Розділ 27

Моє серце впало кудись униз. Музика раптом стихла, хоча я знала, що динаміки все ще гримлять на повну. Люди навколо рухалися, сміялися, танцювали, а я відчувала лише важке калатання у грудях. 

Його погляд ковзнув залом і зустрів мій. Той самий погляд від якого у мене підкосилися ноги. Я відчула, як живіт стиснуло крижаною рукою, а серце калатало так голосно, що, здавалося, його чули всі довкола. Ті самі очі, від яких мене колись кинуло в пекельний жах. І тепер вони знову вп’ялися в мене. 

Мене скувало. Наче весь клуб раптом провалився кудись у пітьму, і я залишилася сам на сам із ним. Долоні зволожилися, по шкірі пробіг холодний тремт. Дихати стало важко. 

Максим не відводив погляду. Він дивився на мене, наче на здобич, яку збирався загнати у кут.
Він піднявся з крісла. Його рух був повільним, але від того ще страшнішим. Він навіть не намагався приховати, що помітив мене. Його губи ледь вигнулися у знайомій зловісній посмішці. 

Мої ноги самі зробили крок назад. А потім ще один. І ще. Я відчула, що якщо залишуся тут ще бодай секунду — він дістане мене. 

Різко розвернувшись, я швидко побігла,  пробираючись крізь натовп незнайомців, лише б подалі від його очей. Лише б сховатися. 

Двері жіночого туалету зачинилися за моєю спиною, і тільки тоді я дозволила собі ковтнути повітря на повні груди. 

Я притулилася до холодної плитки стіни, намагаючись дихати. Але легені ніби відмовилися працювати. Повітря було густе, мов крізь вату, і кожна спроба вдихнути закінчувалася коротким хрипом. 

Пальці тремтіли так сильно, що я навіть не могла нормально стиснути кулак. Коліна підгиналися, і я повільно сповзла на підлогу, притискаючи руки до грудей, щоб якось вгамувати дикі удари серця. 

Перед очима спалахували уривки минулого: темна кімната, зачинені двері, важкі кроки за спиною, і той самий погляд — жорсткий, холодний, від якого хотілося крикнути, але голос завмирав у горлі. 

«Ні… не зараз… тільки не знову…» — думки рвалися клубком, розліталися, і я не могла зосередитися ні на одній. 

Мене трусило. Здавалося, що підлога хитається, що я ось-ось втрачу свідомість. Сльози самі покотилися по щоках, гарячі й некеровані. Я вчепилася пальцями у волосся, намагаючись зупинити цей хаос у голові. 

Кожен звук за дверима — сміх, кроки, гуркіт музики — здавався далеким і водночас загрозливим. Я була наче у власній клітці. І єдиною думкою, яка прорізала цей туман, було: він бачив мене. Він чекає. 

Раптом у руці завібрував телефон, і я здригнулася так, ніби хтось увірвався в мою кабінку. Серце знову підскочило в горло. На екрані — «Соня».
Мені знадобилося кілька секунд, щоб натиснути кнопку відповіді. Пальці слухалися погано, немов були чужі. 

— Привіт, подруго! — у трубці пролунав її лагідний, дзвінкий голос. — Вибач, що так пізно. Сьогодні був просто божевільний день. Я тільки зараз згадала, що в тебе сьогодні мала бути презентація. Ну, то що, тебе можна вітати? 

Її слова звучали так легко, ніби йдеться про щось далеке й безпечне. А в мені все стислося. Згадка про презентацію, про перемогу, про святковий настрій — усе це здавалося наче з іншого життя, в якому я вже не живу. 

Я розтулила губи, але слова застрягли. Горло стислося, немов хтось стягнув його мотузкою. Я лише видихнула — коротко, уривчасто. 

— Алло, Соля? Ти мене чуєш?.. 

— Я… так, — мій голос звучав тихо, ніби належав не мені. Раптом у голові блиснула єдина думка, єдиний порятунок: — Соня, ти могла б приїхати за мною? — прошепотіла я. Голос тріснув, і в ту ж мить мене накрило хвилею сорому та страху. 

— Ти з радощів напилася чи що? — здивовано спитала вона. 

— Ні… тобто… я трохи випила, але… — голос задрижав, і я замовкла, не здатна вимовити жодного слова більше. У горлі пече, наче від сліз, які застрягли всередині. 

На тому кінці запала тиша. А потім Соня заговорила інакше: серйозніше, насторожено. 

— Соля, з тобою все гаразд? Де ти? 

— У клубі… «SkyRoom»… — слова виривалися уривками, наче я задихалася. — Ти можеш мене забрати?.. 

— Так, звичайно! — її голос різко змінився. В ньому з’явилася паніка. — Тільки, ми щойно виїхали з дачі, дорога до міста займе десь годину… не менше. 

Я затулила обличчя долонею. Годину… Ціла вічність. Як я витримаю? 

— Чорт… — видихнула я тремтячими губами. 

— Соля, так що сталося? Скажи! 

