Розділ 16

Після короткої поїздки з вокзалу ми нарешті зупинилися перед котеджем. І щойно я вийшла з машини — мене наче прибило хвилею спокою й захоплення водночас. 

Перед нами відкрився краєвид, який годився б на обкладинку журналу про туризм: світлий двоповерховий будинок із панорамними вікнами, дерев’яною терасою, басейном і смарагдовим газоном, що спускався до самого узбережжя. Вдалині вже блищало море. Соня не перебільшувала — краще місця для вікенду й не вигадаєш. 

— Ну що, ось і наш рай на вихідні! — радісно проголосила вона, вистрибуючи з авто. 

Поки всі розгрібали речі й валізи, ми з дівчатами пройшлися подвір’ям — і кожна з нас по-своєму видавала захоплення. 

— Так, я офіційно не хочу додому, — озвалася Настя, милуючись видом на море. 

— Угу… ще б сюди кави — і буде ідеальний ранок, — додала Аліна.


Я отримала свою кімнату на другому поверсі — невеличку, затишну, з великим вікном, з якого відкривався вид на море. Всередині було прохолодно й світло, пахло свіжістю та м’ятою. 

Я вийшла донизу, де вже метушилися дівчата. На кухні стояв запах кави та тостів. 

— Треба перекусити після дороги, — сказала Аліна, дістаючи з сумки коробку з круасанами. 

Ми з Настею почали розставляти тарілки, Віка нарізала фрукти, а Соня щось насипала в тарілки, паралельно коментуючи майбутній день. Атмосфера була легка, домашня. Мені навіть на мить здалося, що я тут серед своїх. 

І все було б чудово, якби не ці недолугі підкати Віки до Дем’яна. То подай їй тарілку, то почисти банан. То раптом засипає його милими пропозиціями: зробити каву… або чай, а ось тобі шматок торта побільшого. Ух... бісить.
Чорт забирай, чому ж вона мене так дратує? 

Після сніданку знову дзвінок у двері. І вже за кілька хвилин у будинку з’явилися нові обличчя — Одеські друзі Олексія та Соні, які приїхали власним транспортом. Усмішки, галас, обійми, аура відпустки в повітрі. 

Я трималась трохи осторонь, поки Соня знайомила всіх між собою. Але довго залишатися в тіні мені не дозволили. 

— Міє, йди знайомитись! — гукає Соня, і я несміливо підходжу ближче. 

— А це в нас що за красуня? — глибокий голос змусив мене підняти погляд. 

Переді мною стояв хлопець із темним волоссям і самовпевненим виразом обличчя. Привітна усмішка, пряма постава, і… щось у його погляді явно було знайоме. Цей тип людей завжди знає, що подобається іншим. 

— Мія, — відповідаю просто, без особливих інтонацій. 

— Артур, — простягає руку. — Якщо раптом захочеш прогулятися Одесою — я завжди поруч. 

І я вже збираюся відповісти, його сміливій пропозицій, як раптом мене перериває знайомий голос, який долинає ззаду. 

— Я думав, це вікенд для відпочинку, а не екскурсій, — спокійно каже Дем’ян, проходячи повз із чашкою кави. 

У голосі — ні натяку на емоції. Але Артур все ж коротко зиркає на нього, а я відчуваю, як усередині щось тріщить від задоволення. 

— Так, проте я можу зробити виключення! — поспішає відповісти Артур. 

— Не варто так напягатися — швидко відсікає Дем’ян — Ми ж тут для відпочинку. — підсоргуючи додає хлопець і виходить на вулицю. 
Соня з Олексієм, намагаюся розрядити обстановку і запрошують усіх на сніданок. Я ж, стою в ступорі не розуміючи: Що тільки, що відбулося? 

Після сніданку всі почали розповзатися хто куди: хтось — на другий поверх розкладати речі, хтось — на веранду з кавою. Я залишилася допомагати Соні прибирати після сніданку. 

— Іди вже переодягайся, — махає рукою Соня. — Скоро всі збираються до басейну. 

Я піднімаюся у свою кімнату, відкриваю валізу й декілька хвилин тупо дивлюся на купальник. Здавалося б, просто тканина. Але чомусь стає ніяково. Все ж, натягую шорти й легку сорочку зверху, хапаю рушник і виходжу. 

