Розділ 25

Ми вийшли на терасу, і попрямували до тихого куточка саду. Чомусь зараз я хвилювалась так, наче збираюся розмовляти не з найкращою подругою, а з екзаменатором. 

— І як тобі в ролі одруженої жінки? — жартома запитую, щоб розрядити обстановку. 

—Ти знаєш, раніше мені здавалося що це формальність, адже ми і так, вже більше року живемо разом, здавалося, що може змінити штамп в паспорті. Проте, зараз дивлячись на Олексія розумію, що ставлення, відчуття змінилися. Тепер, я на 100% знаю що він мій, мій по закону. І кожен раз дивлячись на цю обручку, не можу не посміхнутися. 

— Я рада за вас! 

— Дякую. Так, а що стосується тебе? Що у тебе з моїм братом? — від цього питання, я чомусь починаю нервувати. 

— Що ти маєш наувазі! — включаю дурочку, оскільки не знаю що відповісти. 

—Та годі тобі! Я знаю, про вашу вчорашню розмову, перед від’їздом Дем’ян мені усе розказав. А повинна була б, ти! Ще найкращою подругою називаєшся! —додає дівчина, вдаючи образу. 

— Не знаю, що сказати! — серйозно кажу, розглядаючи довкола пейзажі — Все складно... 

— Чому складно? Дем'ян кохає тебе, а ти? Що ти відчуваєш до нього? — серйозно запитує Соня заглядаючи мені в очі. А я мовчу. 

Я так довго приховувала свої почуття до нього, переконувала себе в тому що їх немає, що зараз просто не можу вимовити й слова. 

— Знаю, що теж кохаєш! І завжди кохала —раптом продовжує подруга, недочекавшись від мене відповіді. Чим не аби як мене дивує. — Не дивися так на мене, як би там не було, я твоя найкраща подруга. Якщо маю право себе так називати.... — згодом додає тремтячим голосом і з її очей починають текти сльози. 

—Ей, ти чого? — здивовано вигукую, не розуміючи що відбувається. 

— Якби не я.... ви б, уже давно могли бути разом... — мало не заходиться в сльозах — Могли би вже одружитися і діти.... 

—Ти що несеш? — вигукую не приховуючи посмішки. 

— Але це правда. Я бачила як ти страждаєш після мого дня народження, але вдавала вигляд що нічого не помічаю. Я просто.... — подруга продовжує захлинатися в сльозах, а я тільки зараз зрозуміла, що вона не жартує. 

— Годі, Соня! Я ніколи не звинувачувала тебе в цьому. Я знала, що для тебе Дем’ян завжди був прикладом і авторитетом. А я… я чудово розуміла, що не дотягую до тієї дівчини, яку б ти хотіла бачити поруч із братом. Тому й ніколи не тримала на тебе образи. 

— Що? — Соня округлює очі, а потім майже ображено сміється, наче я щойно сказала щось абсурдне. — Соля, ти з глузду з’їхала? Ти що таке вигадала? 

— Хіба я не права? 

— Ні, звичайно! Придумати ж таке… — вона сміється ще голосніше й хапається за голову. — Та я ж навпаки уникала цієї теми, бо думала, що Дем’ян закрутив із тобою якусь… ну, невдалу інтрижку. І мені було дико соромно дивитися тобі в очі! 

Я застигаю, не знаходячи слів. Усередині ніби хтось різко вибив землю з-під ніг. Усі ці роки я жила з переконанням, що Соня вважала мене недостатньою, а виявляється… усе зовсім навпаки. 

— Якби я тільки знала, що він за тобою сохне всі ці роки, — Соня хапає мене за руки й дивиться майже розгублено, — То давно б, вас уже звела. Чорт, Соля, вибач мені, будь ласка! Я відчуваю себе винною в усьому. 

Її очі блищать від сліз, і я не витримую — швидко обіймаю подругу. Вона теж стискає мене так міцно, наче боїться відпустити.
У її обіймах несподівано стає затишно. Як би там не було, але Соня — єдина по-справжньому рідна мені людина. І я вдячна долі, що нарешті ми розвіяли це безглузде непорозуміння. 

— І що тепер буде з вами? — несміливо запитує Соня, коли ми відпускаємо одна одну. 

— Не знаю… — тихо відповідаю й дивлюся кудись углиб саду, де сонце пробивається крізь гілля, малюючи золоті візерунки на траві. 

— Не думай, що я зараз хочу нав’язати тобі свого брата, проте дозволь сказати? — вона дивиться пильно, й я киваю. 