— Я… потім поясню… — у голові калатало. Я не мала сил говорити, тільки хотіла, щоб вона приїхала. 

— Слухай, — її голос став твердим. — Подзвони Дем’яну. Він точно у місці, він приїде швидше, ніж ми. 

Я стиснула телефон так, що заніміли пальці. Лише думка про Дем’яна зараз боляче різала свідомість. 

— Ні… не треба… все гаразд, — збрехала. — Тільки приїдь швидше. 

Соня важко зітхнула, але не стала сперечатися. 

— Добре. Я лечу, як тільки зможу. Але, Соля… обіцяй, що триматимеш мене на зв’язку. І якщо щось буде — дзвони одразу. Обіцяй мені! 

— Добре… — ледь видихнула я, і відключила дзвінок. 

Тиша знову накрила мене, але водночас Соні голос залишив у грудях маленьку іскорку. Вперше за останні хвилини я змогла зробити більш-менш рівний вдих. 

Я розуміла, що не можу просидіти тут цілу годину… І ця думка здавалася не менше страшною, ніж вийти назовні. 

Мозок гарячково перебирає варіанти. Що робити? До кого звернутися? І раптом у голові спалахує проста, майже очевидна думка: Віктор Миколайович. Він — єдиний тверезий з нас. Якщо попросити його провести мене хоча б до таксі, а ще краще — додому, все буде інакше. Я була впевнена: якщо поруч буде хтось, Максим не посміє навіть підійти. Це здавалось єдиним реальним планом. 

Вийшовши з кабінки, я глянула на своє відображення в дзеркалі. Бліда, губи тремтять, очі розширені, наче в загнаної тварини. Я поспіхом пригладила волосся, витерла сльози, спробувала вичавити із себе хоч якусь подобу спокою. «Тримайся, Соля… все буде добре…» 

І тут — наче на знак долі — двері відчинилися, і всередину зайшли дівчата з сусіднього столика. Вони голосно сміялися, обговорюючи щось своє, не звертаючи на мене жодної уваги. Але саме їхня присутність дала мені шанс. Я ковтнула повітря і, зібравши останні сили, вийшла разом із ними. 

Серце калатало так, що я майже не чула музики клубу. Кожен крок здавався надто гучним. Я боялася підняти очі, боялася, що одразу ж зустріну його погляд. Проте… Максима ніде не було видно. 

Я ледь не заплакала від полегшення. Груди судомно зітхнули. «Може, він пішов?..» — надія боляче кольнула, але одразу ж настороженість пригасила її: занадто добре, щоб бути правдою.
Я кинулася до нашого столика. І тут — новий удар. 

Віктор Миколайович сидів, схилившись на руки, й мирно спав. Його склянка ще парувала алкоголем. І тверезим водієм він уже точно не був. Я стиснула зуби, підійшла і торкнулася його плеча. 

— Вікторе Миколайовичу… ви що, пили? — прошепотіла з розпачем. — Хто тоді нас розвезе по домах? 

Він повільно підняв голову, очі блимнули, а губи розтягнулися у винуватій, п’яній посмішці. 

— Я… тверезий… як скло… — пробурмотів він. — На мене можна… покластись… всіх розвезу… всіх… 

Він зробив спробу піднятися, але хитаючись, одразу гепнувся назад на диван. І майже миттєво заснув. 

Я стиснула кулаки. «Все. Немає в кого просити допомоги». 

Відчуваючи, як час тече крізь пальці, я швидко схопила свої речі, зібрала сумку. Поки Максима ніде не видно — треба тікати. 

Крок за кроком, ковтаючи повітря, я рушила до виходу, весь час оглядаючись по сторонах. Двері клубу відчинилися, і нічне повітря вдарило в обличчя. Я побачила знайому машину з жовтим ліхтарем. Таксі. Порятунок. Раптом у сумці починає настирливо дзвонити телефон. Я машинально глянула  на сумочку.  Впевнена це Соня, хвилюється за мене. На секунду рука смикнулася, щоб дістати мобільний, але я зупинила себе. “Спершу сяду в таксі, а вже тоді передзвоню…” «Ще трохи… ще кілька кроків, і я в безпеці…» 

Я рушила до авто, але раптом хтось із-заду міцно схопив мене за руку й різко потягнув убік. Я здригнулася всім тілом — це був він. 

Максим. 

— Пусти! — я зірвалася на крик, вириваючись. 

— Тихо, мала, — його голос був холодним і зловісно спокійним. — Поговоримо. 

— Допоможіть! — я закричала до водія таксі, намагаючись висмикнути руку. — Будь ласка, допоможіть! 

Таксист, спантеличено дивлячись на нас, вже відкривав дверцята. Та Максим різко притис мене ближче до себе, схопив обома руками. 

— Все нормально! — гукнув він до водія. — Вона моя дівчина, просто посварилися. Ви ж знаєте, буває… 

— Це не правда! — кричала я, захлинаючись від відчаю. — Він бреше! Я його не знаю! 

