Розділ 28

Дем’ян 

Додому я повернувся пізно ввечері і відразу направився душ. Гаряча вода неначе змивала весь тягар цього довгого, до безумства виснажливого дня. У клініці — повний запис, кожна хвилина розписана, пацієнти без кінця, ще й справи по відкриттю нової клініки тиснуть. Мене трусило від виснаження, м’язи нили, голова гуділа. Я впав на диван і з полегшенням прикрив очі: нарешті я відпочину. 

Та тільки я розслабився, екран телефону загорівся, і в кімнаті пролунав різкий сигнал. Це була Соня.
Я зітхнув, і все ж, натиснув «прийняти». 

— Дем’ян… — у голосі Соні не було звичної легкості, лише напруга. — Пробач, що турбую в такий час. Ти вдома? 

— Так! - стомлено кидаю потираючи потилицю. 

— Мені потрібна твоя допомога. 

— Що сталося? 

— Це про Солю… — Соня ніби ковтнула клубок у горлі. — Вона зараз у клубі, і… Я не знаю всіх деталей, вона не пояснила. Але голос… — я вже сів рівніше, втома миттєво відсунулася на другий план.. — Вона подзвонила, попросила мене приїхати за нею. Розумієш? Вона б ніколи не сказала такого просто так. 

У грудях щось стиснулося так сильно, що я ледве міг дихати. У голові миттю народилися десятки картин: її перелякані очі, чужі руки на ній, небезпека у темряві. Мене вмить пройняв холодний, липкий страх. 

— Де вона? — запитую, і уже підводжуся з дивана, на ходу шукаючи футболку й джинси.


— «SkyRoom» —це всього в кількох кварталах від тебе. Ми з Олексієм уже їдемо, але ми тільки виїхали з дачі. Навіть якщо він мчатиме, це займе час… Я боюся, що… — її голос затремтів. — Дем’яне,  у мене дуже погане передчуття. 

Я навіть не дослухав. 
— Я виїжджаю. 

Я вимкнув дзвінок і кинув телефон у кишеню. Ноги самі понесли мене до дверей. Усередині все горіло одним-єдиним відчуттям: страхом і лютим бажанням бути поруч. Втома щезла. Натомість усередині піднялася тривога, така гостра, що здавалося, вона різала ребра зсередини. 

Я вискакую з під’їзду майже на бігу, ключі ледве не випадають із рук, коли натискаю на сигналізацію. Машина озивається коротким писком, і я вже за секунду в салоні. Двигун рикає, наче теж відчуває мою паніку. 

Газ у підлогу — і темне місто розлітається довкола, розсипається розмитими плямами світла. Фари зустрічних авто ріжуть очі, але я не зупиняюся. Лише сильніше стискаю кермо, так що пальці біліють. 

Телефон у правій руці, гучний зв’язок увімкнений. Я знову натискаю виклик. Тиша. Гудки тягнуться нескінченно довго, але вона не відповідає. Це очікування розриває нерви, пальці стискають кермо так, ніби від цього залежить її безпека. 

— Візьми трубку, Мія… ну візьми ж, — прошепотів майже в голос, ніби вона могла мене почути. 

Серце калатає так, що віддається у скронях. Спроба заспокоїти себе виходить жалюгідною: «Сподіваюся, вона просто спить, просто випила зайвого. Завтра я відчитаю її так, що більше й близько до клубів не підійде…» 

Та в грудях цей голос тоне під гучнішим, тривожнішим: «А що як ні? Що як у неї справді проблеми?» 

Я знову натискаю виклик. І ще раз. І ще. Палець ковзає по екрані, вологий від поту, але відповідь одна й та ж — порожнеча. 

Я не помічаю миготливого світлофора, пролітаю майже на червоне, і тільки звук сигналу ззаду виводить із трансу. Але я не можу зупинитися. Страх підганяє сильніше, ніж будь-який закон. 

— Лише б, з нею все було гаразд… — виривається вголос, і я відчуваю, як щелепи стискаються до болю. — І я обіцяю що більше ніколи не відпущу її саму. Ні в клуб, ні куди завгодно. Ніколи». 

Виходжу з машини, дверцята грюкають за спиною, а в грудях серце б’ється так, наче от-от вирветься назовні. Я навіть не зачиняю авто на сигналізацію — мчу до входу в клуб. Усередині гул стоїть такий, що вуха закладає. Тіло відразу покриває холодний піт. Де я її тут знайду? Це ж море людей, темрява, світло миготить, музика б’є в скроні. 

