Розділ 20

Наступного дня прокидаюся з відчуттям, ніби мене збив потяг. 

Голова гуде, тіло ламає, у горлі дре, і все всередині обтяжене таким дивним болем, що здається — навіть думати важко. У мене температура. Я це знаю, хоч і не міряла. 

Холод і жар одночасно накочуються хвилями. Найгірше — порожнеча в грудях. Втома, не лише фізична, а емоційна. 

Я довго лежу, намагаючись зібрати сили бодай на те, щоб встати. 

Врешті, телефон змушує мене ворухнутись — дзвонить будильник, а це означає, що пора на роботу, бо якщо зараз ляжу — не встану ще три дні. 

На вулиці похмуро. Київ затягнуло важкими хмарами, і здається, що осінь забула, який сьогодні місяць. 

У офісі все розпливається, мов у тумані. Голова пульсує, очі печуть, горло дере. Сил — обмаль. Але я намагаюся триматися. 

— Ти сьогодні якась… бліда, — каже Неля, проходячи повз. — Все добре? 

— Просто не виспалась, — пробую посміхнутись. 

Уже близько полудня розумію що легше мені не стає, притискаю до чола долоню. Температура точно є. Проте найгірше — тремтіння в тілі й відчуття, що просто зникаєш. Ще трохи — і знепритомнію. 

Наталя Іванівна, проходячи повз, зупиняється: 

— Соломіє, ти виглядаєш погано. Йди додому, добре? Ще занесеш нам тут вірус... 

— Дякую… справді, мабуть, піду. 

Швидко збираю речі, та виходжу на вулицю — і перше, що відчуваю, це холодний вітер на гарячому обличчі. Він ріже, мов лезо. 

Раатом оживає мій телефон. Беру трубку та ледве розбираю, хто говорить. 

— Доброго дня, клініка «ДентАрт Еліт». Ви сьогодні записані на прийом до лікаря Дем’яна Черкаса. Підтвердите візит? - чорт зовсім забула про це... 

— Вибачте, я не зможу... я трохи захворіла, — хриплю і кашляю в трубку. 

— Зрозуміло, тоді запис відміняю. Одужуйте. 

Додому добираюся як в тумані. Все тіло ватне. Падаю в ліжко, навіть не перевдягнувшись. Здається, я засинаю, щойно голова торкається подушки. 

Прокидаюся від стуку в двері. Не знаю скільки минуло часу. Напевно кілька годин. Усе, що пам’ятаю — це тиша, кілька ковтків води і тремтіння. 

Змушую себе підвестись. Серце б’ється тривожно. Ноги ватяні. Відчиняю — а за дверима стоїть Дем’ян. 

В білій сорочці, трохи втомлений, але  спокійний, впевнений. Його погляд ковзає по мені зверху донизу. Я стою в халаті, з розтріпаним волоссям і червоним носом. 

— Виглядаєш кепсько, — каже спокійно. — Застуда? 

— Дем’яне?.. Що ти тут робиш?.. — намагаюсь зосередитися, тримаючись за одвірок. 

— Прийшов рятувати свою сусідку. — усміхається і заходить, навіть не чекаючи дозволу — Щось болить? 

— Як ти… дізнався? 

— Ти скасувала прийом. У клініці сказали, що захворіла. Ну, а далі — нескладно здогадатися. 

Він підходить ближче, легко торкається мого лоба. 

— Гаряча... Ти міряла температуру? 

— Я… я не знаю. — плутаюся в словах. 

— Ти не міряла? 

— Ні. У мене ще немає термометра. Та й узагалі… Я в нормі. 

— По твоєму вигляду не скажеш. Так. Ти лягай, а я зараз повернуся. Ніяких заперечень. 

Він навіть не чекає, поки щось скажу. Просто легенько підводить мене під лікоть, допомагає лягти. Я чую, як зачиняються двері. В очах знову темніє. 

Я прокидаюся, коли Дем’ян вкладає мені в руку термометр. І я слухняна, як дитина, виконую всі настанови. 

— Тридцять дев’ять, — каже він, дивлячись на градусник. — Гірше, ніж я думав. 

Подає мені таблетку й воду, потім зникає на кухні. А я засинаю, обійнявши ковдру, з телефоном поруч. Час розмазується між сном і маренням. 

Коли я прокидаюся вдруге — у квартирі пахне бульйоном. Вибираюсь з-під ковдри й повільно йду на кухню. 

Дем’ян стоїть біля плити в закочених рукавах, щось помішує в каструлі. На столі — чай з корицею та миска фруктів. 

Моє серце стискається. Невже все це — для мене? 

— Ти що, справді зварив бульйон?.. — здивовано перепитую поправляючи улюблене худі. 

— А ти думала, я лише зуби лікую? — озирається й усміхається. — Сідай. Бульйон із курки — найкращі ліки. 

— Я не голодна… 

— Їж. Не сперечайся, а потім ще раз температуру поміряємо.— каже твердо, але тепло. 

