Розділ 31

Чесно кажучи, я страшенно боялася подивитися Дем’янові в очі після того, як він прийшов до тями. З одного боку, я чекала на цей момент усім серцем, а з іншого — мені було нестерпно лячно побачити в його погляді розчарування чи звинувачення. 

Я знаю, що він не сердитиметься, але все одно не можу пробачити собі того, що сталося. Адже саме через мене він постраждав. 

Та всі мої страхи розвіялися, коли Дем’ян, щойно прокинувшись, запитав лише одне:
— Ти в порядку? 

Це запитання одночасно розсмішило й розчулило мене. Він, у своєму стані, думає про мене! А я? Що зробила я для нього? Окрім того, що роками намагалася ненавидіти…
Я обіцяю собі: тепер усе буде інакше. Я все виправлю. 

Наступного дня мене виписали з лікарні. І вперше, відколи я живу в цій квартирі, вона здалася мені по-справжньому холодною й порожньою. 

Мабуть, тому що я знала: за дверима навпроти немає Дем’яна. І здавалося б, яка різниця, чи є хтось у сусідній квартирі. Проте, думка про те, що він поряд, гріла мене із середини. 

Та вже наступного дня, коли я навідалася до Дем’яна, дізналася, що він теж збирається додому. І хоч лікар наполягав, щоб хлопець залишився ще на кілька днів, Дем’ян уперто стояв на своєму, обіцяючи чемно виконувати всі рекомендації. Агрументував хлопець тим, що у його клініці безліч хороших медсестер, які без проблем зможуть поставити крапельницю чи обробити рану. На поправку Дем’ян йшов швидко та й аналізи були хороші, тому лікар, таки здався. 

А от мене цей аргумент зовсім не потішив.
Ніколи не думала, що здатна ревнувати, але сама думка про те, що якісь молоді медсестрички бачитимуть Дем’яна без футболки, змусила мене внутрішньо закипіти. Я добре пам’ятаю, як вони дивилися на нього у стоматології… Особливо та, що нещодавно приходила в лікарню «провідати» його. І я ніколи не повірю, що це була лише робоча люб'язність.
Тому я, ні в якому разі, не могла цього допустити. І сама визвалася, обробляти Дем'яну, рану. Єдина проблема — я взагалі не уявляла, як це робиться. 

Тому звернулася по допомогу до Лінди, тієї самої медсестри, яка просвітила мене, щодо татуювання Дем’яна. 

Лінда охоче погодилася допомогти — і, охкаючи та усміхаючись, назвала це «справжнім коханням». Вона терпляче показала мені все — навіть продемонструвала перев’язку на пацієнтові, який випадково порізав руку. 

І ось я стою біля дверей Дем’яна — майже о пів на дев’яту, з вечерею в руках, яку готувала до цього часу. І чомусь саме зараз мені так страшно, що я ніяк не наважуюсь постукати у ці кляті двері. 

Роблю глибокий вдих, стискаю пальці на контейнері й нарешті легенько стукаю. Ну, не стояти ж тут вічність. За кілька секунд двері прочиняються. Дем’ян стоїть переді мною — трохи блідий, із втомленими очима й неслухняним пасмом волосся, що впало на лоб.
Він виглядає сильним, але в очах — тінь болю. 

— Доставку їжі замовляли? — усміхаюся, намагаючись приховати хвилювання. 

— Мія?.. Що ти тут робиш? — здивовано питає він, погляд ковзає від мого обличчя до рук. 

— Принесла тобі поїсти. 

— Дякую, але я не голодний. 

Ну й брехун. Я ж знаю, що він нічого не їв. 

— А я — голодна, — кажу, удаючи легкість. — Повечеряєш зі мною? 

Він кілька секунд мовчить, вдивляючись у мене. Потім хмикає й відступає вбік.
— Заходь. 

Я полегшено видихаю.
— Сьогодні у нас запечена куряча грудка з овочами на пару, — кажу, ставлячи пакети на стіл. — А ще я принесла все для салату. 

— Міє, ти не мусиш це робити. 

