Розділ 24

Дем’ян мовчав, втупившись поглядом у воду, ніби шукав там потрібні слова. 

— Якщо чесно… цю розмову я прокручував у голові сотні разів, — його голос був низьким, трохи хрипким. — Кожного разу намагаючись підібрати слова, які б могли хоч якось мене виправдати. Але… — він ковтнув повітря, — Не знаходив таких слів. 

Його пальці стискали дерев’яні перила містка з такою силою, що суглоби побіліли. 

— Моєму вчинку немає виправдання, Міє. І все ж… мені дуже шкода, що все так склалося. 

Насправді почути ці слова було для мене вже важливим. Зараз я розумію, що всі ці роки, його хвилював цей вчинок. Насправді, я ще жодного разу не бачила Дем’яна в такому стані... 

— Я знаю, що вже нічого не змінити, — він говорить повільно, обережно, наче кожне слово важить. — Проте, думаю ти маєш право знати що насправді тоді сталося. 

Він глибоко вдихає, на кілька секунд заплющує очі. 

— З початку нашого знайомства, я ставився до тебе, як до подруги моєї молодшої сестри, це й не дивно, адже я знаю тебе з десяти років — нарешті почав він хрипло, не підводячи погляду, — Та з часом… я зрозумів, що мені подобається проводити з тобою час. Що це вже не просто дружня симпатія. 

Його слова боляче торкаються чогось у мені. Особливо, коли він додає:
— Але тоді я вже більше року зустрічався з іншою дівчиною. 

Щось у грудях різко стискається. Навіть після стількох років мені неприємно чути про його “інших”. Якби я дізналася про це тоді, певно, плакала б усю ніч. 

— Перед днем народження Соні ми сильно посварилися і вирішили розійтися. Я був упевнений, що це кінець, — він нарешті дивиться на мене, і в його очах стільки напруги, що я мимоволі затамовую подих. — А потім… я приїхав, побачив тебе. І не впізнав. Ти виросла. Стала… іншою. Красивою. 

Я мовчу, бо серце б’ється так швидко, що боюся — він почує. 

— І я зрозумів, що хочу спробувати. Інакше пізніше може бути запізно. Я бачив, як інші хлопці задивлялися на тебе, і ця думка не давала мені спокою. А після того, як ти сказала «так»… я був найщасливішим хлопцем на світі. 

Я тихо хмикаю. Так, хлопці завжди були трохи власниками. Але всередині все одно теплішає від цих слів. Хоча вже знаю, що далі — щось болюче. 

— А далі? — мій голос майже спокійний, хоча руки стискають поділ сукні. 

Він знову відводить погляд. Пальці тремтять.
— Коли я повернувся до Києва, моя колишня захотіла зустрітися. Сказала, що шкодує, плакала, просила… І я… — його кулаки стискаються так, що видно напруження м’язів. — Я зробив помилку, про яку шкодуватиму все життя. Я не розумів, що відчуваю. Рік стосунків не можна стерти одним рухом. І я подумав… може, треба спробувати ще раз. І погодився. 

Я стою, мов приросла до мосту. Озеро під нами тихо хлюпає, але в мені все палає. Ось вона — причина стількох виплаканих сліз.  

— А потім… я не знав, як пояснити це тобі. Не знав, як дивитися тобі в очі. І просто… — він зітхає, — просто перестав приїжджати. І це найгірше, що я міг зробити. Я розумів це і тоді, але… був боягузом. 

Він замовкає. Мовчання між нами здавалося вічністю. Лише вітер шарудить у гілках, а з зали долітає далекий сміх. 

— Зрештою ми з Аліною розійшлися. Я зрозумів, що почуттів уже немає. Але… 

Дем'ян переводить погляд на мене, і його голос звучить тихо, майже шепоче: 

— Але ти… Ти не виходила в мене з голови. І коли я нарешті усвідомив що натворив, було вже пізно. Занадто пізно щось пояснювати та просити вибачення. І я спробував тебе забути. З головою поринув у підготовку до вступу,  навчання, потім стажування.  У мене почалося інше життя. Але… не зміг. Я так і не зміг тебе забути. 

Мені здається, що світ навколо затих. Навіть вітер вщух. Я не могла повірити власним вухам, я не вірила в те, що говорить цей хлопець. 