Дем’ян підсуває до мене тарілку з бульйоном, ставить поруч кухоль чаю — гарячого, з медом та корицею. Він знає, що я люблю корицю? Чи просто вгадав? 

І я їм. Не тому, що хочу. А тому що, напевно, вперше за довгий час хтось так про мене подбав. Мовчки. Просто був поруч. Просто зробив усе сам. 

— Смакує? — питає він сідаючи навпроти й чекає, поки я тримаю термометр під пахвою, попиваючи чай. 

— Дуже. Як у дитинстві. — я ловлю себе на думці, що вперше за довгий час їжа не просто їжа — вона наче лікує. 

— Так може розкажеш, де ти вмудрилася простудитися? 

— Вчора я потрапила під зливу —кажу важко ковтаючи, —  Напевно простила! 

— У тебе не було парасолі? — здивовано запитує хлопець. 

— Була... та я віддала її... — в горлі стає ком, мені важливо згадувати вчорашній вечір. 

— Чому мені не зателефонувала? Я міг забрати тебе після роботи.... 

— Так вийшло... — відповідаю хриплячим голосом. 

— На майбутнє, щоб знала... — впевнено заявляє хлопець, дивлячись мені просто в очі — А от і результат, — витягує термометр. — 38,3. Все ще висока. Після їжі ще раз вип’єш жарознижувальне. Я приніс. 

— Ти поводишся так, ніби я твоя пацієнтка... або підопічна. 

— А може — сусідка, яка погано слухається? — підморгує. 

Я хмикаю, але не сперечаюся. Бо мені... добре. Просто добре. І з кожною хвилиною — спокійніше. 

— Чому ти це робиш, Дем’яне? — питаю раптом. — Я ж не просила... 

Він замовкає, розглядає мене. 

— Не знаю. Просто не зміг інакше. Не хотів, щоб ти була сама. 

Я опускаю погляд. Бо розумію — саме цього мені й не вистачало. Бути не самій. Не відстороненою. Не тягнути все самотужки. 

Після бульйону Дем’ян дає мені ліки. 

— Ти лягай. А я приберу. І залишусь ще трохи, подивлюсь, як себе почуватимеш. 

— Дем’яне... 

— Я ж не питаю дозволу. І не збираюся йти, поки ти отак хитаєшся на ногах, — м’яко каже він, підхоплюючи мене під лікоть і допомагаючи дійти до дивану. 

Сідаю. Він укриває мене пледом. Додає подушку та зникає на кухні. 

Я засинаю майже одразу… Десь між сном і напівсвідомістю я знову потрапляю туди.
У ту кімнату.
До того дня.


--- 

— Сама винна… — голос мами змішується з шумом дощу за вікном. — Хочеш усе зіпсувати? Чоловік через тебе міг мене вигнати… 

— Мамо, він… він хотів… — мій голос тоне у власному диханні. 

Я не бачу облич. Лише силуети, розмиті, як у воді. Максим стоїть біля дверей. Усміхається. Від тієї усмішки мороз іде по шкірі. 

— Та перестань, нічого страшного б не сталося. — каже він, ніби це не я тоді кричала й виривалася. — Ти ж сама хотіла, правда? 

Я намагаюся закричати, втекти, підняти руки — тіло не слухається. Слова застряють у горлі. 

— Доню, чому ти така невдячна? Я ж усього лиш хотіла кращого життя… 

Голос мами стає тонким, а очі — холодними, порожніми. Вони обоє стоять над ліжком, ніби знову щось у мене забирають. 

Я хочу вибігти, але ноги мов приросли до підлоги.


--- 

Раптом щось торкається мого чола.
Холодне. М’яке. 

— Тихо… це лише сон, — хтось шепоче. 

Я здригаюся, кліпаю очима, і поступово картинка переді мною прояснюється. Темрява відступає. Переді мною — Дем’ян, сидить на краю ліжка, його долоня обережно тримає мою долоню. 

— Усе добре. Я поруч, — каже він спокійно. 

Я мовчу. Ще не зовсім розумію, де я. Але в кімнаті пахне теплом. І я більше не одна.
Вперше за довгий час — не одна. 

— Тобі щось снилося, — додає він тихо. 

Я киваю. Мені хочеться заплакати, але сил навіть на сльози нема. 

— Це пройде, — каже Дем’ян і, не питаючи, кладе мою руку в свою. — Я просто тут побуду, гаразд? 

І я знову засинаю, притискаючись до тиші, яка вперше не лякає, а огортає. Я відчуваю — він поруч. І чомусь зараз це мене зовсім не тривожить. Це — заспокоює.


Прокидаюся від відчуття тепла. В кімнаті — напівтемрява, штори щільно затягнуті, лише крізь щілини пробивається бліде світло нового дня. 

Голова ще трохи паморочиться, але тіло вже не таке важке, дихати стало легше.
Озираюся — ковдра акуратно підтягнута до підборіддя, поруч на столику — склянка з водою і термометр. 

