Розділ 21

Дем’ян. 

Я лежу на ліжку у своїй квартирі, не в змозі заснути. Стеля — мов екран, на якому проєктуються спогади, думки, бажання, від яких немає порятунку. 

Кілька годин тому я повернувся від неї. І хоч її стан був кращим, ніж учора, всередині мене чомусь не полегшало. Навпаки — боліло десь під ребрами. 

Поруч із Мією мені важко. Не тому, що вона складна. А тому, що я надто сильно хочу бути ближче. Хоча б на крок. Хоча б трошки довше торкнутися руки, не відводити погляду, залишитися ще на кілька хвилин. А іноді — просто сховати її в обіймах і не відпускати. 

Але я тримаю себе в руках. Тому що мушу.
В Одесі я ледь стримувався. Артур, зі своїми дешевими фокусами, діяв мені на нерви. Його погляди на Мію, ці напускні дотики, жарти — після кожного з них, я тримав себе з останніх сил, щоб не заїхати йому по морді. І все, лише заради неї. Тому що Мія — не дівчина для гучних сцен і бійок. Вона — для тиші, тепла і безпеки. І я хочу бути тим, хто дає їй усе це. 

Ще й досі перед очима стоїть момент коли я стрибнув за дівчиною у воду. Як відчув кожною клітиною, наскільки вона мені небайдужа. Її мокра шкіра, тремтячі пальці, погляд, який шукає спокою — все в мені кричало: «Не відпускай її». 

Я вже майже зважився. Тоді на палубі, хотів сказати. Відкрити все. Про те, що десять років тому вона увірвалася в моє серце — і залишила відбиток на все життя. Вона — та сама Снігова королева. Єдина. Неповторна. Та, про яку я мовчав усі ці роки. 

Та тоді, мені завадили це зробити. Хоча, можливо це й на краще. Невідомо як Мія би відреагувала на моє зізнання. Раптом вона злякається? Не захоче більше мене бачити.
Можливо, я тоді втратив би єдиний шанс бути поруч. 

А зараз я можу її бачити. Розмовляти з нею. Доторкатися, навіть якщо просто подаю чашку з чаєм чи перевіряю температуру. 

Вона не відштовхує. І це — вже багато. Лід тане. Я бачу це в її очах. У тому, як вона дозволяє мені бути поруч. У тому, як не ховає своєї слабкості. І мені хочеться, щоб вона знала — я поруч. І я не відступлю. 

Піклуючись про неї ці два дні, я упіймав себе на думці, що не хочу, щоб це завершувалося. Мені подобалося варити їй бульйон, скидати плед на плечі, стежити, аби вона вчасно прийняла ліки.
Якщо чесно — я б не проти піклуватися про неї все життя. 

І все ж… Мене тривожить те, що Мія згадувала у маренні, коли я залишився поруч з нею, на ніч. Висока температура, здавалося, стирала фільтри. І серед тих розмитих слів знову вона згадувала маму та Максима. Це вже вдруге. 

Хто цей Максим? Чому Мія згадує його у своїх жахіттях? А ще, я ніяк не можу зрозуміти, які у неї стосунки з матір'ю. 

Та найгірше те, що я не можу запитати в неї напряму. Не зараз. Не тоді, коли вона ще така вразлива. Але я мушу знати. Бо мені болить, коли болить їй. 

І якщо цей хлопець дійсно зробив їй щось жахливе — я знайду його. І змушу відповісти.


Після кількох щільних робочих днів я встиг трохи охолонути. Але тільки зовні. Усередині — все кипить. Відчуваю, що з кожною годиною, проведеною поруч із Мією, стає дедалі важче тримати дистанцію. Вона не просто подобається мені — вона розхитує щось глибоке, щось таке, що я давно ховав під маскою спокою. 

Сьогодні Мія знову була на прийомі. Пломбування. Рутинна процедура, та не для мене — не коли в кріслі вона. 

Але зараз я лікар. Професіонал. Її лікар. Тому працюю точно, мовчки, стримано. І все ж не можу не помітити, як вона щоразу здригається, коли мої пальці випадково торкаються її щоки. 

Після процедури вона йде до рецепції. Я затримуюся на хвилину, розбираючи робочі питання із колегою. 