— Чесно, я завжди вважала Дем’яна баламутом. За ним дівчата бігали, скільки я себе пам’ятаю. Дев’ять із десяти моїх знайомих, дізнавшись, що він мій брат, просили номер. Я навіть сама показувала йому фото знайомих красунь, пропонувала познайомити… але він відмахувався. Усім розповідав про Снігову королеву. І якщо чесно я була більш ніж упевнена, що він її вигадав, щоб позбуватися нав’язливих дівчат. Я ж вважала, що серйозні стосунки його просто не цікавлять. Але з тобою… — Соня робить паузу, й на її обличчі з’являється м’яка усмішка. — З тобою він зовсім інший. 

— Що ти вигадуєш? 

— Я серйозно! Ніколи ще не бачила свого братика таким турбртливим, уважним та ревнивим, як поруч з тобою … Соля, він справді кохає тебе. 

Мені стає дивно тепло від її слів. Наче відчуваю це сама, але все одно страшно вірити. 

— Не знаю, Соня. Мені страшно знову довіритися йому. У минулому я надто настраждалася. 

— Знаю, — подруга киває серйозно. — Але повір, якщо ти зможеш пробачити йому і даси ще один шанс — він зробить усе, аби ти була щаслива. 

Я зітхаю. 
— Можливо… Але він зник. Так само, як і колись, після важливого зізнання. Історія повторюється. 

— Ні! Навіть не думай так. Учора пізно ввечері йому повідомили, якщо він сьогодні не вилетить до Італії, зірветься контракт, над яким він працював майже рік. Тому, йому довелося відразу з весілля їхати в аеропорт. Він шукав тебе, але не знайшов. А ще Дем’ян був помітно засмучений, що мусить негайно їхати. 

Від пояснень Соні мені стає трохи легше. І все ж глибоко всередині залишається страх — що я знову повірю, а потім упаду ще болючіше. 

У Соні дзвонить телефон. Вона швидко підносить його до вуха — це Олексій, цікавиться, де поділася його дружина. Соня киває мені, й ми рушаємо назад у ресторан. 

Я йду поруч, чую сміх і галас довкола, але все ніби крізь товсте скло. Усередині мене шумить щось інше: сумніви, біль минулого, дивна, обережна надія. 

— Ти справді весь цей час думала, що я вважаю тебе недостойною мого брата? — не вгамовується Соня, вдивляючись у мене так, наче намагається зазирнути глибше, ніж я дозволяю. 

Мене пронизує сором. Як я могла думати про неї таке? Соня завжди була моєю підтримкою, єдиною людиною, якій я могла довіряти. А я, хоча й сама собі не зізнавалась, роками носила в собі образу.... яку здається, й сама придумала. 

— Забудь… — коротко протягую й міцніше обіймаю подругу, ніби хочу стерти ті дурні думки власним теплом. 

Вона сміється й пригортає мене у відповідь. А я в той момент розумію: хай що буде з Дем’яном, хай як складеться далі — Соня завжди залишиться єдиною людиною, яка завжди буде поруч. І, я справді ціную це. 


Дорога назад у місто минула майже непомітно. Усі жваво обговорювали весільні пригоди, хтось ділився кумедними моментами з танців, хтось діставав фото на телефоні. Я сиділа поруч, усміхалася в потрібних місцях, але сама відчувала, що мої думки десь далеко. Місто зустріло нас гамором машин і метушнею перехожих. Я чемно попрощалася з іншими гостями, та вийшла з машини. Вдома пахло знайомим затишком — мій маленький світ, де можна було нарешті зняти маску. 

Я кинула сумочку на диван, роззулася й босими ногами пройшлася по прохолодній підлозі. Відкрила вікно — назустріч потягнувся літній міський запах: асфальт після спеки, кав’ярня за рогом. Просте й звичне. Але всередині в мене зовсім не було спокою. 

Я довго стояла під душем, дозволяючи гарячим потокам змивати втому з тіла. Та варто було заплющити очі — й відразу переді мною з’являвся він. Його погляд. Його голос. Його зізнання. Кадри знову й знову крутилися в голові, наче заїжджена плівка. Я відчувала, як серце стискається від тепла й водночас від страху. 

Бо я вже проходила через це. Десять років тому. Він теж тоді сказав, що хоче бути зі мною, а тоді, просто зник, залишивши мене сам на сам із власними почуттями. І начебто він усе пояснив, попросив пробачення, зізнався, що кохав усі ці роки. І я хочу вірити. Справді хочу. Але як змусити себе забути той біль, ту порожнечу? 

Я загорнулася в рушник, пройшлася до кімнати, впала на ліжко, навіть не розчісуючи волосся. Подушка була прохолодною, а в квартирі панувала тиша. Тиша, в якій кожна думка звучала надто голосно. 

