Розділ 23

Соля. 

Весілля Соні було прекрасним. Без зайвого пафосу, зі смаком, теплом і щирістю — таким самим, як і вона сама.  Здавалося, навіть повітря тут було напоєне її щастям. Я стояла серед цієї метушні з келихом ігристого в руках — і ловила себе на тому, що давно не відчувала такої приємної легкості в серці. 

Наречена була розкішною. Я бачила Соню в тисячі станів — змучену, веселу, розчаровану, з макіяжем після вечірки і без нього — але такою красивою, як сьогодні, вона ще не була ніколи. Її сукня, з відкритими плечима та легким мереживом, сиділа ідеально. Волосся зібране, кілька м’яких пасм спадають на щоки. Усе в ній було ніжністю — від усмішки до тремтячих пальців, коли вона поправляла фату. І погляд — закоханий, глибокий, як вогник у каміні. Я ледь стримувалась, щоб не розплакатися. 

Я саме милувалась Соніною радістю, коли хтось на вулиці голосно крикнув ім’я Дем’яна. Мене мов током пробило. Я різко обернулась і виглянула у вікно. 

Він стояв поруч із нареченим та шаферами. Темний костюм, розслаблена усмішка, впевнений погляд — Дем’ян виглядав занадто добре. Ніби з обкладинки якогось модного глянцю. Я мимоволі затримала подих, а тоді уважно придивилася — і помітила: на його піджаці блищала бутоньєрка, точно така ж, як у решти дружбів. Тобто... Що?! 

Він дружба? 

Але ж… Соня казала, що він буде просто гостем. Я чітко це пам’ятаю. Я навіть спеціально перепитувала. Не тому, що це щось змінювало, просто… хотіла знати. Бути готовою до того, що ми можемо бути в парі. 

— Соня, — прошепотіла я, коли вона проходила повз. — Ти ж казала, що Дем’ян не буде шафером? 

Вона лише загадково усміхнулась, знизала плечима й кинула:
— Так склалося. 

— Що? Чекай. І з ким від буде в парі? - нервово запитую. 

— З тобою? - спокійно відповідає подруга. 

— Соня! І ти тільки зараз мені про це кажеш? 

— Нам уже пора виходити... - швидко зіскакує з теми подруга, та виходить з кімнати.. 

Я ж, залишаюся стояти на місці, не взмозі вимовити й слова від обурення. Невже вона це все спеціально організовувала? Але ж раніше Соня ніколи не намагалася нас звести. Навіть тоді, коли знала, наскільки він мені подобався. Тож чому саме зараз усе змінилось? 

Та часу на роздуми не було — починалась церемонія. Під оплески гостей ми по черзі виходили до арки, де Соня та Олексій мали виголосити свої обітниці. 

І хоча цей важливий момент, був виключно для наречених, я чомусь хвилювалася не менше. Особливо тоді, коли зловила на собі прискіпливий погляд Дем’яна. Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. Без жодної посмішки. Його очі не блукали, не ховались — лише дивилися. Прямо на мене. І я не витримала. Відвела погляд. Та кожна клітинка мого тіла вже знала — він поруч. І це впливало на мене сильніше, ніж я хотіла визнавати. 

Я намагалась не реагувати, не дивитися на нього, але знову ловила себе на тому, що шукаю його очі. Декілька разів намагалася витримати цю мовчазну дуель поглядів — і кожного разу програвала. 

Весь день він був поруч. Ніби ненав’язливо, але постійно — підтримував руку, допомагав, щось тихо підказував, іноді жартував. І вся ця турбота збивала мене з пантелику. Я намагалася виглядати байдужою, зберігати маску спокою, але десь глибоко в душі… мені було добре. Занадто добре. Так добре, що навіть страшно. 

Коли після першого танцю молодят пролунав вальс, саме Дем’ян запросив мене. Його рука легко лягла мені на талію — упевнено, знайомо. Ми закружляли в ритмі, і я відчула, як моє тіло саме підлаштовується під нього. Наче ми танцювали вже тисячу разів. 

— Ти так гарно танцюєш, — всміхнулась я. — Де ти навчився? 

— Ти забула, що сама мене вчила? — лукаво перепитав він, а в куточках його очей з’явилися ті ямочки, які я пам’ятала ще з юності. 