Я обережно підводжуся, ковзаючи поглядом по кімнаті — і завмираю. У кріслі біля ліжка, нахилившись уперед, спить Дем’ян. Він заснув сидячи, поклавши лікті на коліна, схрестивши пальці. Його обличчя освітлює тепле світло нічника. 

Так близько, так спокійно. Ніби він тут — завжди.
Я підводжуся з ліжка, босоніж підходжу до нього. Нахиляюся ближче — надто близько — і затримуюсь. 

Очі ковзають по його рисах: рівні брови, довгі вії, трохи втомлений вираз. Наче намагаюся запам’ятати це обличчя. Наче мені потрібно запам’ятати кожну лінію, кожну деталь, щоби зберегти цей момент із собою. 

Раптом.... Дем’ян розплющує очі. Ми завмираємо. Наші обличчя на відстані кількох сантиметрів. Я відчуваю його подих, його погляд теплий, м’який, але водночас в ньому є щось, що змушує мене відвести очі. Я різко розпрямляюся. 

— Я… Я просто… — белькочу, але не закінчую.
Розвертаюся і практично тікаю у ванну. 

Ну класно. Дуже по дорослому. Просто стати над ним і вдихати його запах. Молодець, Солю. Сварю себе, поки стою перед дзеркалом і намагаюся вгамувати своє серцебиття, а тоді стараюся привести до ладу своє розтріпане волосся. 

За декілька хвилин виходжу з ванної. На столі уже стоїть вівсянка з ягодами, поруч чай з медом та тарілка з ківі, яблуками й бананом. 

— Сніданок готовий. І термометр чекає на тебе. 

Я коротко киваю, та сідаю за стіл. 

— Ти що, завжди готуєш сніданки, які виглядають як реклама здорового життя? — сміюсь. 

— Тільки для вибраних, — підморгує. — Але тепер мені справді треба на роботу — каже він, поглядаючи на годинник. 

— Ти можеш не хвилюватися, я доросла, впораюсь, — усміхаюся, хоч голос ще трохи сиплий. — Маю досвід виживання і безтурботності на високій температурі. 

— Саме тому я й не хвилююся, — підморгує. — Але краще будь доброю пацієнткою і дотримуйся інструкцій. 

— Так і знала, буде інструктаж. 

— Таблетка — о дванадцятій. Фрукти — після. Більше води, менше соцмереж. І, Міє… якщо раптом щось — дзвони. Не геройствуй. 

— А якщо не подзвоню? 

— Подзвоню сам. Не дражни долю. 

Він кидає на мене останній пильний погляд, наче хоче переконатися, що точно нічого не проґавив, потім нахиляється й поправляє плед на моїх плечах. Його дотик короткий, але лагідний — той, що довго залишається на шкірі. 

Коли двері за ним зачиняються, у квартирі знову стає тихо. 

Я випиваю таблетку, вкладаюся на диван, вмикаю серіал — якусь романтичну нісенітницю, що потребує нуль зусиль для сприйняття — і просто лежу. Тіло досі важке, але голова трохи прояснилася. 

Протягом дня, Дем'ян дзвонив декілька разів, щоразу його голос — спокійний, уважний, зовсім не набридливий. Просто хтось поряд. Хтось, кому не байдуже. 

Це… дивно. І якось страшенно незвично.
Занадто добре.


Вечоріє. Я саме дрімаю, коли лунає дзвінок у двері. Відчиняю — Дем’ян. З сумкою в руках і посмішкою. 

— Медична доставка, — жартує. — В меню сьогодні — курча теріякі, рис з овочами і салат з авокадо. 

— Ти що, замовив це? 

— Ну, я ж обіцяв, що стежитиму за твоїм харчуванням. 

Ми сідаємо за стіл. Їжа — справді смачна, а ще — легка. І атмосфера легка. Я забуваю, що досі в піжамі, з розтріпаним волоссям і без макіяжу. Йому це, здається, байдуже. 

Після вечері я раптом відчуваю озноб. Вимірюємо температуру — 38.5. 

— Сьогодні я також залишусь на ніч, — одразу каже він, дістаючи ще одну таблетку. 

— Дем’яне… ні. Ти вже одну ніч не спав, а завтра знову робота. 

— Я просто не можу спокійно піти, знаючи, що ти знову гориш. 

— Почекай, поки подіє таблетка. Якщо температура впаде — тоді підеш — хлопець вагається, проте все ж, погоджується. 

Ми сидимо на дивані, дивимось якийсь фільм, в суть якого я навіть не вникаю. Все про що, я зараз можу думати — це Дем’ян, який сидить надто близько до мене. 

Я навіть не помічаю, як минає година. Температура справді падає. І тоді він підіймається. 

— Що ж, обіцяй що напишеш, якщо буде гірше. 

— Обіцяю... І дякую. 

Він дивиться на мене кілька секунд. В його погляді щось більше, ніж просто турбота. Але він нічого не каже. Просто киває, обережно торкається плеча — і йде. Двері зачиняються, і в кімнаті знову настає тиша.