Розділ 22

Дем’ян. 

Після офіційної частини всі розслабились. Перший танець молодят був щемливо красивим — Олексій мене здивував, не думав я що його дерев'яні ноги можуть так рухатися. Хоча, я знаю що це заслуга сестри. Під кінець пісні декілька гостей витерли сльозу, а ведучий, підморгнувши, оголосив: "А тепер — танцюють усі!" 

Свято ніби ожило. Сміх, музика, келихи, дзвінкий голос Славка, який ніс тости один за одним. І Мія. Вона сміялася так, що мені хотілося тримати її поряд увесь вечір. Вона крутилася в танці, волосся розліталося, очі блищали. Я ловив на ній погляди інших хлопців. І хоч я змушував себе залишатися спокійним, усередині все закипало. 

Проте, був один погляд, який мене особливо дратував — Артур. Те, що він нерівно дихає до Мії, я помітив ще тоді, в Одесі. Його зайва ввічливість, затримані погляди і дотепні жарти — тоді я ще намагався не помічати. Але зараз? Цього вечора він, здається, вирішив не гаяти часу. Постійно десь поблизу, нахиляється надто близько, говорить щось у вухо, сміється з її жартів занадто голосно. І я бачу, як його погляд ковзає по її фігурі, затримується довше, ніж слід. 

Це мене виводить. Так і хочеться схопити його за комір, вивести надвір, та пояснити, що Мія — не та, з ким він може "спробувати удачу". Але я мовчу. Бо знаю: що не маю на неї права. А хотів би мати. 

Проте, сьогодні у мене є перевага. Вона — моя дружка. Я маю повне право цілий день бути поруч із нею. І я цим користуюсь. Не даючи шансу нікому з цих хлопців. Особливо Артуру. Я поруч з нею за столом, на фуршеті, на терасі, і навіть на танцювальному майданчику. Так, признають чесно, я ще в житті стільки не танцював, як сьогодні. 


На тлі загальних веселощів, ведучий покликав усіх ближче до танцмайданчика. 

— А тепер час трохи повеселитися! — заявив він. 

— Конкурс "Впізнай свою половинку із зав’язаними очима!". Перевіримо, наскільки добре ви відчуваєте одне одного. 

Правила прості: чоловікам зав’язують очі, а дівчата стають у ряд. Торкаючись лише рук і плечей, хлопці мають на дотик вгадати свою пару. Виглядає кумедно, але коли розумієш, що серед дівчат стоїть Мія — все перетворюється з розваги на щось інтимне, майже болюче. 

Ведучий викликає першого учасника. Високий хлопець у темно-синьому костюмі заходить у центр, на очах у нього чорна пов’язка. Він усміхається, намагаючись жартувати, але пальці тремтять, коли він обережно торкається першої дівчини — її руки, плеча, навіть злегка нахиляється, вдихаючи знайомий запах. Кілька секунд мовчить, а потім знизує плечима й переходить далі. 

За ним другий учасник. Йому щастить — уже друга дівчина, яку він торкається, викликає в нього вибух радості. “Це вона!” — вигукує, і справді, дівчина одразу ж кидається йому на шию, і всі аплодують. 

Я стою в черзі п’ятим. Ще троє попереду. З кожною секундою серце б’ється все сильніше. Поки інші хлопці намагаються здогадатися, кого торкаються, я крадькома стежу за Мією. Вона стоїть схрестивши руки, трохи нервово посміхається. Наші погляди зустрічаються на секунду, і я вже знаю — якщо доторкнусь до неї, впізнаю. 

Коли нарешті підходить моя черга, пов’язка закриває мені очі, світ зникає. Лишаються тільки голоси, запахи і дотики. 

— Перший контакт, — говорить ведучий. Я простягаю руку. Дотик чужий. Кістляві пальці, холодна шкіра. Я відступаю. 

— Другий.
І знову — не вона. 

— Третій.
Пальці ковзають по плечу — тепле, ніжне. Внутрішній голос стиха шепоче: “Зупинись.” Я повільно спускаюсь до її руки. Маленька долоня, знайома текстура шкіри. Її подих збивається, і це майже розриває мене зсередини. Я чую, як вона стримує сміх. Це вона. Без сумніву. 

— Це вона, — кажу, не думаючи. Просто знаю. 

