Розділ 19

Додому ми повертаємось пізно ввечері. Київ зустрічає нас не так, як Одеса — тут немає теплого вітру, солоного повітря і безтурботного сміху друзів. Лише втомлений мегаполіс, сіре небо та гул машин. 

Дорогою додому мене хилить в сон, тіло важке, голова повна думок, які не хочуть вкладатися в систему. Не пам’ятаю, як переступаю поріг квартири. Лише темрява, подушка, ковдра — і мить тиші, яка поглинає мене цілком.


Ранок понеділка видається особливо тяжким. Відчуття, ніби мене хтось витягнув зі сну силоміць. Очі розплющуються повільно, голова гуде. Усе тіло протестує проти будильника. Знову робота. Знову рутина. 

Та думки мої все ще не тут. Вони лишились на березі — там, де море, сміх і… він. Іноді мені здається, що ці вихідні були сном. Я у морі. В його сорочці. Його погляд. Його дотик. Ці моменти ще живуть десь під шкірою. А я вже — на роботі, в офісі з приглушеним світлом і купою термінових завдань. 

Колеги розходяться по домівках. Усі, окрім мене. Сиджу, механічно клацаючи по клавіатурі, поки емоції остаточно не вислизають між пальців. Зрештою, видихаю. Вимикаю комп’ютер. На сьогодні досить. 

Підходжу до вікна — небо затягнуте хмарами, сірими й важкими, ніби ось-ось впадуть мені на плечі. Беру парасольку, на випадок дощу, і виходжу з офісу. Грім розрізає повітря глухим ударом, а краплі починають стікати тротуаром, залишаючи темні плями. Злива ще тільки набирає обертів, але мені вже холодно. 

І тут я помічаю її. 

Знайомий силует стоїть біля самого виходу. Та сама постать, рідна до болю — жіноча фігура в класичному піджаку, з акуратно укладеним волоссям кольору спілої пшениці. Її сумка підібрана в тон взуттю, а на обличчі ідеальний макіяж. Так, вона на всі сто відповідає образу дружини олігарха. 

Дивлюсь на неї й розумію, наскільки ми різні, що зовні, що і середині. Ніхто б напевно й не подумав, що ми мати й дочка, якби не одна кров. 

— Доню... Я так рада тебе бачити, — кидається до мене жінка, як тільки помічає, але я відступаю, її слова все ще звучать так, що обпікають мої нерви. 

Вона не змінилася. Така сама, розпливчаста, з виразом на обличчі, що змушує мене відчувати себе ніби дитина. Здається, цей час все-таки пройшов, а я, наче стою в тіні минулого. 

— Що ти тут робиш? — питаю холодно. 

— Ти не брала трубки. Я хвилювалася...— її голос наполегливий, спроба зв’язатися хоч якось, як на мене, невдалий хід. 

— Так, для чого шукала?— лаконічно запитую, знову відчуваючи, як на серце лягає важка вага. 

— Побачити тебе. Ти змінилася. Подорослішала... така гарна стала, — вона підходить ближче, намагається торкнутися мого обличчя. Я знову відступаю. Мої долоні тремтять — чи то від холоду, чи то від її присутності. 

— Вибач, мені вже час... — кажу розкриваючи парасольку, та крокую повз неї. 

— Соломіє, стій! Не смій поводитись так, наче ми чужі люди! — кричить вона, вибігаючи просто під дощ, що вже вдаряє сильніше, глухо, як обурення з неба. 

Я повертаюся. 

— Але ж, ми й справді чужі, — слова вириваються від мене самі. — Вісім років я жила без тебе, без твоєї підтримки, і любові — а тепер ти вважаєш, що все зміниться за одну зустріч? — вийшло занадто різко, але я вже не можу стримуватися. Це все виривається, все, що накопичувалося. 

— Ти мене в цьому звинувачуєш? А як же ти? Де була твоя підтримка? — вона намагається заспокоїтися, але голос їй все одно тремтить.— Я була молодою жінкою, якій теж хотілося любові... не все ж життя в чорній хустці ходити! 

