Розділ 17

Повертаємося в котедж під вечір. Тепле повітря вже не таке задушливе, море за спиною шумить спокійніше, наче втомилося веселитися разом із нами. Хлопці жартують, дівчата сміються, а я ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, коли востаннє мені було так затишно. 

На терасі вже палає м’яке світло гірлянд, розставлені подушки, хтось тягає пледи — вечір обіцяє бути прохолодним. Соня приносить смаколики, Віка — пляшку вина, Артур ставить музику з телефона. Усе виглядає як з фільму про студентські вікенди: компанія, жарти, хтось десь грає на гітарі, хтось сміється голосніше за інших. І між усім цим — я, з невловимим трепетом усередині. 

— Ну що, народ, — Олексій піднімає келих, — час на «Правду чи дію»? 

— Я за! — голосно вигукнув хлопець на ім'я Ілля — Кай, неси пусту пляшку! — звертаючись до Дем’яна. 

— Кай? — перепитую я, піднявши брови. — А чому Кай? 

Сьогодні я вже не одноразово чула як до Дем’яна так зверталися декілька хлопців, проте, не було нагоди запитати чому саме таке прізвисько. 

— А ти що, не знаєш цієї історії? — від мого питання Ілля аж засяяв. 

— Ні.. - коротко киваю. 

— Розкажи, нам дуже цікаво! — нетерпляче каже Віка, підсуваючись ближче. 

Усі пожвавішали, і Ілля, уже трохи напідпитку, жваво береться до розповіді: 

— Коротше, слухайте. Наш Кай був найпопулярнішим хлопцем на потоці. Та що там — на факультеті! Але… абсолютно нуль реакції на будь-які дівчачі ініціативи. Ну взагалі. Дівчата там і випікали, і вірші писали, одна навіть ледь не влаштувала сцену на лекції з анатомії. 

— Пам’ятаю ту драму! — сміється Саша. 

— І ось була одна дівчина, ну прямо вперта — більше року за ним бігала. І якось, коли він її черговий раз відшив, вона заявила: «Що у нього серця немає!» — з пафосом розводить руками хлопець. — А він спокійно так, не моргнувши, каже: «І справді немає. Його вже давно вкрала Снігова королева». 

Вибух сміху. 

— І все, — додає хтось інший, — відтоді він у нас Кай. 

Всі сміються, жартують. А Дем’ян — той спокійний, як завжди, сидить мовчки, тільки губи трохи стиснуті. 

А в мені... щось ламається. Усередині — глуха, тупа порожнеча. Мов хтось невидимою рукою стиснув серце й не відпускає. У нього була дівчина?.. Та сама "снігова королева"? То, може, саме через неї він тоді пішов... І вона досі живе в його пам’яті? 

Раптово все, що ще хвилину тому здавалося легким і безтурботним, втрачає кольори. Я намагаюся тримати обличчя — робити вигляд, що просто слухаю, ніби мені байдуже. Але всередині так порожньо й боляче, що хочеться втекти. Не знаю чому, але ця історія влучила надто точно. І я не була готова. 

—  І що найцікавіше — каже Сашко все серйозніше, — Скільки ми дружимо, а тієї Снігової королеви ніхто не бачив! Може, він її вигадав? — хлопець поглядає на Дем’яна. 

— Досить, — спокійно, але рішуче каже він — Давайте грати далі. Бо щось ви надто розійшлися з цими байками. 

Його голос був не різкий, але в ньому не лишалось жодного настрою на жарти. 

Пляшка закрутилася й зупинилась на ньому. 

— Правда чи дія? — відразу вистрілила Віка. 

— Правда. 

— То скажи, — її голос звучав невинно, але очі блищали. — Чи справді є дівчина, яка… полонила твоє серце? 

Пауза була майже фізично відчутною. Усі замовкли, уважно чекаючи на відповідь. 

— Так, — спокійно сказав він. 

А тоді впевнено глянув у мій бік. Його погляд був прямий, глибокий, пронизливий — аж мороз ішов по шкірі. Здавалося, у цю мить навколо не існувало нікого, крім мене. Повітря між нами ніби стискалося, напружувалося, ставало густішим із кожною секундою. Дихати ставало важче, ніби його очі вловлювали саму суть мене. 

— І як її звати? — не зупинялась Віка. 

Дем’ян усміхнувся — кутиками губ, майже непомітно. 

— Я ж казав, Снігова королева! 

— Ей, так не чесно. — обурюється Віка. 

— Вибач, за правилами — я повинен відповісти лише на одне запитання. 

Віка незадоволено видихає, а гра продовжується, сміх, підколки, невеликі зізнання. Я ж, сиджу наче у вакуумі, все ніяк не можу зосередитися. І ось пляшка зупиняється на мені. 

— Соля, — тягне Віка з лукавим блиском в очах. — Правда чи дія? 

— Правда, — відповідаю майже не вагаючись. 

— Назви ім’я свого хлопця, якщо він у тебе є! — і я чудово розумію, звідки у цієї дівчини така цікавить до мого особистого життя. Впевнена, вона просто намагається перевірити, чи маю я якісь плани на Дем’яна, який їй так сильно подобається. 

— Немає. 

— Тоді… — Віка робить театральну паузу. — Можливо є той, хто тобі подобається. 

— На даний момент ніхто  — тихо кажу, опустивши погляд. 

— Ну.... якщо в нас вже зайшла мова про колишніх, можливо ти щось розкажеш про своє перше кохання.

Я мимоволі кидаю погляд у бік Дем’яна — і зустрічаюсь із ним. Мене наче струмом б’є — я різко відводжу очі, ніби обпеклась. Злюся на себе: навіщо взагалі подивилась? Навіщо дозволяю собі слабкість? 

Відчуваю, як усі погляди враз спрямовані на мене. І я знаю, що можу сказати будь що, більшість цих людей я бачу вперше і востаннє. Проте, в цей момент, мій мозок наче виключається. І я забуваю всі чоловічі імена, крім одного. Погляд його власника я відчуваю навіть із заплющеними очима. Від нього по шкірі пробігають мурахи, а всередині — тривожне, солодке стискання, яке ні з чим не сплутати. 

Я чудово розумію, що не зможу, ніколи не зможу зізнатися, що саме Дем’ян був моїм першим коханням. І по суті, єдиним. 
Тож, нервово усміхаюсь. 

—  Я передумала. Обираю дію — тихо кажу, не дивлячись в сторону Дем’яна. 


— Ооо, не чесно! — хтось вигукує, а інші відразу кидають свої «геніальні» ідеї. 

— Заспівати у прямому ефірі!

— Скупатися голяка в морі!