Розділ 29

Дем’ян. 

Аліна — та сама дівчина, з якою я зустрічався десять років тому. Саме через невизначеність у власних почуттях до неї я тоді так боляче образив Мію. Коли ж зрозумів, що любові до Аліни більше немає, ми розійшлися, хоч вона й була категорично проти. Ще довго після того вона писала й телефонувала, благала дати нам ще один шанс, але для себе я вже остаточно все вирішив. 

Наші матері залишалися близькими подругами, і коли я відкрив клініку, мама Аліни наполегливо просила влаштувати доньку асистенткою. Казала, що в доньки тимчасові труднощі й їй дуже потрібна робота. Я погодився. І мушу визнати: як спеціаліст вона мене повністю влаштовує. Та от її ставлення до мене аж ніяк не схоже на робоче. Здається, вона й досі не здатна прийняти той факт, що ми більше не разом — і ніколи вже не будемо. 

Дівчина обережно ставить кошик на стіл, та сідає поруч. 

— Дем’яне, як ти? Як себе почуваєш? Я принесла фрукти, тобі треба набиратися сил, — її голос тремтить, у кожному слові відчувається хвилювання. 

Я відводжу погляд на квіти, стримано, але ввічливо: 

— Дякую, все гаразд. Не варто було тратитися. 

— Я коли дізналася, що сталося, мало не знепритомніла від хвилювання. Дем’яне, ти справжній герой! Кинувся на захист незнайомої дівчини… 

Я стискаю зуби, стараюся тримати себе в руках, та відчуваю, як тремтить від неприємного спогаду: 

— Аліно, не перебільшуй. 

І в цей момент двері відчиняються вдруге. Мія заходить і бачить Аліну. Її обличчя миттєво змінюється. Вона робить крок назад, губи здригаються, і дівчина тихо промовляє:
— Дем’яне, я… ой, перепрошую, я не знала, що в тебе гості… 

— Все гаразд, заходь.
Але Мія не слухає, швидко повертається і виходить з палати. Серце моє стискається, бо розумію, що вона могла все неправильно зрозуміти. 

— А вона що тут робить? — запитує Аліна тепер різко, вже зовсім іншим тоном. — Чекай! Так це ти що? Її врятував? — розчаровано шипить вона. 

— Так — спокійно відповідаю. 

— Ти серйозно? Дем’яне, ти міг загинути через неї. Чим ти взагалі думав? — голос Аліни рветься на високі ноти. 

— Аліно, не починай… — відповідаю твердо, відчуваючи, як тримаю себе у вузді. Я знаю, що треба залишатися стриманим. 

В цей момент заходить медсестра і просить Аліну на хвилину вийти, щоб зробити укол. Вона виконує прохання, але не поспішає повертатися. Я відчуваю, що щось не так, тому підіймаюся з ліжка та виходжу в коридор. Аліни там немає. Я йду до реєстратури і питаю медсестру, де вона поділася. 

— Дівчина цікавилася, де лежить її подруга Соломія Маринець, — відповідає та, радо посміхаючись. — Я сказала їй, що це дванадцята палата, другий поворот праворуч. 

Мене мов струмом б’є. Дякую медсестрі за інформацію та стрімко направляюся до палати Мії. Кроки ще важкі, живіт болить, але серце тягне мене вперед. І там, біля дверей палати Мії, я бачу Аліну. Вона вже тягнеться до ручки. 

— Аліно! Що ти тут робиш? — шиплю, ледве стримуючи емоції. 

Вона спершу трохи лякається, а потім, полум’яно, впевнено відповідає: 

— Хочу поговорити з цією вискочкою! 

— Про що? 

— Хочу попросити, щоб вона зникла з твого життя! З нашого життя! — її слова різкі, щемкі, і мені складно зрозуміти таку її поведінку.


Я глибоко вдихаю і, побоюючись, що нас почує Мія, різко тягну Аліну в свою палату. 

— Аліно, поясни… — кажу різко, але стримано, закриваючи двері за нами. 

Вона стоїть переді мною, очі блищать від злості й образи. 

— Що пояснити? Що ця дівчина зіпсувала моє життя? 

— Що? Що ти верзеш? — я дивлюся на неї, намагаючись зрозуміти, чим саме могла Мія так її образити. 

— Ти думаєш, я не знаю, що ти саме через неї тоді мене кинув? 

Її слова б’ють зненацька.
— Що? Звідки ти… — я ледве ловлю повітря.
Вона гірко всміхається. 

— Повір, Дем’яне, в час соцмереж кожна закохана та ревнива дівчина буде покруче за Шерлока Холмса! 

Я зціплюю зуби, намагаючись тримати голос рівним.
— Аліно, для чого згадувати минуле… 

— Тому що це тільки для тебе минуле! — кричить вона, і в її очах сльози. — Невже ти не зрозумієш що я ще досі кохаю тебе? Що я саме через тебе пішла в медицину! Чекала, поки ти повернешся зі Штатів. А дізнавшись, що ти відкрив клініку, пішла на курси асистента стоматолога, щоб бути поруч із тобою! А що вона зробила для тебе? — її голос зривається. 

Я мовчу. Усередині все стискається. Так, мені шкода Аліну. Я здогадувався, що в неї могли залишитися почуття до мене, але навіть уявити не міг, що все настільки серйозно. 

— Аліно, пробач, але я ніколи не зможу відповісти тобі взаємністю. Та юнацька закоханість давно залишилася в минулому. І щоб ти не робила, ми уже ніколи не будемо разом. — я заплющую очі на мить, намагаючись підібрати правильні слова. — Уже багато років у моєму серці живе інша дівчина. Я обрав її багато років тому. Обираю й зараз. Я завжди обиратиму її, — нарешті вимовляю вголос те, що давно носив у собі. Навіть якщо Мія ніколи не пробачить мене, я все одно любитиму її завжди. 