Перед очима спливло: я, 15-річна, показую йому кроки вальсу на дні народженні Соні. Як він ніяково наступає мені на ноги, як я сміюся, як серце калатає. Тоді мені здавалося, що він нічого не запам’ятав. 

— Тобто ти хочеш сказати, що навчився так танцювати лише за один вечір? 

— Я швидко вчуся. Особливо, коли мотив правильний, — підморгнув він, і я ледь не перечепилась. 

Я ловила на собі заздрісні погляди інших дівчат і навіть подружки нареченої не стримували свої емоції. 

— Боже, подивіться, який Соломії дістався дружба! 

— Ну їй реально повезло. 

— Це ж гріх — мати такого партнера і не замутити з ним… — підморгнула одна з дівчат. 

Вони навіть не уявляли, наскільки близько до істини. І водночас — як далеко від неї. Все було складно. Надто складно. 

Тим не менш я цим користала, дозволяла бути поруч із задоволенням спостерігала за заздрісними обличчями інших дівчат. Дивно, та ще місяць назад, я б в житті не повірила, що дозволю цьому хлопцю, бути так близько до мене.  

Мушу визнати, що сукня, зачіска, макіяж, зробили свою справу. Я теж ловила на собі зацікавлені погляди. Особливо Артура. Його інтерес я помітила ще в Одесі. І сьогодні він знову давав про себе знати. 

Артур — привабливий, успішний, харизматичний. Та не мій тип. Поруч із ним я не відчувала й п’ятої частини того, що відчуваю, коли поруч Дем’ян. І ця думка мене лякала. По-справжньому лякала. 

Можливо, я ніколи не зможу забути Дем’яна. І, може, ніколи більше не зможу покохати когось так само. 

Проте відмовити Артурові в танці я не змогла — це було б неввічливо, та й відверто грубо. Я погодилася, хоча ще до першого кроку знала: цей танець не принесе мені жодного задоволення. Я несвідомо тримала дистанцію, ніби намагаючись захистити себе. Не дати жодного приводу. Бо десь глибоко в душі я не хотіла, щоб Дем’ян бачив мене в обіймах іншого. Мені було складно це пояснити навіть самій собі. Ми не пара, я нічим не зобов’язана йому, я — вільна. Але попри все… Це відчуття не зникало.


Ми кружляли в повільному танці, і я старалася не звертати уваги на те, як близько стоїть Артур. Його рука трохи сильніше, ніж треба, тримала мене за талію, а пальці нав’язливо торкались відкритої спини. Я чемно усміхалась, хоча кожною клітинкою шкіри відчувала — це не моє. Не він. 

— Ти сьогодні особливо чарівна, — нахилився ближче, прошепотів мені на вухо. 

— Дякую, — відповіла сухо, уникаючи зустрічі очима. 

Я ледь дочекалася завершення пісні, коли раптом відчула легке смикання в волоссі — ніби щось зачепилося. 

— Здається, твій локон заплутався в моєму гудзику, — промовив Артур, нахиляючись ближче. 

Я невдало спробувала звільнити пасмо самостійно, але тільки смикнула сильніше — стало боляче. 

— Ходімо в коридор, я допоможу, — спокійно запропонував Артур. 

Мені зовсім не хотілося нікуди йти з ним, але стояти посеред зали, на очах у всіх, теж було не варіант. Це по меншій мірі, виглядало б дивно. Тож, ковтнувши незадоволення, я неохоче кивнула. 

— Обережно... — промовив він, торкаючись мого волосся. Його обличчя було занадто близько, а рука лежала на моєму плечі. 

Я вже відкривала рота, щоб сказати, що впораюся сама, але… Раптом коридор наповнив звук важких, впевнених кроків. І в наступну мить у дверях з’являється Дем’ян. 

Його погляд — палаючий, очі блищать злістю, щелепа стиснута, а тіло напружене, наче струна. 

— Відійди від неї, — хрипким, низьким голосом каже він і ривком відштовхує Артура. Той спантеличено відступає назад, ледь не вдаряючись об стіну. 

— Дем’яне! — здивовано кажу, не вірячи, що це відбувається насправді. Його очі встромлюються в мене, мов лезо — пронизують наскрізь. 

