Розділ 34

Літак гуркотить так голосно, що мені здається — цей звук пронизує кожну клітину мого тіла. Серце шалено калатає, руки липкі, а пальці стискають ремінь безпеки так, що кістки побіліли.
Ніколи ще не літала — і, чесно кажучи, зараз шкодую, що погодилась. 

— Гей, — чую тихий голос поряд. — Це лише зліт. 

Я повертаю голову, ковтаючи клубок у горлі. Дем’ян усміхається. Спокійно, майже лагідно, а потім кладе долоні мені на обличчя. Його великі, теплі руки охоплюють мої щоки — і все навколо на мить зупиняється. 

— Розслабся, — каже він тихо, дивлячись просто в очі. — Все буде добре. Я поруч. Дивись лише на мене. 

Його голос спокійний, низький, той самий, від якого я завжди заспокоююсь. Я вдихаю глибше, ковтаю повітря. І справді — трохи легше.
Літак починає розганятися. А я не відводжу погляду від Дем’яна. Навіть коли щось стискає всередині, навіть коли вуха закладає від тиску — я просто дивлюся на нього. 

Дем’ян усміхається куточком губ.
— От і все, — шепоче. — Ми вже летимо. 

Я переводжу погляд у вікно — за ілюмінатором темрява, далекі вогники міста повільно зникають унизу. 

— Це… трохи страшно. 

— Зате красиво, — відповідає він і все ще не відпускає мою руку. 

Цей політ — мій перший. І, здається, я ще досі не можу повірити, що ми справді летимо до США.
У Каліфорнію. 

Туди, де Дем’ян колись проходив інтернатуру.
Його хороший друг, Том, одружується. Вони разом працювали в одній клініці, і він запросив Дем’яна на весілля, звісно, разом зі мною. 

Спершу я не хотіла летіти: я боялася літака, чужої країни, мови, ще й паспорт довелося б, робити терміново. Але Дем’ян був наполегливим. Він казав, що це шанс — побачити місце, яке колись стало його другим домом. 

І, звичайно, океан. Той самий, про який я мріяла ще з дитинства. До того ж, через кілька днів у мене день народження. І він переконав мене, що це буде найкращий подарунок, який я могла б собі зробити.


Ми прилітаємо пізно ввечері.
Коли виходимо з аеропорту, мене одразу обдає теплим повітрям — воно пахне морем і ніччю. 

Я дивлюся у вікно таксі — вогні міста відбиваються в склі, неон миготить, а пальми гнуться під легким вітром. Все виглядає зовсім інакше, ніж удома: живим, яскравим, трохи не реальним.



— Зовсім не схоже на наш листопад, — кажу я, не відводячи погляду від вікна. 

— Бо тут його немає, — усміхається Дем’ян. — У Каліфорнії навіть узимку +20 і море тепле. 

— Щасливі люди, — зітхаю я, дивлячись на підсвічені пальми. 

— Ага, але без снігу й гарячого глінтвейну, — піджартовує він. 

У готель ми приїжджаємо вже пізно. Довгий переліт, часові пояси — усе змішалося.  Я лише встигаю впасти на ліжко, навіть не розпаковуючи валізу.


Прокинулась я майже о дванадцятій. Зміна поясу й переліт далися взнаки — тіло просило ще годинку тиші й подушки. Та часу ніжитись не було: через кілька годин ми мали бути на весіллі.
Швидкий душ, сніданок, а тоді вже денний макіяж та легка укладка — і я вже стою перед дзеркалом у сукні кольору шампань. Тканина м’яко ковзає по шкірі, тонкі бретелі й легка спідниця ловлять кожен подих теплого повітря. 

— Ти неймовірно красива, — каже Дем’ян, спираючись на дверну раму. Його погляд теплий, майже домашній. 

— Ти теж нічого, — усміхаюся, ковзаючи очима по його голубій сорочці та світлих штанях. 

— Ходімо, нам вже час. 

Весілля проходить просто, але з неймовірною атмосферою. Дерев’яні столи під відкритим небом, гірлянди лампочок, легка музика, сміх і запах океану. Гості танцюють, келихи дзвенять, і все здається дивовижно невимушеним. 

Мені важко сконцентруватися на мові — розмовна англійська летить занадто швидко, інтонації губляться серед музики й шуму. Я ловлю знайомі слова, але сенс вислизає. 

— Я нічого не розумію, — шепочу Дем’янові. 

Він усміхається, нахиляється ближче:
— Це нормально. Розмовна англійська трохи інша — не та, що нас учили в університеті. 

— Ти, бачу, почуваєшся як риба у воді. 

— Ну, я тут жив, пам’ятаєш? — підморгує. 

До нас підходить Том — рудуватий, усміхнений, трохи засмаглий хлопець. Поруч його наречена Катя — висока блондинка з м’яким поглядом. Друг Дем’яна одружився на українці, яку зустрів під час інтернатури. 