— Тихо! — прошипів Максим, затуляючи мені рота долонею. 

Я пручалася щосили, намагаючись бодай ногами зачепитися за асфальт. Сльози застилали очі. 

— Все гаразд, вона просто мене трохи приревнувала. Дівчата... 

Водій таксі вагався лише кілька секунд. Його погляд ковзнув від мене до Максима. Я бачила, як він розгублено знизав плечима, насупився й, ніби ухваливши рішення, зачинив дверцята. 

— Розбирайтеся самі, — буркнув і, натиснувши на газ, поїхав геть. 

Я застигла. Мені здалося, що земля пішла з-під ніг. Єдина надія щойно поїхала, лишивши мене сам на сам з моїм найбільшим кошмаром. 

Максим міцніше стиснув мене, і в грудях розквітнув холодний, задушливий розпач. Він різко потягнув мене за руку, ведучи за ріг клубу, де вже не було галасу, сміху й натовпу. Там, біля темної стіни та припаркованих машин, панувала напівтемрява — саме те місце, де чужі очі нас не побачать. 

Я спробувала вирватися, але він тримав залізною хваткою, міцно втискаючи мене своїм тілом у холодну стіну. В цей момент я, як слід змогла розгледіти його обличчя. Він майже не змінився за ці роки: все той самий високий, плечистий хлопець із різко окресленою щелепою та надто впевненим виразом. Та був і новий штрих — грубий шрам, що розрізав брову й чоло, надаючи йому ще більш дикого вигляду. Його очі… зіниці розширені, блиск надто яскравий, рухи різкі й некеровані. Він ніби розхитувався між двома станами — то занадто повільний, то вибухово різкий. І це не дія алкоголю, швидше за все він був під кайфом. І від цього ставало ще страшніше. 

— Сумувала за мною, сестричко? — його губи розтягнулися у хижій посмішці. 

— Ні… — прошепотіла я, відчуваючи, як серце гупає в горлі. 

Він нахилився ближче, майже торкаючись моїх губ. 

— А я пам’ятав про тебе. Щодня. І знаєш, що саме не дає мені тебе забути? — він різко підняв руку й постукав пальцем по шраму. — Це. Кожного разу, як дивлюся у дзеркало, я згадую тебе. 

Мене пройняло тремтіння. Перед очима спалахнула та ніч — його руки, моє безсилля й відчай, і лампа, якою я тоді вдарила його. Я ледве стримала нудоту. 

— Ти сам був винен… — прошепотіла я, намагаючись відсунутися. — Не треба було… лізти до мене. Відпусти. 

— Винний? — його голос зірвався на глухий сміх. 
— Тоді тобі просто пощастило. Але тепер нам ніхто не завадить. І я таки завершу почате. 

Він різко провів рукою по моїй талії, і мене кинуло в холодну відразу. Я рвонулася, намагаючись вирватися, але він ще сильніше притиснув мене, обличчя його палало диким вогнем. 

— Відпусти мене, покидьку! — закричала я, хоч голос зривався від страху. 

— О, — він майже облизав губи, нахиляючись до мого вуха. — Ти така мені ще більше подобаєшся… 

У цей момент сумочка біля мого боку знову завібрувала. Телефон не замовкав. Я відчувала, як він б’є ритм у такт моєму пришвидшеному серцебиттю. “Якби тільки дістати його…якби лише покликати на допомогу...” Але Максим тримав мене так міцно, що я ледве могла поворухнутися. 

Його рука вже нахабно ковзнула нижче, і мене мало не знудило від самого дотику. Я намагалася вирватися, але він був сильніший. І саме тоді, коли від паніки, повітря в грудях почало закінчуватися, позаду розлігся гучний голос: 

— Відійди від неї! 

А ще через секунду, тіло Максима раптово відлетіло від мене, наче його збила машина. 

Я підняла очі — переді мною стояв Дем’ян. Його кулак ще був стиснутий після удару, погляд палахкотів люттю. Я ніколи не бачила його таким — наче сам вовк, готовий розірвати ворога. 

Далі все перетворилося на хаос: удари, рик Максима, важке дихання. Дем’ян бив сильно й влучно, але Максим, під кайфом, здавався невразливим. Він сміявся навіть тоді, коли з обличчя текла кров. 

— Ти ще пошкодуєш! — гаркнув він і витягнув з кишені ніж. Метал блиснув у темряві.
Моє серце зупинилося.
Я знала на що спроможний Максим, і була впевнена, що він без вагань може нашкодити Дем’яну. А я не могла дозволити, щоб він постраждав через мене. 

І перш ніж мій мозок встиг тверезо все обдумати, тіло кинулося вперед. Я вчепилася в руку Максима, намагаючись збити лезо. 

— Відпусти! — закричала, відчуваючи, як розриваю пальці до болю. 

Він рикнув і з усією силою відштовхнув мене. Я полетіла назад, ударилася потилицею об щось тверде. Перед очима спалахнули іскри, і світ розчинився в темряві.