— Ти хочеш сказати, що... — починаю майже незнайомим голосом. Проте Дем’ян мене перебиває. 

— Так, Міє. — куточки його вуст піднімаються в тихій, сумній посмішці. — Ти і є та сама Снігова королева. Та, що вкрала моє серце. Назавжди. 

Мені в голові одразу спливає історія, яку я почула в Одесі. І повітря стає важким, наче його забракло. Переводжу погляд на Дем’яна і не можу відірвати очей. Він виглядає таким щирим, таким вразливим… справжнім. Невже він і справді всі ці роки.... незабував мене? 

— Пробач, якщо зможеш. За все. Я не прошу нічого… і зрозумію, якщо ти не зможеш пробачити. Я сам себе не пробачив. Просто хотів, щоб ти знала. Щоб зрозуміла мою поведінку сьогодні. Мені боляче бачити тебе з іншим. Усі ці роки я кохав тільки тебе. І кохаю досі. 

Раптом десь зовсім поруч чуються кроки і вже за секунду, позаду лунає голос однієї з дружок: 

— Міє! Нарешті я тебе знайшла. Швидко йдемо в зал! Соня зараз букет кидатиме! 

Я киваю, кидаючи останній погляд на Дем’яна. Його очі тримають мій погляд, ніби він боїться відпустити. І йду, наче крізь туман. 

Світ миготить. Люди сміються, говорять. А я стою серед натовпу дівчат, навіть не думаючи про традицію. В голові тільки його слова. 

І раптом щось м’яко вдаряється об мої руки. Я дивлюсь — і бачу букет нареченої. Я зловила його. 

Не встигаю оговтатись, як Соня підбігає й міцно обіймає мене, шепочучи:
— Отже, ти наступна! 

Я підіймаю голову — і одразу знаходжу його. Дем’ян стоїть неподалік, і не зводить із мене очей. Його погляд — теплий, глибокий. На вустах — ледь помітна посмішка. 

І в цю мить серце знову б’ється швидше. Бо я досі намагаюся усвідомити, що всього кілька хвилин тому цей хлопець зізнався мені в коханні. 

Після завершення весілля я пішла ночувати в готель, що був у тому ж комплексі. Соня з Олексієм зняли там номери для друзів, яким було далеко добиратися додому. Дем’яна я після тієї розмови більше не бачила, він якось раптово просто зник і це мене чомусь засмучувало. 

Лягаю в ліжко, але навіть попри сильну втому, сон не йде. Я наче знову стою біля озера, відчуваю холод нічного повітря на шкірі, бачу відблиски гірлянди у його очах. І чую ті слова. Кожне слово Дем’яна врізається в голову, повторюється знову і знову, ніби заїжджена пісня: "Усі ці роки я кохав тільки тебе. І кохаю досі." 

І тільки зараз все стає на свої місця, його поведінка, погляди, турбота про мене, дивні натяки. Тоді все здавалося лише збігом, надто дивні вчинки я списувала на докори сумління. Проте, тільки зараз розумію, істину причину. 

І від цієї думки, серце шалено калатає. До болю в грудях, хочеться ще раз почути слова зізнання. Вони наче бальзам на рану, яка так довго боліла. 

Десять років. Десять клятих років образи, болю й нерозуміння… і все це в одну мить зникло. Я готова забути все, лише щоб він був поруч. І я себе за це ненавиджу. 

Я закриваю обличчя руками. Боже, якби не дружка, яка тоді покликала мене, я б справді після його зізнання, розплилася перед ним калюжею. І як би я тоді виглядала? Мов закохана дурепа, що чекала його всі ці роки? А я ж не хочу бути такою! Не хочу, щоб він думав, що може просто прийти, сказати «вибач» — і я одразу кинуся в його обійми. 

Але… і відпустити його я теж не можу. І думка про те, що він піде й більше не повернеться, ріже зсередини гостріше за всі образи. 

Чорт, я заплуталася… 

Перевертаюся на інший бік. Потім знову. Потім на спину. Наче моє тіло теж не може знайти собі місця. Дивлюся в темну стелю й боюся заснути. Мені страшно. Страшно, що вранці виявиться: що це був лише сон, вигадка, і я залишуся знову сама у своїй порожнечі.


