Розділ 30

Соля. 

Я прокидаюся від різкого відчуття тиші. Навколо темно, лише лампа під стелею видає тьмяне світло, а за вікном ніч. Голова трохи важка, все тіло наче ватяне. Кілька секунд не можу збагнути, де я, поки поруч не рухається Соня. Вона сидить на стільчику, підперши голову рукою, виглядає виснаженою, але як тільки я поворухнулася — одразу піднімає голову. 

— Соля, ти прокинулась! — її голос теплий, і в ньому чути полегшення. — Я так хвилювалася за тебе... 

— Де я? — запитую, наче не своїм голосом. 

— Ми в лікарні. В тебе невеликий струс. 

В голові спливають уривки вчорашнього вечора: холодна стіна, його грубі руки, здавлений подих у мене в грудях... Я справді думала, що це кінець. А потім — раптово Дем’ян, його рішучий погляд, і блиск ножа в руках Максима. Я здригаюсь, ніби знову відчуваю той момент. Мороз пробігає тілом. 

— А Дем’ян? Де він? З ним усе добре? — голос хрипкий, слабкий, та це зараз зовсім не важливо. 

Соня на мить замовкає, відводить погляд та стискає губи. У цю секунду серце наче перестає битися. 

— Він живий? — шепочу, навіть не дихаючи.
— Так! Звісно, живий! — швидко заспокоює вона, підсуваючись ближче. — Правда... той виродок його поранив, але все гаразд. Не хвилюйся, лікарі сказали, що небезпеки для життя нема. 

— Де він? — мій голос рветься, як струна. 

— Тут же, у цій лікарні. Але він ще без свідомості. 

— Я хочу його побачити, — різко кажу й намагаюся підвестися. 

Та тільки стаю на ноги — земля починає плисти під ними. Перед очима темніє, стіни розчиняються як в калейдоскопі, і я хитко падаю назад на ліжко. Соня миттєво підхоплює мене. 

— Соля, ти що, здуріла?! — вона тримає мене за плечі, намагаючись покласти назад. — Тобі ще зарано вставати. Він нікуди не дінеться, розумієш? Він і так без свідомості. 

Я безсило заплющую очі. Усередині все кричить, але тіло мене не слухається. Тому доводиться змиритися. 

— А Максим? — раптом зривається з моїх вуст. 

— Він у поліції. І Олексій теж зараз там, дає покази. Не хвилюйся, він заплатить за те, що зробив. 

Я важко видихаю.
— Сумніваюся, — гірко тягну, відчуваючи, як по спині біжать холодні мурашки. — Його батько так просто не дозволить посадити сина за ґрати...


Згодом телефонує Олексій. Каже, що вже повертається з відділку й може забрати Соню додому. Подруга вперто відмовляється, але я переконую: 

— Їдь. Уже ніч. Ти сама виглядаєш так, ніби впадеш зараз від втоми. Завтра приїдеш, добре? 

Вона важко зітхає, але погоджується.
— Гаразд. Але завтра зранку я тут. І принесу тобі щось смачненьке. 

Я киваю, і Соня йде. А я залишаюся сама — з порожнім коридором за дверима й думками, які не дають спокою. Мені боляче лежати, не знаючи, що з ним. Я намагаюся знову підвестися, але саме в цей момент заходить медсестра. 

— Ви що робите?! — вона різко ставить руки в боки, немов спіймала мене на злочині. — Вам заборонено вставати! 

— Я повинна побачити його... будь ласка... — намагаюся пояснити, але вона не слухає. 

— У ліжко! — суворо наказує, допомагаючи мені знову влягтися. — Інакше зробите гірше собі.
Вколює щось заспокійливе, і я відразу провалююсь у сон. 

Прокидаюся вдруге, коли за вікном уже світліє. На годиннику шоста ранку. Голова майже не паморочиться, тіло відчувається легше, хоча слабкість ще тримає. Я вирішую, що просто зобов'язана його побачити. 

Повільно, тримаючись за стіну, виходжу в коридор. Там тихо, пахне ліками й свіжою кавою з поста. На секунду завмираю, не розуміючи, куди йти. Серце калатає, ніби я крадуся, а не шукаю його. 

Раптом назустріч виходить чергова медсестра.
— Чому це ви бродите о такій годині, юна леді? — суворо зиркає на мене поверх окулярів. 

— Мені потрібно знати, де лежить Дем’ян Черкас! — видихаю швидко, боячись, що сили мене зрадять. 

Вона скептично зводить брови.
— Ще занадто рано для відвідин. Повертайтеся в палату. 

— Будь ласка, — роблю крок ближче. — Він учора врятував мене... якби не він... я навіть не знаю... я мушу його побачити. 

Жінка вдивляється в мене, й у її очах з’являється інтерес. 

— Ти і є та сама дівчина, яка постраждала біля клубу? — я опустивши очі, коротко киваю. — Уся лікарня гуділа вчора про цей випадок, — тихо каже вона. 

Я мовчу, тільки благаю очима. Вона вагається ще кілька секунд, а тоді киває й робить знак іти за нею. 

— Ходімо. Але тільки на хвилинку.
Я відчуваю, як серце зривається з місця. Нарешті я побачу його.


Даю собі кілька секунд, перш ніж відчинити двері. Серце калатає так голосно, що, здається, його чути в усьому коридорі. Нарешті наважуюся — і тихо заходжу в палату.
Усе навколо стихає. Я завмираю, наче весь світ перестає існувати. 

Попри всі думки й бажання — я не була готова побачити його таким.
Бліде обличчя, кілька подряпин на щоці, поріз над бровою, волосся трохи розкуйовджене. Під очима легкі тіні, але навіть так він здається неймовірно красивим. 

