Розділ 18

Я заплющую очі. Долоні стискають холодний метал перил. Ще трохи — і я зберу себе докупи. Змушу. Бо інакше — потону. Не в морі. У ньому. 

— Що ти тут робиш? — знайомий голос раптом звучить за спиною, і я ледь не підстрибую від несподіванки. Так, наче він міг чути мої думки. 

— Я?.. — намагаюся зібратися. — Милуюся краєвидом. Я ж раніше ніколи не була на морі. 

— Справді? 

— Так. Батько колись обіцяв, що звозить нас із мамою… Але не встиг. 

— Я нещодавно дізнався… що його не стало. Мені шкода, Міє… — його голос тихий, невпевнений. І чомусь це пробирає сильніше. 

— Мені теж.... — ледь чутно відповідаю, вдивляючись у далечінь. Хвилі десь там, попереду, а сльози — десь зовсім близько. 

— Впевнений, океан тобі сподобався б ще більше, — каже він, напевно, намагаючись змінити тему. 

— Ти бачив океан? — піднімаю погляд, трохи здивована. 

— Так. Я проходив стажування у Каліфорнії, в Сан-Дієго. Ми з друзями часто вибиралися на пляж після змін. 

— Заздрю... — тихо кажу, тяжко видихаючи. — Побачити океан — звучить як щось неймовірне. Ти побував так далеко, бачив стільки краси… 

— Ми можемо полетіти туди разом. Наступного літа, якщо захочеш, — каже раптом, спокійно. Без пафосу. Наче пропонує випити кави. 

Я повертаю голову. Дивлюсь на нього. Він і справді серйозний. Його погляд м’який, упевнений. Але чому?.. Чому він говорить так, ніби між нами не прірва? 

— Боюся, я не зможу собі такого дозволити… — гірко всміхаюсь. 

Принизливо зізнаватися в цьому та фінансово таку подорож я не потягну. Крім того, у мене зараз інші пріоритети. Квартира. Стабільність. Реальність. 

— Від тебе потрібно тільки бажання. Все інше — не твоя турбота, — каже він. 

Я переводжу погляд на Дем’яна. Він спокійний, наче й справді нічого особливого не сказав. Але в мені вже все штормить. Чому він так поводиться? Наче нічого не було. Наче він не зник тоді, коли я його потребувала. Наче не було десяти років мовчання. І — найгірше — наче не існує та дівчина, про яку він згадував у грі. 

— Думаю, тобі є з ким поїхати, — тихо кажу. 

— Ти про кого? 

— Про… твою снігову королеву, — видаю, і вже наступної миті шкодую. Я не хотіла, щоб він знав, що я про це думаю. 

Хлопець з цікавістю дивиться на мене. Його погляд довгий, серйозний. Здається, у цей момент усередині нього відбувається боротьба. 

— Мія, нам треба погово... — врешті починає, проте, в цей момент позаду чується голос Соні: 

— Дем’ян! Соля! Ходіть сюди, вже всі зібралися! Хочемо тост підняти! 

Ми з Дем’яном переглядаємось. Я киваю і йду першою. За мить опиняємося серед компанії — всі вже тримають келихи, Віка сміється та стає поруч із Дем’яном, Артур розливає ігристе. 

— За ідеальних організаторів цього відпочинку — Соню та Олексія! — вигукує Ілля. 

Ми чокаємось, сміємось, Соня тягне мене в обійми, хтось увімкнув музику, двоє хлопців уже знову стоять на краю борта, готуючись до стрибка. І тут… я помічаю, як Віка раптом підходить до Дем’яна, стає перед ним майже впритул. 

— Слухай, допоможеш.... — дівчина весело шепоче йому щось на вухо, а я просто не можу на це дивитися проте, ловлю себе на тому, що вже вчетверте зиркаю в їхній бік. Гостра хвиля роздратування проходить під шкірою. 

Раптом повітря навколо здається важчим, і я не витримую — тихо відходжу в сторону. Просто щоб, бути на відстані. Подалі від цього всього. 

Морська далечінь тягнеться до горизонту, хвилі граються зі світлом, навколо — крики, музика, плескіт води… а в мені — повна тиша. 

— Солю, — підходить до мене Артур із грайливою посмішкою, — ну не вже так і не наважишся? Ми ж для цього й на яхту пішли — щоб у воду пострибати! Ти тільки подивися, яке море, чисте й тепле! 

