Розділ 32

І ось так — лежачи на дивані, міцно обійнявшись, ми проговорили майже всю ніч. Сміялися, згадували минуле, говорили ні про що й водночас про все на світі. Час розчинився між словами, і тільки світло за вікном нагадало, що вже ранок. І якщо чесно, це була одна з найщасливіших ночей у моєму житті. 

Та попри це, я боялася засинати. Боялася, що коли прокинуся — його поруч не буде. Що це все виявиться лише сном. 

Та коли я розплющую очі, перше, що бачу — обличчя Дем’яна. Його теплий погляд, що повільно ковзає по мені. 

— Що ти робиш? — сонно бурмочу, потираючи очі. 

— Любуюся, — посміхається він. — Не можу надивитися на тебе. 

Його рука торкається мого обличчя — тепло, ніжно. Потім — легкий поцілунок, такий м’який, що всередині щось перевертається. 

Після сніданку ми вирішуємо пройтися. Дем’ян жартує, я сміюся — і це здається таким звичним, таким справжнім. Ми йдемо до супермаркету, обговорюємо дурниці, сперечаємося, які чіпси смачніші. І все було би ідеально, якби не те, кого я бачу біля нашого під’їзду. 

Мама.
Я зупиняюся так різко, що Дем’ян майже врізається в мене. 

Її постать — знайома до болю. Висока, трохи зверхня, з тією ж холодною прямотою у погляді, яка завжди примушувала мене відчувати себе винною, навіть коли я нічого не зробила. 

Мій крок мимоволі сповільнюється. Сміх стихає, ніби хтось одним рухом вимкнув звук. 

— Мамо?.. — тихо кажу, відчуваючи, як усередині холоне. — Як ти дізналася, де я живу? 

— Це було нелегко, але при великому бажанні — можливо все, — її голос солодкий, але в ньому чується холод. 

— Так чого ти прийшла? — питаю, хоча відповідь знаю наперед. Вже декілька днів, мати наполегливо телефонувала мені, проте, я вперто не брала трубки. І навіть подумати собі не могла, що вона знайде, де я живу. 

— Невже я не можу побачити власну донечку? — удає здивування. 

Я стискаю зуби.
— І все ж — навіщо? 

Вона робить крок ближче.
— Може, запросиш матір на чай? Посидимо, поговоримо. 

— Вибач, сьогодні не вийде, — відповідаю коротко. Насправді я дуже не хочу виясняти з нею стосунки в присутності Дем’яна — Якщо це все, я піду. 

— Стривай! — її голос стає різкішим. — Я чула про... інцидент що стався цих вихідних. Сподіваюся, у тебе все добре? 

Із середини мене піднімається хвиля злості.
— Це ти спробу зґвалтування називаєш інцидентом? 

— Слухай, доню, не ображайся на Максима. Повір, він не зі зла. 

Я різко піднімаю на неї погляд.
— Не ображайся? Ти серйозно, мамо? 

— Зрозумій, у нього зараз важкі часи… 

— Не знає, де батьківські гроші тратити? 

— Не говори так, — нервово хитає головою. — Він просто був не в собі. 

— Ти думаєш, те що він був під кайфом, його виправдовує? 

— Ні, звісно. Але, доню, прошу, не ламай хлопцю життя через одну помилку. 

Я роблю крок назад, щоб не розридатися.
— А те, що він ледь не зламав моє — тебе не хвилює? 

— Я все розумію, — тихо каже. — Але ж з тобою все гаразд. Давай цього разу пробачимо. Володимир готовий заплатити. 

Ці слова ріжуть, як лезо.
— Ти серйозно? — я не вірю власним вухам,  моя матір пробиває дно...— Один раз йому вже зійшло з рук. На цей — він відповість за все! 

— Соломіє, ми ж одна сім’я! — її голос підвищується. — Як ти можеш таке навіть думати? 

— Сім’я? — сміюся гірко. — У мене немає сім’ї, з того дня, коли помер мій тато, а мати проміняла мене на багатого чоловіка... 

— Та що ти собі дозволяєш, невдячна соплячка! — кричить мати і замахується. 

Я навіть не встигаю відреагувати, як Дем’ян перехоплює її руку.
— Не так швидко, — його голос холодний, рівний. 

— А ти ще хто такий?! 

— Той, хто не дозволить і пальцем торкнутися вашої доньки, навіть власній матері. Ходімо Міє, нам пора. І я слухняно йду за ним. 

Він бере мене за руку й веде в сторону під’їзду.
— Соломіє! — крик позаду. — Пробач, доню! Я погарячкувала! Прошу, вислухай мене! 

Я зупиняюся. Не обертаюся. Просто стою. Напевно, все ще сподіваюся почути щось інше. 

— Ти ж розумієш, — починає вона плаксивим голосом. — Якщо син Володимира сяде через мою доньку, він не пробачить мені! Для тебе, це ж не важко, адже на щастя, з тобою все гаразд. А ось я.... Я можу втратити все — гроші, статус, дім... Я залишуся ні з чим! Я ж не зможу... 