— А ти не мусив варити мені суп, коли я хворіла. 

— Це інше. 

— Ні — усміхаюся. —Тепер моя черга подбати про тебе. 

Дем’ян завмирає, вдивляється в мене, ніби щось обмірковує. Потім тихо каже: 

— Якщо ти наполягаєш… Тоді чим я можу допомогти? 

— Та нічим, я сама впораюсь. Тільки покажи, де що лежить. 

— О ні, так не піде, — рішуче каже Дем’ян. — Давай пакет із зеленню. Помию. 

— Але ж… 

— Без заперечень, Міє. 

Він твердо забирає з моїх рук пакет, і я не стримую усмішку. 

Ми разом пораємось на кухні. Він миє овочі, а я ріжу все дрібно й заправляю салат. Час від часу наші руки торкаються, і кожен дотик пускає хвилю тепла по шкірі. Дем’ян подає мені ніж, миску, розставляє прибори. За вечерею ми сміємось, згадуємо дурниці з роботи, старі випадки. Мені спокійно й тепло. Я навіть ловлю себе на думці, що не хочу, аби цей вечір закінчувався. 

Єдине, чого я боялася — що Дем’ян згадає той вечір біля клубу. Але він не зачіпає цю тему. Мовчить — наче й самне хоче це згадувати.
Після вечері я збираю посуд і йду до раковини. 

— Ти що надумала робити? — чую за спиною. 

— Мити посуд. 

— О ні, цьому не бути. Ти й так мене нагодувала. Посуд за мною. 

— Ти хворий, іди відпочинь. 

Він підходить ближче. Його голос стає нижчим, теплішим. 

— Я впораюсь, Міє. 

Він тягнеться забрати в мене губку. Я відводжу руку, не даючи.
— Не чіпай. 

— Чому ж ні? 

Його пальці ковзають уздовж моєї руки, і я відступаю, поки не впираюсь спиною в стільницю. Дем’ян стоїть зовсім близько. Його подих лоскоче мої губи. Ми обоє завмираємо.
Ще мить — і він нахиляється ближче… 

Та раптом гучно лунає рингтон.
Я різко вдихаю. Дем’ян хмуриться, роздратовано зиркає на телефон і йде в іншу кімнату. 

Я швидко повертаюся до посуду, намагаючись упорядкувати дихання. З коридору долинає його голос: 

— Так, мам… ні, все добре… просто трохи втомився… Так, буду, обіцяю… передай татові привіт. 

Він повертається, кладе телефон на стіл.
— Це твоя мама? — питаю тихо. 

— Ага. 

— Вона не знає, що ти був поранений?— запитую, оскільки не бачила її в лікарні, і це дивно. 

— Ні. У неї хворе серце, не хочу хвилювати.
Між нами на мить зависає тиша. Потім він усміхається: 

— Так на чому ми зупинилися? 

— Ти збирався дати мені аптечку, щоб я змогла обробити твою рану! — хлопець розуміє, що посуд уже чистий і сперечатися марно, голосно хмикає й зникає в кімнаті, а за хвилину повертається з аптечкою. 

— Думаю, тут буде добре, — каже він, сідаючи на ліжко. 

Я стримано киваю, кладу на тумбочку все необхідне, пригадуючи кожне слово Лінди. Та щойно Дем’ян знімає сорочку — усі мої знання миттєво випаровуються. 

Світ ніби завмирає. Під м’яким світлом настільної лампи його шкіра здається ще світлішою, а контури м’язів — чіткішими. Він рухається обережно, але навіть у цій повільності є сила, спокій і щось, що не дає мені відвести погляду. 

Я ковтаю клубок у горлі, роблю крок ближче й опускаюся навколішки, щоб зручніше було обробити рану. І саме тоді помічаю тату — знайомий силует, вигравіюваний на його шкірі. Серце робить різкий стрибок, а в голові на мить знову вимикається звук. 

Соля, зосередься! — наказую собі подумки.
Головне зараз — правильно обробити рану. Усе інше почекає. 