— So! Це і є твоя Мія! — каже він і намагається перейти на українську. — Дуже… гарна! Тепер я understand, чому ти waited так long. Українки really the most beautiful girls in the world! — додає він, ніжно обіймаючи свою дружину, яка стоїть поруч. 

— Радію, що нарешті познайомились, — додає Том, стискаючи мою руку. — Він так багато про тебе казав. 

Я піднімаю брову, повертаючись до Дем’яна:
— Справді? 

Том жартома хитає головою:
— О, ти не уявляєш! Під час інтернатури за ним пів лікарні бігало — медсестри, інтерни… навіть пацієнтки! А він усе відмахувався, казав, що в нього вже є «someone special». 

Катя сміється й штовхає його ліктем:
— Том! 

— What? It’s true! — відповідає він і підморгує мені. 

Я відчуваю, як щоки мимоволі спалахують. Дем’ян обіймає мене за плечі й стиха каже:
— Не слухай його, він любить перебільшувати. 

Проте, мені все одно було приємно слухати ці слова. Десь усередині защемлює — від думки, що він і справді пам’ятав про мене всі ці роки. Що не забув, навіть якщо я була впевнена у протилежному. 

З Томом виявилось легко спілкуватися. Він розповідав купу смішних історій з інтернатури. Я сміялася разом з усіма, хоча не завжди розуміла кожне слово. Дем’ян нахилявся й іноді пояснював щось пошепки, і це було мило. 

Весілля минуло як тепла вечірка — без офіціозу, без зайвої помпезності. Музика, танці просто на піску, гірлянди вогників і море сміху. Я сиділа поруч із Дем’яном, спостерігала за ним, і розуміла, як мені легко поруч з ним.  Без думок, без напруги. Просто добре.


Вечірка закінчується близько одинадцятої. Я ледве тримаюся на ногах — танці, сміх, нові обличчя, англійська, у якій мій мозок уже заплутався. Але щойно ми виходимо Дем’ян каже, що хоче показати мені одне особливе місце. 

— Зовсім ненадовго, — додає, помітивши, як я позіхаю. 

Я все ж погоджуюся. І вже за пів години ми стоїмо на набережній. Повітря тепле, солоне, хвилі тихо б’ються об каміння, а вдалині чути музику з барів. Над нами — бездонне темне небо, прошите блискітками зірок. 

— Ого... — тільки й можу сказати. — Це неймовірно красиво. 

— Я часто приходив сюди, — говорить Дем’ян, стоячи поруч. — Коли було важко. Коли треба було все обдумати. Це місце... воно якось заспокоює. 

— І правда, — тихо кажу я, вдихаючи запах океану — Я все життя мріяла побачити океан. І тепер, здається, вперше справді дихаю. 

— Радію, що ти це відчуваєш. 

Ми стоїмо поруч, мовчимо. Вітер грає з моїм волоссям, під ногами шелестить пісок. І раптом — небо спалахує. 

Перший феєрверк розцвітає над водою, потім другий, третій... Я завмираю, а в грудях усе тремтить від захоплення. 

— Дем’яне, подивись! — кричу, усміхаючись, і підходжу ближче до води. 

Над морем спалахують сотні вогнів, як раптом просто посеред темряви розквітає величезне серце. Усередині нього вогниками вимальовується: I love you, Mia.

Я кліпаю очима, не вірячи власним очам. 
— Дивно... Ти бачив? Там писало моє ім’я? — повертаю голову — а поруч нікого. 

— Дем’яне?.. — кличу, але голос застряє десь у горлі. 

Я обертаюся — і застигаю.
Позаду стоїть він. На одному коліні. У руках — великий букет червоних троянд, поруч оксамитова коробочка. Під світлом феєрверків у ній виблискує каблучка. 

— Дем’яне, що це?.. — тільки й можу прошепотіти. 

— Ти не помилилася — усміхається він. — Там справді було твоє ім’я. Це все — для тебе. Я так сильно кохаю тебе, що хочу, щоб про це дізнався цілий світ. 

Він робить паузу, вдихає.
— А ще я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. 

Я відчуваю, як земля ніби пливе з-під ніг. Серце б’ється так голосно, що здається, його чутно навіть серед вибухів феєрверків. 

— Але ж… ми зустрічаємося лише місяць, — кажу обережно, боячись образити. — Я просто не очікувала такого… 

Він дивиться прямо в очі, і цей погляд — спокійний, упевнений, без тіні сумніву. 

— Зустрічаємося ми й справді лише місяць, — тихо каже він. — Але кохаю я тебе вже половину свого життя. 

Він на мить замовкає, вдивляючись мені в очі.
— Я й так колись втратив занадто багато часу через власну нерішучість і страх бути відкинутим. Більше не хочу повторювати цих помилок. Не хочу знову чекати, якщо й так знаю, чим усе закінчиться. Я впевнений у своїх почуттях, Міє. Впевнений, що крім тебе мені ніхто більше не потрібен. 

Він робить крок ближче, усміхається трохи невпевнено, але щиро:
— Міє, ти вийдеш за мене заміж? 