— Дем’яне, — звертається Мія, коли я нарешті виходжу з кабінету. Її голос спокійний, але напружений. — Ти не поясниш, чому в мене така велика знижка? Адже виявляється, у моїх колег лікування виходить значно дорожче. 

Я переводжу погляд на адміністраторку. Вона мовчки розводить руками, ніби вибачається. Зітхаю. Ну що ж, настав час правди. 

— Ти права. Це знижка від мене, — спокійно відповідаю. 

— Але… чому? Я не просила... 

— Не розумію, чому я не можу зробити знижку своїй...... знайомій, — намагаюся сказати це з усмішкою, але виходить майже серйозно. 

— Дем’яне… я не хочу, щоб ти через мене працював собі в збиток. Це ж серйозна знижка. А якщо про це дізнається твоє керівництво? 

Це звучить щиро. Вона справді хвилюється.
Я не стримую іронічної посмішки. Невже вона й справді не знає? 

— За це можеш не хвилюватися. Керівництво не сваритиме. Я — і є керівництво. Це моя клініка. 

Мія здивовано моргає. 

— Твоя? 

— Повністю — задоволено кажу, оглядаючись довкола. 

Насправді, якби не її впертість і гордість, я б узагалі полікував їй усі зуби безкоштовно. Але я знаю, що Мія, нізащо б, на це не погодилася. 

Не те що деякі мої знайомі, які лише й чекають нагоди щось «вибити по знайомству». А ця — інша. Її принциповість роззброює. Тому довелося прибігати до прикриття зі страховою, яке до недавна, чудово працювало. 

Мія ще мить мовчить, погляд все ще опущений, а тоді глибоко видихає й підіймає очі. 

— Дякую за це звичайно, проте, не варто було — голос її тихий, але в ньому немає холоду. — Не люблю, коли щось вирішують у мене за спиною. 

Я лише злегка усміхаюся: 

— Не хвилюйся, від знижки для тебе я не роззорюся. 

Вона закочує очі, намагаючись виглядати серйозно, та в неї не дуже виходить. 

— Знаю. Але більше так не роби. 

— Обіцяю… або ні, не обіцяю, — кажу, ховаючи посмішку. — Але спробую бути менш очевидним. 

Мія зітхає, але вже з ледь помітною усмішкою. Напруга між нами повільно тане, а я ловлю себе на думці: все йде саме туди, куди має.


Наступні два тижні пролітають, як один затяжний робочий день. 

Я ледве згадую, коли востаннє нормально снідав. У клініці — аврал. Ми готуємось до розширення: нарешті вдалося знайти приміщення для другої клініки. Техніку вже замовлено, графік ремонтної бригади затверджений, підбір персоналу — в активній фазі. І, звісно, всі ключові рішення — на мені. 

З Мією ми майже не бачилися. Перетнулися, здається, раз чи двічі — і то випадково. Вона  після хвороби теж працює понаднормово, намагаючись наздогнати втрачене.
Я ловлю себе на думці, що скучив. Але робота зараз — пріоритет. Усе потрібно встигнути до весілля Солі та Олексія. 

І знову ж таки — все через неї. 

Ще пів року тому Олексій запропонував мені бути його шафером. Для мене це, звісно, було честю — я його найкращий друг, а Соля моя сестра. Але я відмовився.
Не тому, що не хотів. Просто бути шафером — це не просто прийти, всміхнутись і зробити фото. Це репетиції, організаційні моменти, супровід, відповідальність. А я не люблю робити щось наполовину. 

Тоді я вже знав, що на цей самий період заплановано запуск нової клініки. Попереду — зустрічі, перевірки, документи, відкриття рахунків, тендери на закупівлі. Плюс важливі переговори з інвесторами, які ми узгоджували ледь не пів року. І я чесно сказав Олексієві: не хочу ризикувати та підвести його в останній момент. 

Планував приїхати вже ввечері — просто як гість. Привітати, потиснути руку, обійняти сестру й тихо сісти за стіл.


Проте, з появою Мії у моєму житті, усі мої плани доведося змінити. Я навіть не сумнівався: Соля неодмінно візьме Мію, як подружку нареченої. І думка про те, що сьогоднішній день поруч з нею проведе хтось інший, — просто зводила мене з розуму. 

І сам цього не усвідомлюючи, через неї я переглянув усе. 