— Ти справді думаєш, що вся справа в тому, що ти вийшла заміж за Володимира? — я ледве стримую голос. — Ти чудово знаєш, чому я пішла. 

— Це все твої вибрики! Які мені ледве не зіпсували стосунки з Володимиром. — вона викрикує це, і я чую, як її слова оголюють її правду. Слова, які просто не можу пропустити.


— Які вибрики, мамо? Максим мене мало не зґвалтував! А ти мені навіть не повірила! — в очах палає біль, і я відчуваю, як внутрішньо стискає від того, що вона знову намагається знівелювати це. Це не просто слова, це мої травми. 

Але вона не зупиняється. Її слова, наче тупі ножі. 

— Та годі корчити зі себе жертву! Ну переспала би разок-другий, з багатеньким мажором. Нічого страшного б не сталося. Зате обоє жили б в шоколаді... 

Це більше, ніж я можу витримати. Я намагаюся втриматися, але серце розривається. 

У цю мить небо розриває блискавка, і дощ починає лити стіною. Але я вже нічого не чую. У вухах — дзвін. У грудях — порожнеча.

— Я не збиралась бути мажорською підстилкою, — шиплю це, з усією силою болю, яку відчуваю, і вмить отримую ляпас по обличчю. 

Цей удар глухий. Як грім десь над головою.
Я торкаюся щоки. Гаряче. Пече. Не так від удару — як від зради. Чергової. 
Піднімаю на неї погляд. Вона важко дихає, очі налиті злістю — чи то від того, що я посміла сказати правду, чи від того, що більше не боюся її.

Я мовчу. Лише дивлюся. Довго. Прямо у вічі.

— Дякую, — кажу нарешті. Спокійно. Тихо. Майже лагідно. — Тепер я точно знаю, що зробила правильно, коли пішла тоді з дому. 

—Доню...... — вона робить крок до мене — але я вже простягаю їй парасольку.

— Тримай. Не хочу, щоб ти зіпсувала зачіску через мене. 

Розвертаюсь і йду. Без жодного поспіху. Дощ ллє як з відра, волосся липне до шиї, сорочка намокає до нитки. Але я не зупиняюся.
Сльози змішуються з дощем, і, можливо, це вперше, коли я не ховаю їх. Бо болить по-справжньому.

У голові, як розірвана плівка, спалахують картини минулого. 

--- 

Коли ми з мамою переїхали до будинку Володимира, все здавалося не таким уже й страшним. Нове життя — просторе помешкання, прибрана кімната, акуратно складена постіль, навіть запах був інший: дорогий, трохи чужий, але не неприємний.

Сам Володимир був доволі привітним. А його син — Максим — здавався навіть симпатичним. Високий, з карими очима й впевненою усмішкою.

Не буду заперечувати, я як і більшість дівчат, начитавшись книжок про зведених братів та надивившись фільмів, щось на кшталт фільму «Моя вина» —  І, мабуть, десь у глибині душі мені навіть хотілося повірити в ту романтизовану історію: про зведеного брата, який спочатку злий і холодний, а потім… потім усе інакше.

Ні, я не мріяла про любов. Але щиро сподівалася, що хоч з ним зможу стати друзями. Здавалось, ми навіть непогано поладнали. Максим часто жартував, іноді приносив морозиво, одного разу навіть захистив мене від нахабного коментаря стороннього гостя. Я розслабилася. Можливо, саме тому й втратила пильність.


Звісно, я помічала, що часом він повертався додому п’яним. Бувало, йшов до кімнати з розширеними зіницями, ледве тримаючись на ногах. З ним щось було не так — але я не надала цьому значення.

Того вечора мама й Володимир повинні були затриматися допізна. Я спустилася на кухню по воду — і саме в коридорі зустріла Максима. Він ішов трохи хитко, очі затуманені.

— Привіт, — кинула я автоматично.

— Привіт, — відповів, майже шепочучи.

Я ступила через поріг своєї кімнати. І в ту ж мить почула, як двері зачиняються — за мною. Обернулася. Максим стояв уже всередині. 

— Що ти робиш? — голос мій здригнувся, хоч я намагалася говорити спокійно. 

Він нічого не відповів. Лише посміхнувся. Та посмішка була не його. Чужа, липка, лиха. 