— Що означає твоє тату? — питаю, швидше щоб відволіктись. Проте все ж цікаво, що він відповість. 

— Це?.. — він усміхається кутиком губ. — Розкажу, якось іншим разом. 

І, як не дивно, мені це подобається.
Подобається, що він не намагається використати цю тему, аби викликати жалість чи розчулити мене. Не тисне, не шукає приводу, щоб знову заговорити про минуле. Просто дає вибір мені. 

Я тихо хмикаю й, зібравши волю, берусь до справи. Обережно знімаю стару пов’язку, дезінфікую рану. Він не подає вигляду, лише напружує щелепу, проте я знаю що йому боляче. 

Я стараюсь бути обережною. Дуже.
Коли закінчую, обережно фіксую пов’язку й з полегшенням видихаю. Підіймаю очі — і зустрічаю його погляд.
Глибокий. Тихий. Той, від якого світ звужується до двох дихань. А тоді помічаю, над бровою ще один невеличкий поріз, та вирішую, обробити ще і його. 

— Міє, ти не зобов’язана це робити, — заявляє Дем’ян, як тільки я намагаюся торкнутися його рани. 

— Боїшся, що нашкоджу? 

— Ні. Просто не хочу, щоб ти почувалася винною. 

— Дем’яне, ти врятував мене, ризикуючи собою… 

— І зробив би це знову, — твердо відповідає він. — Але я не хочу, щоб ти робила щось через почуття провини. 

Його слова — про те, що він зробив би це знову заради мене — влучають просто в серце. І в ту ж мить я розумію: не хочу більше тікати. Не хочу втрачати жодної хвилини. Ми й так змарнували надто багато часу. 

— А якщо… я сама цього хочу? — виривається з мене майже пошепки. Я дивлюся прямо в його очі, не ховаючись більше за страхом. 

Тиждень тому Дем’ян зізнався мені у почуттях. Тепер — моя черга. Я роблю глибокий вдих і, перш ніж розум встигає зупинити, нахиляюся й торкаюся його губ.
Простий, короткий поцілунок — майже невинний, але такий справжній, що в мене перехоплює подих. 

Дем’ян завмирає, ніби не одразу розуміє, що сталося. А потім стиха стогне — і я лише тепер усвідомлюю, що, мабуть, необережно натиснула на його рану. 

Я різко відхиляюся, розгублено шепочу:
— Вибач… ти як? Болить? — я вдивляюся в його обличчя, шукаючи бодай тінь болю. Але він мовчить. Просто дивиться на мене так, що серце починає битися гучніше. 

І в наступну мить його руки торкаються мого обличчя. Теплі долоні обережно ковзають до потилиці, притягаючи мене ближче, впиваючись в мої губи. 

Цей поцілунок зовсім інший. У ньому — не тільки ніжність, а й стримана, глибока пристрасть. Наче всі ці роки ми чекали саме цієї миті. Наші дихання змішуються, пальці чіпляються одне за одного, а час перестає існувати. Ми відриваємось лише тоді, коли обом бракує повітря. 

Дем’ян не відпускає мене. Його лоб торкається мого, погляд — м’який, теплий, трохи розгублений. 

— Це можна вважати, що ти мене пробачила? — тихо питає. 

Я ледь помітно киваю. Він з полегшенням видихає, але майже одразу знову дивиться серйозно:
— Сподіваюся, це не через почуття провини? 

Я мовчу кілька секунд, просто вдивляюся в його очі. І тоді, зібравши в собі всю відвагу, нарешті вимовляю те, що носила в серці всі ці роки: 

— Це тому, що я кохаю тебе. 

На його обличчі з’являється усмішка — така щира, тепла, що мені хочеться плакати від щастя. Очі Дем’яна світяться так, ніби в них загорілося сонце. 

— Я зроблю все, щоб ти ніколи не пошкодувала про цей вибір. Обіцяю, — каже він серйозно.
А потім знову цілує мене — ніжно, майже невагомо, ніби смакує мить, торкається не лише губ, а й душі.