— Та я краще з берега, чесно, — всміхаюсь, вдаючи легкість. — Це не мій формат. 

— Ой, та не вигадуй, усі стрибають! 

— Артур, серйозно, я не... 

— Та це ж просто вода, повір тобі сподобається! — сміється, і перш ніж я встигаю відступити — різкий рух. Його руки обхоплюють мене за талію, і я зойкаю: 

— Арту-у-у...! 

Світ перевертається догори дриґом. Повітря виривається з легень. Холодний удар води — я лечу у безодню. Серце вистрибує з грудей. Паніка. Немає опори. Немає дна. 

Хвилі ковтають мене, рот мимоволі відкривається — я наковтуюся солоної води. Паніка миттєво охоплює тіло. Я б’ю ногами, руками, але це не допомагає. Хвиля за хвилею накриває мене. А у голові тільки одна думка: я тону. 

А тоді — дотик. 
Руки — теплі, впевнені, сильні. Вони тягнуть мене вгору.  Я хапаюся за них, судомно, вчепившись нігтями в плечі. Обіймаю за шию, наче за рятувальний круг. Мене тягнуть до поверхні. 

Ми виринаємо. Я з надривом втягу повітря в легені. Вода струменить по обличчю. Я кашляю, не встигаючи розібрати, що довкола.




— Тихо… Я тут, — шепоче знайомий голос. 

Дем’ян - це він мене витяг. Хлопець тримає мене обома руками, міцно, обережно. Його волосся мокре, збите назад. Він дивиться на мене, зосереджено, але його очі… в них блискає справжній страх. 

Я не відповідаю, лише стискаю його ще міцніше. Його дихання обпалює моє вухо. Серце все ще калатає, але в цих обіймах — уперше за довгий час — я відчуваю… спокій. Безпеку. 

Я розслабляюся, прикриваю очі на секунду. Просто… перебуваю в цьому моменті. У його обіймах. І лише тоді усвідомлюю, наскільки він близько. Відстані між нами майже немає. Його груди торкаються мого тіла. Його руки впевнено тримають мене за талію. Я можу відчути кожен подих, кожне биття серця. І хочеться лишитися тут. Ще трохи. 

Але розум піднімає тривогу. Я різко рухаюся, намагаючись відштовхнутися, зробити хоч півкроку назад — і тут же починаю ковзати вниз. Море знову тягне до себе. Та Дем’ян миттєво хапає мене, ще міцніше пригортає до себе. 

— Не рипайся, — шепоче в саме вухо, майже з усмішкою. — Ще раз тебе врятую — і почну брати за це гонорар. 

Я сміюся крізь дрижання. І знову тулюся до нього, вже не борючись. 

Нарешті ми дістаємось борту. Дем’ян піднімає мене вище, хтось із хлопців допомагає знову стати на палубу. Я вмощуюсь на підлозі, вся мокра, розпатлана, серце ще не заспокоїлось.  Соня одразу підбігає, накидає на мене рушник, гладить по спині: 

— Ти як? Все добре? 

Я киваю. 

Артур підходить зі спантеличеним обличчям: 

— Солю, пробач… я не знав, що ти так злякаєшся… Чесно, я просто хотів пожартувати. 

Я не злюсь. Але й не можу дивитись на нього. Лише коротко киваю. 

Мій погляд — знову шукає Дем'яна. І знаходить. Він стоїть неподалік, весь мокрий. Його очі — на мені. Вони ніби питають: ти точно в порядку? 

Я киваю йому. А всередині — буря. Найстрашніше, що я  вже не можу відрізнити, де холод від води, а де від того, що знову підпускаю його занадто близько.


Я сиджу на краю лежака, загорнувшись у рушник, але тіло досі дрижить. Від холоду, від шоку, від усього одразу. Підходить Соня, в руках несе чоловічу сорочку. 

— Одягни поки твій сарафан сохне на сонці, — простягає мені легку бавовняну сорочку. 

Я беру тканину до рук — блакитна, м’яка, і пахне… ним. Його запах. Його шкіра. Його присутність. 

— Це сорочка Дем’яна? — питаю тихо, ніби сама себе. 

— Ага. І мій братик радо погодився поділитися, — підморгує Соня. 

Мене ніби затоплює тепло зсередини. Поволі вдягаю сорочку — і вона наче огортає мене його обіймами. Занадто велика, рукави спадають нижче пальців, але мені в ній затишно. Безпечно.


