Розділ 33

Його губи торкаються моїх — спочатку обережно, майже несміливо. Але в наступну мить поцілунок стає глибшим, теплішим.
Його долоні, такі теплі й упевнені, огортають мій стан спокою, ніби змивають усе болюче, що я досі носила в собі. Мені здається, я нарешті дихаю на повні груди. 

Коли наші губи розходяться, між нами зависає м’яка тиша. Лише серце калатає десь у грудях, відлунюючи кожен подих.
Дем’ян торкається мого чола — легко, ніби боїться зруйнувати цей момент. 

— Можна тебе щось попросити? — каже тихо. 

— Так, — усміхаюся. 

— Але пообіцяй, що погодишся, — додає він загадково. 

— Гаразд, — відповідаю після короткої паузи. Навряд чи він попросить щось надзвичайне. А даремно... 

— Я хочу, щоб цих вихідних ти поїхала зі мною до моїх батьків, — несподівано каже він. 

— Куди? 

— У суботу у мами день народження. Вона хоче зробити невелику сімейну вечерю, і я дуже хочу, щоб ти поїхала зі мною. 

Я здригаюся, навіть не стримуючи емоції.
— Дем’яне, ні… Я не можу. Це ж… твої батьки. Ти, звісно, поїдь, відсвяткуйте разом, але я тут до чого? 

— Коли я запитав маму, що їй подарувати, вона відповіла: «Невістку». Тож я вирішив виконати її бажання, — усміхається він з тою самою впертістю, яку не можливо не любити. 

— Але ж... 

— Міє, я хочу представити тебе їм — як свою дівчину. 

Мені, звісно, приємно чути ці слова, але всередині піднімається хвиля паніки. Я нервово хитаю головою. 

— Це занадто швидко. По суті, ми зустрічаємось лише день, — бурмочу, намагаючись ухилитися від зустрічі. 

— Ти не впевнена у своїх почуттях до мене? — запитує він, дивлячись прямо в очі. 

— Що? Ні, звичайно! Просто… знайомство з батьками — це важливий крок. Я… я не готова. 

— Міє, я кохаю тебе, і справді цього хочу! — його голос тихий, але в ньому — стільки тепла й впевненості, що відмовити неможливо. — Пошу. Ти обіцяла. 

Я таки здаюся. 
І як тільки настає субота, ми їдемо за місто.
Дорога петляє поміж золотих дерев, осінь розсипає довкола мідне листя, і все здається трохи нереальним. У мені змішалися хвилювання й дивне тепло.
Я сиджу поруч із Дем’яном, дивлюсь у вікно, стискаючи долоні на колінах, аби приховати, як тремтять пальці. 

Він час від часу кидає на мене короткі погляди й усміхається.
— Ти хвилюєшся? 

— Трішки. 

— Не варто. Формально, ви вже знайомі. Просто сьогодні я представлю тебе в іншій ролі. 

Я і справді — бачила його батьків не раз, ще тоді, коли вони приїжджали в гості до Соні.
Я практично жила тоді в неї вдома й часто з ними стикалася. Їхня сім’я мені тоді дуже подобалася. 

Батько — спокійний, інтелігентний чоловік, професор філософії. 

Мати ж вирізнялася теплотою й щирістю. Вона була хрещеною Соні, і між ними панували справді довірливі, майже материнсько-донькові стосунки. Знаю, що Соня частіше ділилася з нею своїми переживаннями, ніж із власною мамою. І це зовсім не дивно — вона завжди знала, як підтримати, як знайти правильні слова. Психолог за фахом, вона вміла заспокоїти навіть одним поглядом. 

Мені тоді було просто приємно спілкуватися з ними — як із рідними для моєї подруги людьми. Але… не буду приховувати, у своїх дитячих мріях я іноді уявляла цих людей батьками свого нареченого. 

І виходить, тепер ці дитячі фантазії стали реальністю. Тільки чомусь замість радості я відчуваю, як десь усередині стискається все — від хвилювання. 

Ми звертаємо з головної дороги на вузеньку вулицю, обсаджену високими ялинами. За кілька хвилин перед нами відкривається вид на просторий, але напрочуд затишний заміський будинок, оточений акуратно підстриженим газоном і живою огорожею з туй. Фасад — світлий, із натурального каменю та дерева. Великі панорамні вікна відбивають сонце, а з тераси спускаються сходи в сад. 

Усе виглядає гармонійно, зі смаком, — просто дім, у якому хочеться залишитись. 

На порозі стоїть мама Дем’яна — висока, струнка жінка з теплими очима, поруч — його батько, у вовняному светрі, з посрібленим волоссям і добродушною усмішкою. Такі, якими я їх пам’ятала, лише трохи старші. 

— Дем’яне, ось це так сюрприз ти нам привіз! — усміхається жінка, розглядаючи мене уважно. 

— Мамо, тату, знайомтесь. Це моя дівчина — Соломія. 

— Зачекай, так це ж дружка з весілля Соні! — вигукує батько, приглядаючись уважніше. — А я тоді ще подумав: от би нашому Дем’яну вистачило розуму не прогавити таку красуню. Молодець, син, здивував! 

Я заливаюся фарбою, а мама Дем’яна сміється. 

— Ти що, не впізнав її? Це ж Соломія, Соля — подруга нашої Соні! 

— Та справді! — батько дивиться уважно й киває. — Тоді ти була ще зовсім дівчинка. А тепер — неймовірна красуня. 

Такої кількості компліментів я не очікувала сьогодні почути. 

— Ой, що це ми стоїмо на порозі! Заходьте, діти, ми такі раді, що ви приїхали! 