— Ви впевнені? — ведучий підкидає інтригу. 

— Сто відсотків. 

Я знімаю пов’язку. Переді мною стоїть Мія. Трохи розгублена, з рум’янцем на щоках, але з тими самими блискучими очима, які здавалося я впізнаю навіть у натовпі, навіть навпомацки. 

— Що? — запитала вона. — Як ти впізнав? 

Я ледь усміхнувся. 

— Пальці не збрешуть. 

Вона зніяковіло відвернулась, а я… я зрозумів, що втрачаю контроль. Бо що б це не було між нами — воно сильніше за обставини.


Згодом ведучий запрошує усіх до столу. По залі гуде сміх, дзвенять келихи, гості перемовляються, хтось підспівує пісні, що вже встигли прокрутитися по третьому колу. 

Наречені сидять у центрі уваги — щасливі, трохи втомлені, але сяючі. Їм вже кілька разів співали "Гірко!", й кожного разу це закінчувалося довгими оплесками та вигуками. 

В цей момент оживає мій телефон, виходжу коридор оскільки розумію, що це важливий дзвінок від партнерів по роботі. Інвестори, з якими домовлялися тижнями, нарешті погодилися на зустріч, тож довелося оперативно підтвердити час. Коли повертаюся в залу, весілля вже гуде з новою силою — народ розігрівся, ведучий не дає нікому занудьгувати. І тут я бачу, як третій дружба цілує дружку, поки всі навколо вигукують "Гірко!"
⠀
Мія сидить за нашим столом, склавши руки на колінах. Вона трохи напружена, очі розгублено бігають по залі, і щоки зрадницьки червоніють. Я кидаю погляд на щойно поціловану пару, потім повертаюся до неї:
⠀
— Що я пропустив? — питаю, ховаючи усмішку.
⠀
Мія знічується ще більше.
⠀
— Це… е-е… традиція така. Після наречених, гості почали співати "Гірко!" дружбам і дружкам… — вона ковтає слину. — Вони по черзі цілуються.
⠀
— Сподіваюсь, поки мене не було, ти не знайшла мені заміну? — жартую, підморгуючи.
⠀
Вона ще дужче червоніє й опускає очі.
⠀
Поки говоримо, четверта пара підводиться. Дружка вагається, нервово переступає з ноги на ногу, а потім швидко чмокає хлопця в щоку й одразу сідає назад. Гості незадоволено гукають:
⠀
— Та це не поцілунок! Ще раз! Гірко!
⠀
Я помічаю, як Мія наче вся стискається в собі. Вона зрозуміла, що наступні — ми. І втекти вже не вийде.
⠀
І справді, ведучий підхоплює:
⠀
— А тепер — штрафний для Дем’яна та Соломії!Гірко! Гірко!
⠀
Погляди гостей спрямовані на нас. Підіймаюся й простягаю їй руку. Вона вагається лише секунду, але потім все ж бере її. Долоня тепла, трохи волога від хвилювання. Мія опускає очі, губи тремтять.
⠀
— Не хвилюйся так, — нахиляюсь до її вушка. — Я не кусаюсь.
⠀
Вона злегка усміхається, але напруга не зникає. Стає навшпиньки, дивиться в очі… Я хочу, щоб це не виглядало як шоу. Хочу, щоб їй було комфортно.
⠀
Я повільно нахиляюсь, даючи їй час зупинити мене. Доторкаюсь до її талії — легенько, майже нечутно, та відчуваю, як напружуються її м’язи. І як серце б’ється десь близько до мого. 

Наші губи зустрічаються — і час завмирає. Не тому, що всі кричать “гірко”, а тому, що я чекав цього поцілунку — десять років. 

Її губи м’які, теплі, трохи тремтять. Але вона не відступає. І я не поспішаю. Бо це не просто жарт гостей. Не просто обов’язок дружби і дружки. Це момент, заради якого я б пройшов крізь усе ще раз. 

Її пальці ненароком торкаються мого зап’ястя, і я ловлю той дотик, стискаю його легенько. Щоб вона знала — я тут. І я пам’ятаю. 