Прориваюся крізь натовп, вдивляюся в обличчя, заглядаю в кожен зал. Бар, танцпол — все марно. Немає. Чорт забирай, де ти, Міє? Відчуття, ніби мене кидає в холодну воду — паніка зростає, я ловлю себе на тому, що гублю контроль. 

Вибігаю з клубу знову на вулицю. Стаю посеред тротуару. Відчуття безсилля стискає горло. Я не знаю, що робити далі. Рукою на автоматі витягаю телефон і натискаю «виклик». І вже сам не вірю, що вона відповість. 

Та раптом… я чую, десь зовсім поруч. Знайомий рингтон. Спочатку думаю, що це всього лише моя уява. Але звук повторюється, десь за рогом будівлі. Серце б’ється ще швидше, я йду туди майже наосліп. Крок за кроком. Прислухаюся. І от — бачу. 

За стіною клубу, в темному закутку, якийсь тип притискає дівчину до стіни. Всього кілька секунд потрібно, щоб роздивитися. Це - Вона. Мія. 

Мене ніби паралізує. Ступор, а потім у голову стріляє розуміння: він її тримає, вона виривається, очі повні страху. І я зриваюся. Всі думки стирає одне бажання — відірвати цього виродка від неї. 

Я налітаю на нього з усієї сили, відкидаючи вбік. В руках і в грудях вибухає така лють, якої я ще ніколи не відчував. Хочу його роздерти. Просто роздерти. Мої кулаки самі змикаються, тіло напружене до межі. 

Кидаю оком на Мію. Вона стоїть, але тремтить, очі великі й налякані, проте вона впорядку. Я видихаю з полегшенням, та в цей момент пропускаю удар. Глухий звук, різкий біль у щелепі. Я похитуюся, але знову кидаюся вперед. Ми валимося об стіну, удари сиплються один за одним. 

Хлопець розуміє що програє, швидко зривається та витягує ніж. Все стається занадто швидко. Мія кидається між нами. Я тільки встигаю крикнути: 

— Ні! 

Він різко відштовхує її. Я бачу, як вона падає на тротуар, глухий звук удару головою об асфальт змушує мене зсередини похолонути. І тиша. Вона не рухається. Підбігаю, стаю на коліна поруч. Її тіло завмирає, наче лялька, лише кілька крапель крові проступають біля скроні. 

— Міє… — моє серце зупиняється. Усе навколо розпливається. Лише вона. Нерухома. Я тремтячими руками торкаюся її обличчя, та в ту ж мить різкий біль прошиває живіт. 

Я завмираю, не одразу розуміючи, що сталося. Долоня мимоволі тягнеться до болючого місця. Пальці зустрічають теплу вологу. Я дивлюся вниз — моя біла футболка заливається темно-червоною плямою. 

Секунда — і легені стискає так, ніби мене занурили під воду. Повітря виходить рваним подихом. Усередині здіймається хвиля паніки, але я відштовхую її, змушую себе не падати на коліна. Мені байдуже на цей біль, на кров, на слабкість, що накочується. Я бачу тільки Мію. Не дам йому торкнутися її ще раз. 

Зриваюся, наче на одній люті. Біжу вперед, вириваю ніж із його руки, збиваю з ніг. І тоді вже не контролюю себе. Кулаки падають знову і знову, у вухах гуде. Я хочу, щоб він відчув усе, що відчувала вона в цей момент. 

Чую чийсь голос, відчуваю, як сильні руки відтягують мене вбік. Це Олексій. Він кричить щось, та я не чую. Поруч Соня — вона вже на колінах біля Мії, тримає її голову, кличе на ім’я.
Я вириваюся й падаю біля неї. Торкаюся руки. Вона холодна. 

— Міє… чуєш мене? — мій голос ламається. Я не відчуваю тіла, лишень страх.
Темні плями застилають очі. Сил більше немає. Усе зникає. Останнє, що бачу — її обличчя.
І темрява. 

   _ _ _ _ 

Приходжу до тями повільно, неначе хтось відключив і знову увімкнув світ. Очі пекуче сліплять яскраві лампи над ліжком, в голові — шум, який поступово розсіюється. Ще мить — і я намагаюся зрозуміти, де я. Стіни білі, шафа, стілець біля вікна, запах антисептика тисне на ніс — лікарняна палата. 

Повертаю голову — і бачу її. Мія сидить поруч на кріслі, голова нахилена вбік, вона мирно спить, як на мене, у не зручному положенні.  Її рука лежить на моїй, пальці стискують мою долоню. На хвилину я застиг — як довго вона тут?  