Аліна завмирає, наче отримала удар у саме серце. Її плечі здригаються, в очах — біль і відчай. 

— Ти… ти серйозно? — шепоче, але в голосі більше гніву, ніж суму. 

— Так, — твердо відповідаю. 

— А ти знаєш, що за людина твоя Мія? — її голос стає різким. — Ти взагалі в курсі, що вона спала зі своїм зведеним братом? 

У мене все всередині миттєво вибухає. 

— Аліно, не верзи дурниць! 

— Це правда! — в її голосі фанатична впевненість. — Моя подруга жила поруч із відчимом Соломії й розповідала, як та вішалася на свого брата, не давала йому проходу! Дійшло до того, що її просто виперли з того будинку… а ще… 

— Замовкни! — ричу, ледве стримуючись, щоб не зірватися. Серце гупає в скронях. 

Що вона, чорт забирай, несе!? У голові крутиться єдина думка: Мія б ніколи… Така заява вибила мене з колії, і я щосили намагаюся втримати себе в руках. Пам’ятаю, як Соня казала, що не знає, з якої причини Мія пішла з дому відчима, але я впевнений: усе було зовсім не так, як розповідає Аліна. Ні! Я ніколи не повірю в ці нісенітниці. 

— Але це правда… — намагається ще щось додати вона. 

— Думаю, тобі вже пора. І ще одне… — я стискаю кулаки, щоб не зірватися. Так, мені шкода втрачати хорошого асистента, але після сьогоднішнього я більше не зможу працювати з нею, як раніше. Глибоко вдихаю й кажу: — Коли я повернуся на роботу, хочу побачити на своєму столі твою заяву на звільнення. 

— Дем’яне… — її голос тремтить, ніби вона не вірить власним вухам. 

— Аліно, я ніколи не давав тобі навіть найменшої надії, що ми знову будемо разом. І взяв, я тебе на роботу лише на прохання твоєї мами. 

— Але ж… — вона робить крок до мене. 

— Ти хороший спеціаліст. Я впевнений, що знайдеш нову роботу без проблем. Але на цьому наші шляхи розходяться. 

Вона дивиться ще кілька секунд. У її погляді стільки болю й злості, що важко витримати. І саме в цей момент двері відчиняються — у палату заходять Соня та Олексій. 

Аліна різко відвертається, стискає губи й, нічого не сказавши, майже вибігає з палати, грюкнувши дверима. В палаті на кілька секунд зависає тиша, та вже через секунду озивається Олексій: 

— О, тобі вже можна вставати? — його погляд ковзає по мені, наче перевіряє, чи не впаду я тут же на підлогу. 

— Нормально, — відмахуюсь, намагаючись виглядати впевнено, проте, з голови все ще не йдуть слова Аліни. Ні, звичайно я не вірю в цю маячню, проте, чомусь вони все ж, не дають мені спокою. 

Соня підбігає й міцно обіймає мене. 

— Боже, як я хвилювалась! — шепоче, ховаючи обличчя в моє плече. — Ти впорядку? 

— Так, не хвилюйся! - коротко відмахуюсь. 

— Добре. Я принесла тобі курячий бульйон. Швидко сідай їсти. 

Я криво усміхаюсь.
— Соню, ти як завжди… рятуєш мене їжею —
вона сміється й розкладає пакети, а тоді бере інший пакет. 

— Я ще й Солі дещо принесла. Піду до неї. — каже сестра та виходить з палати. 

— Що там з тим мудаком? — уже серйозно питаю, відразу як Соня зачиняє за собою двері. 

— Наразі він у поліції. Його допитують. Сьогодні прийде слідчий взяти від вас з Солею заяви…—Олексій знизує плечима, але я бачу — щось його гризе. 

— Так, все добре? — дивлюсь на нього прищурено. 

Він на секунду затримує подих і зітхає:
— Мій однокласник працює слідчим. Сказав по секрету… це діло намагаються зам’яти. 

— Спроба зґвалтування і ножове поранення? — здивовано перепитую. 

— Виявляється, цей покидьок має впливового батька. І той робить усе, щоб витягнути сина. 

— Ти серйозно зараз? Тобто, йому все може зійти з рук? — в мене аж серце стискається від злості. 

Олексій розводить руками, мовляв, сам у шоці.
— Я цього не допущу, — кажу ледь стримуючи емоції. — У мене теж є зв’язки. 

В голові одразу перебираю імена пацієнтів. І зупиняюсь на одному. Вадим Іванович, працює в офісі генерального прокурора. Постійний клієнт моєї клініки. Якщо хтось і може допомогти, то він. 

Дістаю телефон, знаходжу номер, коротко викладаю ситуацію. Він слухає мовчки й зрештою каже: «Розберемося». І я йому вірю.
Кладу слухавку й нарешті видихаю. 

— Все. Тепер так легко цей виродок не викрутиться. 

Але обличчя Олексія все ще напружене. Він крутить у руках брелок з ключами й навіть не дивиться в мій бік. І я розумію, що це ще не все. 

— Є ще дещо, про що ти повинен знати, — каже обережно. 

Мене аж морозом пробирає.
— Кажи вже, — важко видихаю. Відчуваючи, що почуте мені точно не сподобається. 

— Той покидьок..., що хотів зґвалтувати Солю, це… Максим Коржук. 

Я мовчу. Прізвище мені ні про що не говорить. Тому дивлюсь на друга запитально, не розуміючи в чому справа. 

Олексій ковтає слину й нарешті видає:
— Він... це зведений брат Соні. 

Я завмираю. Всередині на мить усе ніби зупиняється. Не вірю власним вухам. Почути таке — точно останнє, чого я очікував.