Підходжу ближче, не відчуваючи під собою ніг.
Незвично бачити Дем’яна таким — беззахисним. Поруч зі мною він завжди був іншим: упевненим, твердим, іноді різким, але завжди тим, на кого можна покластися. 

Скільки разів він опинявся поруч саме тоді, коли мені це було потрібно. Коли допоміг розвести колег після корпоративу, коли заступився біля мого будинку, коли стрибнув у море, коли я впала з яхти, коли сидів біля ліжка, коли я хворіла. І вчора… коли врятував мене, ризикуючи власним життям. 

Все це — через мене. Але якби не він… навіть страшно подумати, що тоді було б, зі мною. 
Очі печуть, сльози самі прориваються назовні. Я опускаюся на крісло поруч і беру його за руку. Вона тепла, жива, і я стискаю її так, наче можу передати через цей дотик усе, що не сказала раніше. Притуляюся щокою до його пальців, і лише зараз по-справжньому розумію, наскільки сильно він мені дорогий. 

— Пробач… — шепочу, майже беззвучно. І з мене виривається схлип. 

Сиджу довго, не рухаючись. Просто дивлюся на нього. На кожну знайому лінію обличчя, на вії, що відкидають тінь, на губи, що зараз такі спокійні. Нарешті можу не ховатися, не робити вигляд, що мені байдуже. 

Погляд ковзає нижче, і я помічаю край татуювання, яке визирає з-під ковдри — чорна лінія, схожа на пульс. В Одесі я помітила, що в нього є тату, але тоді я не наважилась детально роздивитися. Тепер цікавість бере гору, і я обережно відсуваю край ковдри. 

Тату у вигляді кардіограми, що починається саме з лівого боку — біля серця. Я тихо усміхаюся крізь сльози: ну звісно, лікар. Що ж іще він міг собі набити? 

Але в центрі цієї кардіограми — кілька символів.
Ієрогліфи. Китайські, здається. Пригадую, як колись Дем’ян захоплювався Китаєм — читав книжки, пробував писати ці дивні знаки, навіть збирався поїхати туди після університету. 

“Цікаво, що це означає? Мабуть, щось важливе, якщо вибив саме біля серця…” 

У цей момент двері відчиняються, і я здригаюся, швидко опускаючи ковдру. 

— Доброго ранку! — весело каже медсестра, молода дівчина, східної зовнішності — Я повинна зробити перев’язку вашому хлопцю і поставити крапельницю. 

Я киваю, не виправляючи її. І ловлю себе на думці, що мені приємно чути, як Дем’яна називають моїм хлопцем. 

Вона підходить до ліжка, кладе інструменти на крісло, обережно знімає пов’язку. Коли бачу глибокий поріз, у мене стискається горло, і я мимоволі зойкаю. 

— Не хвилюйтесь, — лагідно каже дівчина. — З ним усе буде гаразд. 

Я лише киваю, бо зараз не взмозі вимовитт й слова. 

— Я чула вашу історію, — згодом додає вона. — Вся лікарня про це гуде. Ви як, у порядку? 

— Так, — видихаю тихо. 

— Ваш хлопець — герой, — усміхається вона. — Ви давно разом? 

Я завмираю на кілька секунд. Потім відповідаю, ледве чутно: 

— П’ятнадцять років. Ми знайомі вже п’ятнадцять років. 

П’ятнадцять років… важко навіть повірити, що я кохаю цього хлопця, майже все своє свідоме життя. І лише тиждень тому Дем’ян зізнався, що теж давно відчуває те саме. Смішно й боляче водночас — скільки років ми змарнували через власні страхи, гордість і впертість. Адже могли бути разом… могли весь цей час, бути щасливими. 

— Ваш хлопець дуже романтичний, — медсестра відволікає мене від думок. 

— Що? — перепитую розгублено. 

— Романтик! І напевно, дуже вас любить, — каже вона з усмішкою, киваючи на його груди. — Набити ім’я коханої біля самого серця… це сильно. 

Я кліпаю, не розуміючи.
— Вибачте, ви... ви знаєте, що означає це тату? 

Вона усміхається тепліше.
— Так. Мія. Це ж ваше ім’я, так? Гарне. Це скорочено від Соломія? 

У мене пересихає в роті.
— Ви знаєте китайський?.. — недовірливо запитую. 

— Так. Я наполовину китаянка, — пояснює вона. — Тато з Гуанчжоу, а мати — українка. 

Світ на мить зупиняється. Я мовчу. Просто стою, дивлюся на татуювання і не можу навіть дихати.
Серце в грудях б’ється так голосно, що, здається, його чує вся лікарня. 

Коли медсестра виходить, я ще кілька секунд стою нерухомо, потім повільно опускаюся на стілець. 
Дістаю телефон, вводжу у перекладач своє ім’я.
На екрані з’являються ті самі ієрогліфи.
Ті самі, що на його шкірі, поруч із серцем.
Сльози знову застилають очі, але цього разу — не від болю.
Я не можу повірити. 
Усі ці роки… коли я старанно намагалася ненавидіти його, звинувачуючи в байдужості, він.. не забув мене.
Не просто пам’ятав — носив моє ім’я на серці буквально. І від цього стає нестерпно боляче.
І все, що мені хочеться зараз — це доторкнутися до нього ще раз. Сказати, як сильно я його кохаю.
Але слова застряють десь у грудях.
І я просто сиджу поруч, тримаю його за руку і дозволяю собі вперше за багато років — відчути все.