Ми щойно ступили на теплий пісок — босоніж, і тіло приємно розслабляється від цього знайомого відчуття. Легкий морський вітер несе сіль і прохолоду, сонце миготить крізь поодинокі хмари. Втома вже підступає, але вона лагідна, приємна — така, що залишає після себе відчуття прожитого дня. Компанія весела, всі сміються, обговорюють обід і дорогу назад, повільно розходячись хто куди. 

Я вже хотіла рушити слідом, коли відчула, як хтось м’яко, але рішуче торкнувся мого ліктя. 

— Ходімо, — звучить знайомий голос. Дем’ян виникає поруч, обережно бере мене за руку й тягне в інший бік, у протилежному напрямку від усіх. 

— Ти що робиш? — запитую, здивована й трохи розгублена. 

— Ми йдемо купатися в морі, — впевнено відповідає, не зупиняючись. 

— Що? — перепитую ще більше спантеличено. 

— У чомусь Артур таки мав рацію. Побувати в Одесі й не поплавати — справжній злочин, — усміхається, і в його голосі чується грайливість, яка суперечить спокійній упевненості в очах. 

— Але ж я вже була у воді! — намагаюся заперечити, ще не розуміючи, куди це веде. 

Він зупиняється, розвертається до мене та дивиться прямо в очі — так, що серце мимоволі робить зайвий удар. 

— Море повинно залишати зовсім інші емоції, — каже тихо. — Обіцяю бути поруч. 

Його голос м’який, майже лагідний. Я вагаюся — розум пручається, але серце вже десь там, у хвилях. 

І тут до нас підбігає Соня — усміхнена, з блиском радості в очах. 

— Та й справді, давай! Ще маємо трохи часу до поїзда. 

Я зітхаю. Серце калатає, як перед стрибком у невідоме. Повільно знімаю сорочку — обережно, ніби скидаю останній захист. І стою перед ним, в купальнику, з відкритим тілом і не менш відкритими емоціями. 

Ми заходили у воду повільно, ступаючи босоніж по м’якому піску, що зникає під ногами. Тепла морська хвиля торкалася литок, а потім раптом накриває коліна й живіт, змушуючи мене здригнутися й радісно розсміятися. 

— Ну що, готова? — усміхається Дем’ян, іскристо блимнувши очима. 

— Ні, — чесно зізнаюся, — але пішли. 

Хвилі зустрічали нас лагідно, проте вперто. Вони билися об тіло, стрибали до грудей, тягнули назад — немов гралися з нами. Волосся вже змокло, збилося на обличчя, а вода — солона й свіжа — потрапляла на губи. 

Десь збоку Олексій і Соня вже вовсю дуріють: кидають одне в одного бризками, штовхаються, сміються, як діти. Соня пищить, коли він її несподівано підхоплює й кидає у воду, а тоді вона з помстою біжить за ним, обіймаючи й затягуючи у хвилю. 

— Давай сюди! — кричить вона мені. — Це кайф! 

Я сміюся, ще не встигнувши відповісти, як в мене летить бризок від Дем’яна. 

— Агов! — обурено видаю, витираючи обличчя. — Тепер ти нарвався! 

Кілька секунд — і ми вже самі як діти: оббризкуємо одне одного, сміємося, тікаємо від хвиль. Морська піна навколо. Радість у грудях, така щира, беззахисна, жива. 

Дем’ян раптом пірнає під воду, зникає з поля зору, і на мить мені стає тривожно — але вже за секунду його руки торкаються моїх литок — і я злякано скрикую, вдаряючи хвилею навмання. 

— Ти ненормальний! — сміюся, коли він знову з’являється поруч, а тоді штовхаю його у воду. Дем’ян піддається, проте тягне мене за собою. 

Я пірнаю слідом за ним, але не надто глибоко. Вода обіймає, холодить плечі, а потім він раптом поруч — знову тримає за руку. Не тисне, просто… тримає. Його долоня — тепла, міцна, впевнена. 

— Усе добре? — нахиляється до мене, вода капає з його волосся. 

— Так… — шепочу. — Дуже добре. 

І це правда. Бо просто зараз — я щаслива. Не думаючи про завтра, не озираючись назад. Я в морі, в оточенні друзів, наодинці з відчуттями, які неможливо підробити. Серце б’ється в ритмі хвиль, а десь під ребрами — таке відчуття, ніби я живу вперше. І вперше за довгий час — мені хочеться, щоб ця мить тривала вічно.