Прокидаюся від настирливого дзвінка телефону. Серце вистрибує в горло, бо перша думка — а раптом це він? Та на екрані світиться «Соня». 

— Ти що, досі спиш? — її голос у динаміку занадто гучний і життєрадісний для мого стану. — Спускайся швидко, ми всі вже в ресторані! 

— Угу… йду, — бурмочу я, відкидаючи ковдру. 

Підходжу до дзеркала й мало не сміюся вголос. Волосся розтріпане, наче після бурі. Обличчя бліде, як крейда. Очі — червоні, важкі, з мішками під ними. Тільки не вистачало ще темних кругів, щоб усі бачили, що я провела ніч у муках. Хоча це, в принципі, правда. 

Збираю волосся в недбалу гульку. Швидко вмиваюся, наношу трохи тону, щоб приховати сліди безсонної ночі. Одягаю світлі джинси та вільну бежеву сорочку — зручно й ненав’язливо. Хочу виглядати добре, бо всередині сподіваюся, що він буде там. Мені дуже хочеться його побачити. І водночас я боюся цієї зустрічі до нудоти. Не знаю, як поводитися. Чи робити вигляд, що нічого не сталося? Чи дозволити собі хоч трохи показати, що його слова мене зачепили? 

Перед дверима зупиняюся. Серце б’ється так, ніби я йду не на сніданок, а на іспит, де вирішується моя доля. Стою так хвилини дві, переконуючи себе: «Заспокойся, Соля. Все нормально. Нічого особливого не сталося». Але я сама собі не вірю. 

Коли заходжу в ресторан, то мимоволі оглядаю весь зал. І відчуваю, як усередині щось боляче падає вниз. Його немає! 

За великим столом сидить компанія. Майже всі виглядають так, ніби їх тільки-но витягнули з марафону. Хтось тримається за голову, хтось ховає червоні очі за сонцезахисними окулярами. Проте всі сміються з того, як учора під кінець вечора Стас вирішив танцювати з тортом у руках, перечепився й ледь не розмазався об підлогу. 

— О, Соля! — гукнув Артур. — Сідай сюди! — він вказує на місце поруч, і я напевно б, відмовилася, якщо б, по іншу сторону не сиділа Соня. 

— Обіцяю не приставати! — жартує Артур, піднімаючи руки вгору. 

— Дуже смішно, — закочую очі й сідаю поруч. 

— До речі, передай Дем’яну мої вибачення, — він криво посміхається. — Я не знав, що ви разом. 

Я ковтаю клубок у горлі. Мені чомусь не хотілося переконувати його в протилежному. Тому лише знизаю плечима, роблячи вигляд, що мені байдуже. 

— Я чогось не знаю? — піднімає брови Соня, поглядаючи то на мене, то на Артура. 

— Та що там… — Артур відмахується. — Учора твій брат через ревнощі до Солі ледь мене не прибив. 

— Це правда? — здивування на обличчі Соні було надто щирим. 

— Не перебільшуй, він всього лише тебе штовхнув, — бурмочу я, намагаючись закінчити цю тему. 

На щастя, хтось починає співати «Гірко», і Соня відволікається. А я з полегшенням видихаю. Хоча чудово розумію — розмови з нею не уникнути. 

Я намагаюся слухати, як усі жартують, згадують смішні моменти. Але всі мої думки про Дем’яна. Я ще досі здригаюся кожного разу, коли двері відчиняються, сподіваючись побачити його. Та марно. 

— Брата мого шукаєш? — раптом нахиляється до мене Соня, хитро всміхаючись. 

— Що? Ні! — відповідаю надто швидко. 

— Та годі вже, я все бачу. Але марно. Він ще вчора ввечері поїхав у місто. 

— А мені яка різниця? — кидаю байдуже, хоча всередині все стискається від болю. Наче хтось перекрутив ніж у грудях. Чому він поїхав? Чому навіть не попрощався? Невже все знову повторюється? 

Соня дивиться пильно, 

— Не вірю, що тобі байдуже, — шепоче вона, впевнено, майже звинувачувально. І я відчуваю, що вона знає більше, ніж говорить. — Думаю, нам варто поговорити. Але десь у спокійнішому місці. 

Я на кілька секунд завмираю. А потім лише коротко киваю.