Я весь час ловлю себе на тому, що чекаю, знайомі кроки в коридорі, як ось-ось грюкнуть двері навпроти. Але цього не сталося. І я зрозуміла — ці сумніви не зникнуть, поки я не побачу його знову.


Наступного дня я ще не встигла толком прокинутися, а вже відчувала, як кожна клітинка мого тіла протестує проти нового робочого тижня. Я ледве піднялася з ліжка, притискаючи голову до подушки ще хвилинку, поки будильник тріщав у телефоні. У кухні запах свіжозмеленої кави трохи розпорошував втому, але душі не грів — серце все ще тяглося до образів вихідних. 

В офісі з самого ранку кипіла робота: уже цього тижня здача проєкту. Всі метушилися, креслення літали по столах, телефони дзвонили, мишки клацали, а я, як завжди, намагалась тримати баланс між дедлайнами та власними думками. Кожен рядок у презентації доводилося переписувати тричі. Колеги жартували, сміялися, але для мене це був суцільний хаос. 

В голові постійно крутилася одна думка: «Як же ж то все вийде? Чи встигнемо?» І навіть думки про Дем’яна відійшли на другий план. При кожній вільній хвилині я згадувала його зізнання, той важкий момент на весіллі. Я намагалася відштовхнути ці спогади, але вони вперто поверталися. 

Вівторок пройшов ще швидше. І здавалося, забрав усе, що залишалося від моїх сил. Додому я повернулася пізно вночі, впала на ліжко, навіть не пам’ятаючи, як заснула. 

Наступного ранку я ледве трималася на ногах. Організм вперто вимагав кави, проте через те, що я з самого ранку ігнорувала будильник, я вже й так запізнювалась на роботу. Було вирішено випити кави вже в офісі. 

Вийшовши в коридор і зачинивши за собою двері, я швидко попрямувала до ліфта, який якраз прибув на мій поверх. Двері розсунулися, і з кабіни вийшов чоловік. Я машинально відступила вбік, пропускаючи його, як раптом спіткнулася на власному подиху: піднявши погляд, я побачила Дем’яна. 

Сумка через плече, сорочка трохи пом’ята, волосся недбало стирчить, тіні під очима видавали недоспані ночі. Він виглядав змученим, але від цього не менш привабливим. Його присутність миттєво змусила серце калатати швидше. 

Від нашої останньої зустрічі минуло всього кілька днів, проте зараз вони здавалися роками. Побачивши його тут, я з полегшенням видихнула. Цього разу все інакше: він тут, реальний, і він не зник. 

— Привіт, — тихо сказав він, злегка зітхаючи. — Я щойно з аеропорту. 

Я кивнула, намагаючись зберігати спокій і водночас радість. В голові крутилося: «Скажи щось нормальне! Не дивись на нього так!». 

— Вітаю вдома. 

Він знітився, потер потилицю й зробив крок ближче: 

— Я… вибач, що так раптово зник після весілля. Робота. Терміновий виклик. Навіть не встиг попрощатися… 

Моє серце підстрибнуло, а мозок заклинило. Я хотіла сказати щось на кшталт: «Все добре» або «Я тебе розумію», але губи ніби не слухалися. 

— Нічого, — тихо відповіла я, відчуваючи, як горло стискається. 

Ми обоє на мить замовкли. Відчувалася якась ніяковість, ніби нас застукали за чимось забороненим. 

— Ти, до речі, теж виглядаєш втомленою. У тебе все гаразд? — раптом запитав він, уважно вдивляючись у моє обличчя. 

— Так. Цього тижня здача проєкту, доводиться засиджуватися до пізна. 

Дем'ян уважно глянув на мене, а тоді трохи подумавши простягнув паперовий стаканчик із кавою. 

— Тримай. Я купив собі дорогою, але бачу, ти більше потребуєш, — і, зупинившись на секунду, додав: — Не хвилюйся, я ще не встиг її спробувати. 

Я здивовано підняла брови, потім взяла каву, пальці непомітно торкнулися його. Маленький жест, а в грудях стало тепліше, хоч і трохи страшно. 

— Дякую, — прошепотіла я, дивлячись у кришку. 

Ми ще декілька секунд стояли мовчки, відчуваючи присутність одне одного. Ніяковість, легка тривога, теплий аромат кави — все це змішалося в одну складну масу почуттів, які розвіялися, щойно приїхав ліфт. Двері відчинилися, я тихо попрощалася та зайшла всередину. І тільки залишившись наодинці змогла нормально вдихнути. 

Проте думки про Дем’яна мене не полишали. Я вперше бачила його таким розгубленим. Впевнена, він боїться, що я ніколи не зможу пробачити. А я… як тепер йому сказати, що пробачила ще тоді, в ту саму хвилину, коли почула, що він мене кохає!