Мовчки звільняю волосся з гудзика й відходжу на крок. В повітрі нависає тиша — тягуча, тривожна. 

— Я… волосся з гудзика відчепити намагався — каже Артур, піднімаючи руки. 

— Просто відійди, — вже спокійніше каже Дем’ян, але в його голосі досі бринить напруга. 

— Бро, ти реально перегинаєш, — пробурмотів Артур, кинувши останній злий погляд. Але все ж розвертається й іде, не бажаючи роздмухувати конфлікт. 

І тільки-но ми залишаємося вдвох, я переводжу погляд на Дем’яна. У грудях усе палає, і я крізь зціплені зуби ледве стримую емоції: 

— Що це, чорт забирай, було? 

— Я… я просто подумав… — він затинається. Його звичний впевнений погляд тікає. Він виглядає розгубленим, навіть винним. Наче сам не розуміє, що накоїв. 

Я дивлюсь на нього і в голові звучить лише одне: яке він має право? Що, якби Артур мені подобався? Що, якби він був не просто знайомим? Дем’ян повівся так, ніби мав на мене якісь… права. Наче він мене.... 

Я переводжу погляд та уважно дивлюсь на Дем’яна. Намагаючись зрозуміти, що коїться в його голові? Хочу спитати в нього на пряму. Та бракує сміливості. А якщо він розсміється? Якщо скаже, що я просто себе накрутила? Та тоді… як інакше пояснити його поведінку?  

Я дивлюсь на нього. Прямо. Без тіні усмішки. І все ж — питаю. Бо більше не можу мовчати: 

— Ти що, ревнуєш мене? 

Питання зависає в повітрі, мов крихкий міст між нами, який от-от зламається. Його очі зустрічають мої — глибокі, гарячі. Мовчання триває лише кілька секунд, але мені здається, що пройшла вічність. Я вже встигаю пошкодувати, що запитала. 

І тоді він каже: 

— Так. Ревную. 

Його голос рішучий, майже злий — але такий щирий, що мені стає важко дихати. 

— Ревную до нього. До кожного, хто говорить з тобою, торкається тебе… хто просто дивиться у твій бік. Я до чортиків ревную тебе, Міє. 

І мені раптом стає важко дихати. Його очі палають — справжні, відкриті, вразливі. І як би я не намагалася це заперечити… ці слова звучали як зізнання. І десь глибоко всередині щось у мені здригнулося. 

— Дем’яне, я… я не розумію, — мій голос тремтить, а серце стискається від хвилювання. Я дивлюся на нього, ніби намагаюсь зчитати з обличчя підтвердження, що це не сон. Що я справді почула те, що почула. 

— Знаю… — зітхає він, погляд опущений, щелепа напружена. Немов і йому болить не менше, ніж мені. 

У цей момент за спиною з гуркотом розчиняються двері, і повз проходить весела, трохи п’яна компанія гостей. Хтось голосно сміється, хтось щось вигукує, та все це здається нереальним — як далекий фон до сцени, в якій все крутиться лише навколо нас двох. 

— Гадаю, нам варто поговорити, — тихо каже Дем’ян, нахиляючись трохи ближче. — Але не тут. Ходімо. Знайдемо щось спокійніше. 

Я лише киваю. Слів просто не залишилося. В голові шумить, у грудях — спазм, який розриває зсередини. Невже розмова, яку я чекала десять років… Справді зараз станеться? 

Ми виходимо через бокові двері ресторану й мовчки прямуємо стежкою, що веде до дерев’яного мосту над озером. Усе навколо залите м’яким вечірнім світлом — ліхтарі відбиваються в темній гладі води, а легкий вітерець грається фатином арки, прикрашеної квітами. Тут тихо. Лише зрідка з ресторану долинають приглушені звуки музики та сміху. 

Дем’ян зупиняється на середині мосту, кладе руки на дерев’яну перилу й дивиться на озеро. Я зупиняюся поруч, не зводячи з нього погляду. В повітрі зависла напруга — така знайома, така болісна. Цей момент я уявляла десятки разів. Але зараз — я боюся. 

Я не знаю, що він скаже далі. Не знаю, чого хочу більше: щоб усе виявилось помилкою... чи правдою.