Я відступаю на півподиху — лише щоб подивитись їй у вічі. Вона не говорить ні слова. Але щось у її погляді змінюється. 
⠀
Після поцілунку ми сідаємо на свої місця. Мія злегка опускає очі, посміхається в кутик губ, її щоки ще палають, і я бачу, як вона машинально поправляє волосся. Сам собі дивуюсь — скільки разів я уявляв цю мить, і все одно не був до неї готовий. Усередині клекоче, немов після вільного падіння. 

Я кидаю короткий погляд на гостей — хтось іще кидає нам посмішки, хтось давно переключився на інше. Ми вже не в центрі уваги, і це… навіть на краще. 

А тоді ведучий оголошує: 

— Друзі, наші молодята підготували для вас сюрприз! Всіх запрошуємо на шоу! 

Музика гучно врізається в тіло, коли на сцену виходять танцюристи. Гості завмирають у передчутті — і шоу дійсно варте уваги. Світло змінюється з кожним рухом, дим клубочиться біля сцени, а дівчата в сріблястих костюмах кружляють у неймовірно синхронних па. Але я майже не бачу танцю. 

Тітка Люся, мати нареченої, тягне мене в сторону, та просить допомоги принести ще випивки. Я йду, та без вагань допомагаю, слухаю подяки, і нарешті повертаюсь. 

Шоу уже завершилося, на томість музика змінилася на повільний танець. Я йду до свого столу й раптом помічаю Артура і Мію на танцмайданчику. 

Спочатку — просто погляд. Може, й справді нічого особливого. Але він стоїть надто близько. Обіймає її за талію, гладить великим пальцем по спині. Мія сміється, і здається, навіть не помічає, як він до неї тулиться. Його рука — вже не просто на талії, вона сповзає нижче. І в нього той самовдоволений вираз обличчя, наче вона вже його. 

Мені пекуче в грудях. Не просто дратує — рве зсередини. Вона моя. 

Я стою осторонь, стиснувши зуби, мовчки. Зовні — спокій, але кулаки напружуються, і я майже чую, як у мені пульсує злість. 

Танцювальна пісня змінюється. Люди розходяться. А вони прямують у бік коридору, все ще знаходячись надто близько один до одного. Я йду слідом, забігаю в коридор і раптом бачу як Артур нахиляється до Мії. Його обличчя — просто перед її. Його рука торкається її волосся, а інша тримає її за плече. Вона не відсторонюється. Вона… стоїть. 

Мене накриває хвиля. Навіть не думаю — просто дію. Один ривок — і я біля них. 

— Відійди від неї, негайно — кажу крізь зуби. 

— Ти чого, Дем’яне?! — каже Артур, піднімаючи руки. — Я… волосся з гудзика відчепити намагався. 

— Дем’яне! — тихо каже Мія. Її очі розширені, на обличчі подив. 

Я на секунду завмераю. Погляд Мії — розгублений і трохи здивований — зустрів мій. 

Вона справді стояла надто близько… але її рука ще досі тримала пасмо волосся, закручене довкола гудзика на сорочці Артура.
Вона нічого не встигла сказати, а я вже влаштував виступ. 

Чорт. 

— Мія… — тільки й видихнув я. 

Дівчина обережно звільнилася, не кажучи ні слова, і зробила крок назад. Артур, кинувши на мене довгий і гнівний погляд, пробурмотів: 

— Бро ти реально перегинаєш. 

— Відійди від неї. Просто відійди, — кажу уже спокійніше. 

Артур нарешті розуміє, що мені краще не перечити, і відходить. А тоді йде. Без лайки. Без пояснень. Просто — йде. 

Я ще кілька секунд стою, дихаючи важко, і тільки тоді дивлюся на Мію. Її очі широко розкриті, в них — подив, але не страх. І щось ще. 

— Що ти взагалі влаштував тут? — нарешті тихо запитала вона. 

Її голос рівний, але очі — насторожені. 

— Я… я просто подумав… — почав я, але сам себе ненавидів за ці слабкі слова. 

— Дем’яне, я не розумію! Ти що? Ти ревнуєш мене, чи що? — її брови злетіли вгору, а голос затремтів від недовіри. 

Я подивився на неї. Просто подивився.
Кілька секунд мовчав. А тоді, ніби щось прорвалося: 

— Так, ревную. — слова вилітають на одному подиху, без гальм. — Ревную до нього. До кожного, хто до тебе доторкається чи просто дивляться в твою сторону. Я до чортиків ревную тебе, Міє.