитячому, проте, цей нік я створила, ще у підлітковому віці. Тоді я, як і всі підлітки шаленіла від книг про Гаррі Поттера. 

Між нами не було флірту, натяків чи спроб зблизитися — лише розмови про книги, життя і людей. І що мене дивувало найбільше — він ніколи не питав, як мене звати насправді, не фліртуваа зі мною і не пропонував зустрітися. Саме тому мені було так легко з ним спілкуватися. Коли накривало, коли не знала, з ким поговорити — писала йому. І чомусь завжди отримувала відповідь, яка влучала просто в ціль. 

Одного разу, у день мого народження, Соня поїхала з групою в Карпати. Подруга дуже не хотіла залишати мене в цей день саму, та я знала як вона мріяла туди поїхати, тому збрехала, що буду весь день на роботі. 

Насправді ж, я сиділа на парах і мовчки рахувала хвилини до кінця дня. Погода була така ж паршива, як і мій настрій. 

Мій пригнічений стан не залишився непоміченим під час переписки з Каєм. Після довгих розпитувань я зрештою зізналася, що сьогодні мій день народження. І вже за мить отримала повідомлення: 

«Бути в таке свято в поганому настрої — це злочин». 

«Настрій зовсім не святковий… та й святкувати нема з ким», — відповіла я. 

«Ти дозволиш мені хоча б спробувати його підняти?» 

«Цікаво, як саме?» 

«Пригадую, ти казала, що навчаєшся у КНУТД, так?» 

«Так. А навіщо це тобі?» 

Він довго не відповідав. Минуло хвилин двадцять коли прилетіло нове повідомлення: 

«Герміоно, спустися, будь ласка, до входу. Там на тебе чекає кур’єр». 

Спершу я подумала, що це якийсь жарт. Та все ж, пішла вниз. І справді — біля центрального входу стояв хлопець із невеликою коробкою. Я стою перед кур’єром і декілька секунд просто кліпаю очима, бо не вірю, що це реально мені. Беру коробку, намагаючись не виглядати повною ідіоткою, але всередині досі не віриться: що хтось дійсно заморочився через мене? 

Я відчуваю легкий сором, змішаний із теплом — таким тихим. Просто… приємно. Несподівано приємно. Особливо в день, який я хотіла просто проскочити непоміченою. 

Я підписуюсь у кур’єра, та йдучи назад до корпусу, дорогою не витримую та знайшовши найближче підвіконня, розгортаю коробку. Усередині бачу маленький шоколадний торт із написом «З Днем народження». І розумію, що тепер хоча б один спогад про цей день буде нормальним. 

І з того часу щороку, в день мого народження, я отримую цей шоколадний бенто-тортик — мій маленький ритуал щастя від анонімного друга. 

Довгий час мене вітали всього двоє людей — Соня та інтернет-друг Кай. Я багато разів намагалася дізнатися, коли в нього день народження, щоб теж привітати, але він завжди віджартовувався і щоразу вигадував щось нове. 

Останнім часом ми спілкувалися рідше, тому я була переконана, що він давно не забув про моє свято.
Але зараз… стоп. 

Я ж в Америці.
Кур’єр не дзвонив на телефон.
Він постукав у двері.
І назвав моє справжнє ім’я — Соломія.
Не «Герміона». 

Серце тріпоче. Я завмираю з коробкою в руках. 

Це… як взагалі зрозуміти? 

У цей момент відчиняються двері, й заходить Дем’ян — з величезним, неймовірно красивим букетом еустом. 

— Привіт, імениннице! — усміхається. — Почала святкувати без мене? — каже хлопець, вказуючи на торт. — Це тобі, до речі. 

— Дякую! — беру оберемок, та не стримую посмішки, розглядаючи квіти. — Але ж ти вчора вже дарував мені букет. 

— Троянди були в честь наших заручин. А ці квіти — в честь твого дня народження. Сподіваюся, вони досі твої улюблені? 

— Так… — тепло відповідаю й легко чмокаю його в губи. 

Та щойно я відхиляюся, він притримує мене за талію і знову цілує — глибоко, впевнено, до запаморочення. 

Відриваємось, один від одного лише тоді коли нам обом бракує повітря. Він усміхається, цілує мене в чоло й обіймає. Я відповідаю, приховуючи хвилювання, яке вже пульсує в грудях. 

— Дем’яне… я хочу дещо запитати, — тихо кажу. 

— Питай, — спокійно. 

Я кладу букет на стіл, сідаю на край ліжка й нервово переводжу погляд з торта на нього. 

— Дем’яне, ти… — я зависаю, не знаючи, як правильно сформулювати питання. 

— Так, — раптом каже він. 

Я піднімаю погляд, здивовано дивлячись на хлопця. — Користувач під ніком Кай — це я. 

Мені перехоплює подих. Наче глибоко всередині я здогадувалася… але почути це — зовсім інше. 

— Це був єдиний спосіб хоч трохи бути поруч із тобою, — тихо додає він. 

— Але як ти…? Звідки знав, що це я? 

Він усміхається куточком губ. 

— Ми були підлітками, і якось, сиділи на кухні в Соні. Я випадково побачив, як ти заходила на форум під цим ніком. Герміона, та її фото на аватарі… чомусь врізалося в пам’ять.
Через кілька років, шукаючи медичну книгу, я випадково натрапив на той самий нік. Спершу сумнівався. Але манера спілкування… один університет… і, зрештою, день народження в той самий день. І я зрозумів, що це — ти. І просто… хотів бути поруч. Принаймні так — він бере мене за руку. 

— Пробач, що приховував. Але я боявся, що якби ти знала хто за цим ніком, ти б не стала зі мною спілкуватися. 

— Ти правий, — тихо відповідаю. — Тоді я була дуже ображена на тебе… 

Хлопець міцно стискає пальці і я бачу як йому неприємно чути це. 

— Але, Дем’яне… — я стискаю його руку — Проте, я рада, що Каєм виявився саме ти. Ці десять років я думала, що ти живеш собі щасливо, навіть не згадуючи про мене. А виявляється, саме ти був поруч… хай і на відстані. Дякую тобі за це. 

Він притягує мене ближче, ховає в обіймах. 

— Якби не мій егоїзм… нічого цього б не було, — шепоче він. — Пробач. 

— Все вже в минулому. Тепер у нас усе добре, — тихо кажу пригортаючись міцніше. 

— Я зроблю все, щоб ти була щаслива поруч зі мною. Обіцяю. 

— Я знаю, — відповідаю щиро. 

Згодом Дем’ян зізнався ще в одній афері. І тільки тепер я зрозуміла, чому він так наполегливо цілий місяць просив переїхати до нього.  

Повірити не можу, що він реально умовив свого сусіда тимчасово переїхати з власного дому, на орендовану квартиру. Це божевілля. Абсолютне.
Та водночас — найщиріше, що хтось коли-небудь робив для мене. 

Я довго мовчала, намагаючись осмислити все. А потім просто засміялася. Бо що ще робити, коли тебе так відчайдушно добиваються. І тепер я знаю — якщо Дем’ян щось вирішив, він переверне півсвіту, але доб'ється свого. 

І, мабуть, саме поруч із такою людиною мені б хотілося, будувати своє майбутнє.