Змінив графік, переніс переговори та зустрічі, що готувалися місяцями. А ще — подзвонив Олексієві й попросив змінити когось із друзів у парі. Головне — бути поруч із нею.


Мушу визнати, ресторан наречені вибрали доволі непоганий. За містом, у спокійному місці, подалі від міського гамору. Великий, просторий, у сучасному стилі з натяком на класику — білі фасади, світлі тони, натуральне дерево. Але перше, що кидається в очі — це територія навколо. 

Велика й доглянута, з екзотичними деревами, альтанками, і навіть невеликим озерцем, що виблискує під сонцем. Тут усе виглядає так, ніби з картинки в глянцевому журналі. 

День видався напрочуд гарним — тепле сонце, легкий вітерець, небо без жодної хмаринки. Справжня весільна погода. 

На терасі вже починають збиратися гості, чути тихий гомін, сміх, перші келихи з шампанським. Я бачу багато знайомих облич — родичів, друзів дитинства, колег Олексія. Усі нарядні, усміхнені, з хорошим настроєм. Атмосфера свята — щира, світла. 

Церемонія має відбутися на вулиці — під відкритим небом, біля арки, прикрашеної білими трояндами, зеленню та легкими тканинами, що колишуться на вітрі. Навколо — ряди білих стільців із зеленими стрічками на спинках, тонкі доріжки з пелюсток і невеликі вазони з лаванди та евкаліпту. Усе виглядає продумано й гармонійно. 

Наречений уже стоїть біля арки. Олексій виглядає водночас схвильованим і зосередженим — раз у раз поглядає на годинник, злегка розправляє піджак і ковтає повітря, ніби забув, як дихати. Я стаю поруч з іншими хлопцями, які мають символічну роль на церемонії. Гості займають свої місця, музика стихає. 

І тут з’являється Соня. Зі щирою усмішкою, світла, легка, щаслива. На обличчі в неї сяйво. Вона справді красива наречена. Я ніколи не бачив її такою спокійною й гармонійною — немає жодного сумніву в її очах, лише радість і тепло. І я радий. По-справжньому радий за цих двох. Олексію з нею дуже пощастило. 

Слідом за нареченою крокують її подруги. Чотири дівчини в однакових смарагдових сукнях — довгих, блискучих, із глибокими вирізами на спині. Але я бачу тільки одну з них. Мію. 

Розпущене волосся, накручене в м’які хвилі, переливається на сонці золотистим відтінком. Вона йде повільно, виважено, тримаючи в руках маленький букет із білих троянд і зелені. Її хода легка, мовби пливе. На обличчі — легкий макіяж, але досить, аби я не міг відірвати погляду: ледь підведені очі, що здаються ще глибшими, і губи, які я досі пам’ятаю на смак. 

Вона озирається — ніби відчула, що я дивлюсь. Наші очі зустрічаються. 

Світ на мить стихає. Я більше не чую музики, не бачу наречених, гостей, нічого навколо. Тільки її. Здається, ми обидва затамували подих. В її очах — несподіванка. Трохи хвилювання. Вона опускає погляд, але за кілька секунд знову піднімає очі — ніби перевіряє, чи я ще дивлюся. Дивлюсь. 

Серце стукає глухо, важко. Я ніби божеволію. Всі слова, які ось-ось скажуть наречені, не про них. Не для них. Я дивлюсь на Мію — і в моїй уяві саме вона стоїть під аркою. Її рука в моїй. Вона усміхається, і я кажу їй, що кохаю. Що клянуся бути поруч завжди. Що зроблю все, аби вона ніколи не почувалась самотньою. 

Це триває лише кілька хвилин, але відчувається як вічність. 

Коли Соня починає говорити свою клятву — голосом, що тремтить від хвилювання, Мія трохи повертається. Але я не можу. Не зводжу з неї очей. І вона це відчуває. Вона трохи відводить погляд убік, ніби хоче втекти з-під мого внутрішнього світла, але не може. Її щоки ледь-ледь рожевіють. Її пальці стискають букет міцніше. 

Вона ковтає слину, намагається не зустрітись зі мною знову поглядом. Але я ловлю її очі. І вона дозволяє. У неї теж блищать очі — від емоцій, від якогось глибшого розуміння. 

Я знаю точно: це не просто фантазія. Вона теж це відчуває.