Ці слова потрапляють просто в серце. Усе навколо стихає — феєрверки, шум хвиль, навіть подих вітру. Я дивлюся на нього й розумію, що він має рацію. Що я й сама не бачу поруч із собою нікого іншого, крім нього. 

— Так, — кажу нарешті, ледь усміхаючись крізь сльози. — Я згодна. 

Дем’ян видихає, усміхається й повільно надягає мені каблучку на палець, притягує ближче й ніжно цілує. А потім, підхоплює мене та крутить у повітрі. Я сміюся, плачу і не можу повірити, що все це — справді зі мною.


В готель ми повертаємось — щасливі, мов після казки. Усередині ще дзвенить від феєрверків і тих слів, які назавжди змінили моє життя. 

У номері тихо. Дем’ян залишає мене, щоб я могла освіжитися після вечора, і я з полегшенням заходжу у ванну. Холодна вода змиває з мене втому, але не ті емоції, що крутяться всередині — захват, ніжність, легке запаморочення від усвідомлення, що тепер я наречена. 

Я витираю волосся рушником, відчиняю двері й... застигаю. 

Світло приглушене, повітря наповнене ароматом ванілі та чогось ще — ніжного, ледь солодкуватого. По всій кімнаті розставлені свічки, вони мерехтять м’яким золотим світлом, створюючи відчуття, ніби я потрапила всередину сну. 

А на білосніжному ліжку — велике серце, викладене з червоних і білих пелюсток троянд. Декілька з них впали на підлогу, утворюючи стежку просто до мене. 

Я не можу стримати усмішку. У горлі щось приємно стискається — від захоплення, подиву, від того, що це для мене. 

У дверях з’являється Дем’ян. У руках він тримає пляшку шампанського. 

— Що тут відбувається? — питаю, намагаючись не видати, що мене майже розчулило до сліз. 

— Нічого особливого, — відповідає він спокійно, наливаючи шампанське у два келихи. — Просто вирішив привітати свою наречену з днем народження. 

Я моргаю, збагнувши сенс сказаного. Справді. Уже північ. Мій день народження.

Він підходить ближче, простягає келих.
— За тебе, Міє. За те що ти є в моєму житті! Я хочу щоб ти знала, ти — найкраще, що сталося зі мною. 

Ми торкаємося келихами, і я відчуваю, як щось тепло розтікається всередині. Не від шампанського — від його голосу, його очей. 

Коли келихи порожніють, Дем’ян стає позаду мене. Я відчуваю його дихання біля вуха, і по тілу пробігає хвиля мурашок. 

— Закрий очі, — шепоче він.
Я слухаюсь. Відчуваю, як щось холодне й гладеньке торкається моєї шкіри — ланцюжок. Відкриваю очі й дивлюсь у дзеркало: на шиї блищить ніжний кулон у формі серця. Усередині виблискує перлина, що переливається при світлі свічок. 

— Що це? — питаю, не відводячи погляду від свого відображення. 

— Мій подарунок, — тихо каже він. 

— Але ж ти вже зробив мені подарунок, — кажу, поглянувши на блискучу каблучку на руці. 

— Це інше, — посміхається Дем’ян. — Так вже сталося, що я вирішив поєднати ці дві важливі події в один день.  

— Так багато подарунків для мене... 

— І це ще не кінець, — його голос звучить трохи нижче, майже шепотом. 

Він обережно притягує мене до себе й цілує. Спершу ніжно, ніби боїться зруйнувати момент, але з кожною секундою поцілунок стає глибшим, пристраснішим. Його губи ковзають по моїх, а пальці впевнено знаходять дорогу по моїй шкірі. 

Я відчуваю, як серце б’ється частіше, як усе навколо зникає. Дем’ян підхоплює мене на руки й обережно кладе на ліжко, усипане пелюстками. Його дотики — то ніжні, то впевнені, немов він намагається запам’ятати кожен подих, кожен рух. 

Коли він обережно торкається моєї шиї, мій подих вихоплюється назовні, і я відчуваю, як по всьому тілу пробігає тепла хвиля. Його дотики, такі рішучі й водночас м'які, здаються незбагненно приємними, немов заряд електрики.  

Момент, який почався так романтично та невинно, перетворюється на щось більше. Його рухи стають більш впевненими, а наш поцілунок – глибшим і пристраснішим. Я більше не контролюю себе, не думаю, чи правильно я роблю. Просто відчуваю.  

Його руки піднімаються нище, створюючи приємне відчуття. Його близькість буквально зводить мене з розуму. І я чудово розумію до чого все йде. 

Так, за цей час майже спільного проживання, я бачила, як важко Дем’янові було тримати дистанцію. Лікар тоді на місяць заборонив йому будь-які фізичні навантаження, тож я кожного разу мусила стримувати його — хоча й самій це давалося нелегко. Але зараз усе інакше. Його тепло, його запах, його руки, що впевнено тримають мене, не залишають місця для сумнівів.