Далі все сталося надто швидко. Він підійшов, виштовхав мене до ліжка, повалив на спину. Я намагалася відштовхнути його, била кулаками в груди, кричала, але він був сильніший. Дихання забивалося в горлі, тіло скувала паніка. 

Я не пам’ятаю як, але рука дотяглася до лампи на тумбочці. Удар. Один. Глухий. Його тіло осунулося вбік. 

Я вирвалася, вискочила з кімнати, босоніж, крізь темний коридор, по сходах униз. Бігла в істериці, плачучи, задихаючись, забила кулаками в двері охорони. Нарешті хтось відчинив.


Максима забрала швидка з розбитою головою. А я лишилася — одна, в мокрій від сліз сорочці, сиділа на своєму ліжку й чекала... Маму. Я чекала на свою маму, щоб вона міцно обняла мене та заспокоїла. 

Проте, коли вона повернулася додому, замість обіймів та співчуття — я побачила злість у її очах. 

— Що ти наробила?! — голос дзвенів, як битий посуд. — Ти хоч розумієш, що накоїла?! Якщо Володимир дізнається, що ти напала на його сина.... 

— Мамо… він… — починаю я, але голос зривається. 

— Ти завжди все ускладнюєш. Ти хоч розумієш, що ти зробила? — нещадно ричить жінка — Ти розбила йому голову, Соломіє!!! 

— Він хотів… зґвалтувати....— я не могла вимовити. Губи тремтіли, щелепа зводилася. 

— Не вигадуй, — перебила вона — Не треба було крутити хвостом перед ним. 

Я відчувала, як всередині щось обривається. Я сиділа у кутку кімнати, з запухлими очима, синцями на зап’ястках, а єдина людина, від якої я чекала захисту, була на його боці… 

— Мамо.... — кажу ледь чутно. 

— Ти розумієш, що тепер Володимир може нас просто виставити на вулицю! 

Її слова впали на мене як холодний душ. Ні, навіть не душ — крижане відро з водою. Все що її зараз хвилювало, це вона сама... У мені щось тріснуло. Щось глибоке. Щось, що не відновлюється. 

--- 

Зараз, коли я йду темними вулицями Києва, крізь бурю й спогади, здається — я досі та ж сама дівчина. 

Та ж сама, що тоді лишилась без захисту.
Та ж, у якій зламалося щось важливе. 

Тільки тепер я вже не чекаю на матір. Не чекаю, що хтось прийде й скаже, що я не винна. Що я варта любові, захисту, ніжності.
Я це кажу собі сама. 

Мокре волосся липне до щік, сорочка просочується водою до останньої нитки, шкіра під нею мерзне. Але я не зупиняюся.
Кожен крок — важкий, наповнений люттю, розпачем і зрадою, що пече зсередини. В грудях глуха порожнеча. А за ребрами — щось хрустке, надломлене, те, що більше не склеїти. 

Мати. Єдина рідна, єдина близька.
Вона мала б захищати мене, бути стіною, тилом, моїм домом у найтемніші моменти. Але замість того — вона вибрала чужого чоловіка й красивий будинок, обрала стабільність і вигоду замість мене. Вибрала тишу й зручність, коли я кричала. 

Мені соромно. Соромно навіть перед Сонею. Я так і ненаважилася їй розповісти. Ніколи не зізнавалася, що мама… просто не повірила. Що їй виявилося простіше подумати, що я перебільшую, вигадую, що я винна. Їй легше було стати на бік чоловіка — і його сина — ніж власної доньки. 

Сьогодні навіть небо, здається, знає, що коїться в моїй душі. Воно розверзлося в гніві, сиплючи сльози разом зі мною. Грім — як відлуння болю, що нестерпно калатає в грудях. Блискавка ріже небо, наче мої спогади — ріжуть серце. 

Я йду. Вода стікає по щоках, і ніхто не бачить, що це не просто дощ. Це я. Це мої сльози. І, я не ховаю їх. Не витираю. Нехай тече, ще сьогодні і просто зараз, а вже завтра я знову житиму як раніше, так як жила до цієї зустрічі.