Я голосно хмикаю, розуміючи, що вкотре дарма понадіялася. Мою матір не змінити, все про що вона спроможна думати, це про себе. Глибоко вдихаю та повертаюся обличчям до матері. 

— Я чудово тебе розумію, мамо. Колись я сама опинилася в подібній ситуації. Але різниця в тому, що ти — доросла, самодостатня жінка, а я тоді була дитиною. Підлітком, яку ніхто не хотів брати на роботу, яка просто намагалася вижити.
І, як бачиш, я впоралася — я важко видихаю та востаннє дивлюся на людину яку колись вважала рідною — Впевнена, що й ти зможеш! 

Я повертаюся і йду.
— Соломіє! Не смій так чинити зі мною! Я ж твоя мати! — кричить вона мені вслід, але я не обертаюся. 

Ми мовчки заходимо в квартиру Дем’яна. Його рука досі тримає мою, наче боїться відпустити. Я стою посеред кімнати, розгублена, не в силах підняти очей. 

Мені соромно. Соромно, що він все це чув. Дем’ян теж мовчить. Кілька секунд просто дивиться на мене — спокійно, але якось занадто уважно. Потім повільно підходить і раптово міцно обіймає. 

І в ту ж мить щось у мені ламається. Наче хтось натиснув кнопку — і з очей рвуться сльози. Я намагаюся стриматися, але не можу. 

Я ж клялася собі, що більше ніколи не плакатиму через маму. Ніколи. То чому тепер так боляче? Чому від її слів знову все всередині розсипається? Я ж знала, навіщо вона прийшла. Знала, яка вона. Але все одно… болить.
Сподіваюся, це востаннє. Востаннє я плачу через цю жінку. 

І все ж, крізь цей біль я відчуваю — я не одна.
Дем’ян не відпускає, його руки міцні й теплі, і від цього стає легше. 

— Ти в порядку? — тихо запитує він, простягаючи чашку гарячого чаю. 

— Так… дякую, — відповідаю, витираючи очі. 

— Що приготувати? Що хочеш поїсти? — його голос спокійний, але в ньому чути турботу. 

— Морозиво. Шоколадне, — кажу, не думаючи. 

Він на кілька секунд зависає, дивиться на мене, наче не впевнений, що почув правильно. 

— Ти анітрохи не змінилася, — усміхається куточком губ. — Добре, зараз збігаю в магазин. 

— Не треба, у мене вдома є. В морозилці. 

— Гаразд, але спочатку — вечеря. Дивися, скільки всього ми накупили. Я зараз щось приготую, гаразд? 

Я важко видихаю і все ж киваю. Знаю, що він голодний. І якщо я відмовлюся, він сам не сяде їсти.


Після вечері я закутуюсь у теплий плед і, тримаючи перед собою велике відро морозива, сідаю поруч із Дем’яном на диван. 

— Чому ти нічого не питаєш? — нарешті не витримую та запитую, те що мучить мене весь цей час. Адже я впевнена, що питань у хлопця назбиралося чимало. 

— Бо знаю, що ти сама все розкажеш. Коли будеш готова, — відповідає він просто. 

Його слова дивують і… заспокоюють. Він не тисне, не змушує, просто є поруч.
І, мабуть, саме тому я відчуваю, що готова.
Більше того — я хочу розповісти. 

Я вдихаю глибше.
— Думаю, ти вже здогадався… цей покидьок — мій зведений брат. 

Далі слова сипляться самі. Я розповідаю все — про смерть батька, про маму, її нового чоловіка, переїзд і про той день, який хотілося б стерти назавжди. 

Говорити важко, кожне речення болить. Але ще важче дивитися на Дем’яна. Він мовчить, але щелепа напружена, кулаки стиснуті так, що біліють пальці. 

— Міє… — нарешті каже він хрипло. — Вибач мені… 

— За що? 

— За те, що тобі довелося пройти через усе це самій. Що мене тоді не було поруч. 

— Не кажи так, — шепочу. — Це не твоя провина. 

— Я все одно не пробачу собі цього. І ніколи не пробачу тим, хто зробив тобі боляче, — каже він і різко відвертається, щоб я не бачила, як блиснули його очі. 

Я торкаюся його руки.
— Все добре. Тепер — так. 

Він повертається, бере моє обличчя в долоні, і я бачу в його погляді стільки ніжності, що серце стискається. 

— Я обіцяю, — каже тихо. — Більше ніхто й ніколи тебе не образить. 

— Я знаю, — відповідаю майже пошепки. І справді вірю в кожне його слово. 

Дем’ян повільно нахиляється ближче. Мить зависає між нами — коротка, але така насичена, що здається, навіть повітря перестає рухатись.
А потім його губи торкаються моїх — обережно, наче боїться зламати. 

Поцілунок теплий, ніжний, тремтливий, у ньому немає поспіху. Лише тиша, дотик і якесь дивне відчуття спокою. 

Мене огортає хвиля тепла — така м’яка, що на мить я забуваю про все. Про біль, про маму, про минуле. Є тільки він. Його дотик, його подих, його серце, яке б’ється поруч. 

І вперше за довгий час я справді відчуваю любов, турботу та захист.