— До речі, Надіє Степанівно, це вам, — кажу, нарешті згадуючи про подарунок. — Щирі вітання з днем народження! 

— Та що ти, не варто було! 

— У вас же свято. Я не могла прийти з порожніми руками. Маленький презент від мене — сподіваюсь, вам сподобається, — кажу, простягаючи коробку. 

Жінка відкриває її — всередині гарно упакований гердан, зроблений вручну з чорного й червоного бісеру. 

Очі Надії Степанівни одразу сяють.
— Господи, яка краса! Це ж ручна робота! Я обожнюю такі речі! — каже вона, і, не стримуючись, міцно мене обіймає. — Дякую тобі, доню, це безцінно! 

Я усміхаюсь, відчуваючи тепло десь глибоко всередині.
Цей подарунок я обрала за порадою Соні — саме вона сказала, що її хрещена дуже любить українські прикраси. 

Довелось зізнатися подрузі, що ми з Дем’яном тепер разом. Соня тоді так зраділа, що ледве не розплакалася від щастя.


У домі стоїсь неймовірно смачний запах.
У вітальні накритий великий стіл:  з безліччю страв, вином і запаленими свічками. 

Батько розпалює камін, у повітрі розтікається м’яке тепло й аромат дров.
Вечір минає у затишній, сімейній атмосфері: сміх, жарти, кумедні історії з дитинства Дем’яна, його шкільні пригоди.
І я ловлю себе на тому, що просто сиджу й усміхаюсь, слухаючи їх усіх. Такої легкості й тепла мені давно бракувало. Це — те саме відчуття дому, про яке я колись так мріяла.


Після вечері чоловіки вирішують вийти на двір — батько Дем’яна хоче показати місце, де планує поставити новий дровник біля лазні. 

— Соломіє, допоможеш мені з тортом? — лагідно озивається мати Дем’яна, на що я схвально киваю. 

Ми переходимо до кухні.
Тут просторо й затишно. Світлі дерев’яні меблі, велике панорамне вікно, через яке видно сад. Усе зроблено зі смаком — сучасно, але без надмірного блиску. В цій кухні відчувається любов до дому й деталей, як і в самій господині. 

На кухні тихо. Лише цокає годинник і долинає приглушений сміх чоловіків із подвір’я. 

— Соломіє, я б хотіла з тобою поговорити, — трохи серйозніше, каже Надія Степанівна. 

У грудях легенько стискається. Мимоволі згадую сцену з якогось фільму, де майбутня свекруха вдає любязність лише при синові, а як тільки залишається з невісткою наодинці, робить все для того щоб їх розлучити. 

На секунду мені навіть здається, що зараз вона скаже, ніби ми з Дем’яном не пара. Проте, те що я почула, застало мене зненацька. 

— Я хочу тобі подякувати, — каже вона м’яко, розставляючи тарілки. 

Я здивовано піднімаю погляд.
— За що? 

— За мого сина, — відповідає просто. Її очі стають теплими, щирими. — Я давно не бачила його таким… щасливим. 

Вона робить паузу, дивиться кудись у порожнечу, а тоді продовжує:
— Він завжди був сильним, розумним, упертим. Усе сам — навчання, робота, клініка. Ми пишалися ним, але щоразу, коли він приїжджав і розповідав про черговий успіх, я бачила, що в його очах немає радості. Я навіть не помітила коли цей вогник зник з його очей.  Він усміхався, говорив, що все добре, а я — як мати, як психолог — знала, що це не так. І від того було боляче. 

Вона на мить замовкає, дивиться у вікно.
— Та сьогодні, коли він зайшов у дім поруч із тобою… його очі знову світилися від щастя. 

Я підходжу ближче, теж зазираю у вікно. На терасі стоїть Дем’ян. Сміється, щось жестикулює, сперечається з батьком, показуючи руками якусь вигадану конструкцію.
І вперше я бачу його таким — розслабленим, живим, щасливим. 

— І я дякую тобі за це, — каже жінка, обертаючись до мене. — За те, що повернула світло в очі мого сина. 

Її слова пронизують мене до кісток. Я опускаю погляд, бо відчуваю, як у горлі стискається клубок. Потім роблю крок уперед і обіймаю її. Вона відповідає так само міцно, тепло. 

— Дякую вам, — ледь чутно прошепотіла я, намагаючись не розплакатись. 

— Не кожен може так змінити людину, — лагідно торкається мого плеча жінка. —  Впевнена, мій син дуже любить тебе й зробить усе, щоб ти була щаслива.


Ми повертаємось у вітальню з тортом і кавою, де на нас уже нетерпляче чекають чоловіки. Як виявилося у Надії Степанівни справді золоті руки. Торт був неймовірно смачний, ніжний та повітряний. 

Попри всі мої страхи, цей вечір із його батьками виявився напрочуд теплим. Без жодної напруги, просто по-домашньому, щиро, з тією добротою, якої мені так бракувало. Коли ми вже збиралися додому, Надія Степанівна міцно обійняла мене, ніби когось дуже близького, й узяла обіцянку, що тепер ми завжди приїжджатимемо разом. 

Та найголовніше, Дем’ян увесь вечір був поруч, міцно тримаючи мене за руку. Навіть за столом його пальці спліталися з моїми — наче він боявся, що я зникну. 

І після розмови з його мамою я дивлюсь на нього інакше. Її слова глибокого запали мені в душу. 

Я думала, що весь цей час, він жив щасливо — упевнений, спокійний, самодостатній. А тепер розумію: він теж страждав. Так само, як і я. І зараз мені більше ніж будь-коли хочеться зробити його щасливим. Хочеться, щоб ми були щасливими, адже обоє заслуговуємо на це.