Приглядаюся уважніше — і помічаю пов'язку на її голові. Серце підскакує. Спогади б'ють у голову, наче блискавки: клуб, штовханина, крик, її падіння… Я різко підриваюся, намагаюся сісти — і відчуваю гострий біль у животі. Від несподіванки зриваюсь, і легке «Ааа!» виривається само собою. 

Мія моментально підривається, її очі відкриваються широко й налякано. 

— Дем’яне! Як ти? Десь болить? — вона кидається до мене, голос тремтить. 

Я ледве розумію слова, серце калатає, але відсилаю першу думку зовсім не про себе. 

— Мія? Ти в порядку? — запитую, голос хрипкий, а очі вже шукають поранення в пов'язці на її голові. 

— Я? Я в порядку! — вона дивується, потім стримано сміється крізь сльози. — А ти? Тобі боляче? 

— Все гаразд, — відповідаю на автоматі, хоча «гаразд» звучить примарно. — Що з головою? — вказую на пов’язку. 

— Невеликий забій і струс, — відповідає тихо. — Нічого серйозного, навідмінно від тебе....— вона опускає очі, на віях блищать краплі — Дем’яне, мені так шкода, що ти через мене постраждав. 

— Припини, це не твоя вина, — шепочу різко. Не можу дивитися, як вона плаче — Єдине, у чому ти винна ... — я роблю глибокий вдих, намагаючись приборкати роздратування, від згадки про вчорашню витівку дівчини. — Міє чим ти думала, коли кидалася під ніж?? 

Вона піднімає голову, губи тремтять.
— Я хотіла допомогти… — каже тихо, і в голосі — докір сама собі. Вона намагається забрати руку, але я не відпускаю її долоні. 

— Більше ніколи так не роби. Ти мене почувала? — моє прохання звучить твердо, але в ньому стільки страху. 

— Так, — відповідає вона, ледве чутно. Опускає погляд, і я бачу, що вона ледь стримує сльози. 

В цей момент, у двері заходить лікар у білому халаті з блокнотом у руках. Він кидає на нас швидкий професійний погляд, потім звертається до Мії з легким докором: 

— Ви, юна леді, досі тут? Медсестра вже по всій лікарні вас шукає. 

Мія зніяковіло здригається, стискає мою руку ще раз, перш ніж обережно відпустити її. Я ловлю її погляд — теплий, тривожний і водночас тихо наповнений тією ніжністю, що дає мені сили навіть у ці миті. Вона тихо виходить з палати, а я ще раз проводжу поглядом її спину. 

Лікар підходить до мого ліжка, його очі швидко оцінюють мій стан, він не поспішає з промовою, спостерігаючи за мною, і нарешті промовляє: 

— Ну що ж, наш герой прокинувся, — каже він, піднімаючи на мене уважний погляд. — Як самопочуття? 

— Терпимо, — відповідаю, намагаючись говорити спокійно, хоча в животі все ще ниє після різкого руху. 

Лікар підходить ближче, присуває стілець і сідає. Одним рухом піднімає край ковдри, легенько натискає долонею поруч із пов’язкою. Біль віддає так різко, що я скривлюся й тихо видихаю крізь зуби. 

— Так, болить, — спокійно фіксує він, ніби це для нього звичний показник. — І це нормально. Ніж пройшов неглибоко, зачепило м’які тканини, але життєво важливих органів не пошкоджено. Шви міцні, кровотечі немає. 

Він робить позначку у своєму блокноті, тоді кидає погляд на мене поверх окулярів: 

— Вам пощастило. Ще трохи глибше — і зараз ми мали б зовсім іншу розмову. 

Я ковтаю клубок у горлі, намагаючись навіть не уявляти, що було б «якби». 

— Скільки часу доведеться тут валятися? — питаю, щоб змінити тему. 

— Якщо без ускладнень, тиждень у лікарні. Потім ще місяць — обмеження фізичних навантажень. Жодного спорту, жодних ривків. І, будь ласка, без героїчних вчинків у стилі супермена, — чоловік кидає на мене серйозний, але трохи іронічний погляд. 

Я лише криво усміхаюся.
Лікар закриває блокнот і підводиться. Перш ніж вийти, він нагадує, що зараз прийде медсестра для уколу. 

В палаті знову тиша, поки я намагаюся впорядкувати свої думки. І тут, тихо, майже обережно, відчиняються двері. На порозі з’являється Аліна — та сама дівчина, з якою я зустрічався десять років тому.