Сонце вже добряче піднялось над морем, кидаючи блискучі відблиски на поверхню басейну. Повітря наповнене ароматом засмаги, диму з барбекю та морської свіжості. Хтось із хлопців жартує біля мангалу, перевертаючи шампури, хтось уже плещеться у воді, а з боку лежаків лунає дівочий сміх. Я виходжу на терасу і зупиняюсь на мить, вдихаючи глибоко повітря. Тут гарно. По-справжньому гарно. 

Соня махає мені рукою, вказуючи на вільний лежак поруч із нею. 

— Нарешті! — сміється вона. — А ми вже думали, що ти втекла в місто! 

Я усміхаюсь і вмощуюсь біля неї, розправляючи легкий плед. По тілу розливається приємне тепло — і від сонця, і від цієї невимушеної атмосфери. Настя гортає журнал, Віка мружиться на сонце, час від часу клацає камерою телефона. 

Глибоко вдихаю та милуюся всім що відбувається навколо, як раптом мій погляд зачіпається за  Дем'яна. Хлопець якраз виходить із будинку в самих лише плавках. В цей момент у горлі пересихає, і я просто не взмозі відвести від нього погляд. Його тіло — засмагле, підкачане, з рельєфними м'язами, які видають роки тренувань. Він йде впевнено, не поспішаючи, волосся скуйовджене вітром, а сонце ще більше підкреслює кожну лінію на його спині. 

Я відводжу погляд, але не надовго. Бо вже за мить чую плескіт води — Дем'ян пірнає. Він пливе з такою легкістю, ніби народився у воді. І, як на зло, помічаю, що не я одна на нього задивилася. 

— Соня, у тебе брат просто красень! — зітхає Віка. — Чому ти нас раніше не познайомила? 

Соня сміється, не відводячи погляду від телефону: 

— Це, звичайно, так. Але не думаю, що тобі щось з ним світить. 

— Чому? — Віка вигинає брову. 

Соня знизує плечима: 

— Просто знаю і все. 

— Та я все одно спробую. Було б злочином так просто відмовитись від такого хлопця! 

— Ну, твоя справа, — хихоче Соня. 

Я мовчу, проте всередині все клекоче. Чомусь кожне слово Віки ранить, хоч я й не маю на це жодного права. “Чорт, та що зі мною не так?” — думаю, притіняючи обличчя долонею. 

В цей час до нас підходить Артур. У руці — цілий піднос зі склянками.
— Що ви, дівчата, ніжитесь на сонечку? Ось, трохи охолодіться! 

Він роздає напої, а тоді з усмішкою звертається до мене: 

— А це — для тебе, Соля. Власноруч приготував. Освіжаюча вода з льодом, лимоном і м'ятою. 

За турботу звичайно приємно, шкода звичайно що я такого не люблю. Та все ж, подякувати треба. Проте, не встигаю я й слова сказати, як до нас підходить Дем’ян, який тільки вийшов із води. І спокійно забирає напій з рук Артура, зі словами. 

— Вона таке не п'є, — робить ковток, та весело додає — Але смачно, дякую. 

І  без зупину йде далі, так наче це не він, тільки що поцупив мій напій. 

— Це правда? — тихо питає він. 

Я намагаюся зібрати думки до купи, та все ж відповідаю: 

— Так… я не люблю лимонів. 

— Не знав… Вибач, зараз принесу без лимона. 

Артур відходить, а Соня, яка вже ледь стримує сміх, підморгує мені. Я лише зітхаю і закочую очі. Проте, в серці горить думка "Він пам’ятає!" 

Відпочинок триває. З мангалу вже доноситься аромат готового м'яса, дехто танцює під музику, дехто знову плаває. Все здається ідеальним. Артур вправно пірнає у воду хвастаючись своїми навиками. Знову виринає з води, голосно заявляючи: 

— Пані та панове, прошу принести найбільший шматок м'яса, найкращому плавцю Одеси — як на мене, трохи самовпевнено, та все ж. 

— Не факт братику, не факт! — весело заявляє Олексій — Впевнений, що Дем’ян складе тобі не погану конкуренцію, у нашому універі він був найшвидшим. 

Артур хмикає:
— То, може, заб'ємося? Перевіримо? 

Дем'ян тільки знизує плечима і кидає погляд у мій бік. У ньому — легкий виклик. 

— Без проблем. Програвший оплачує всю випивку сьогодні — хлопець відповідає з такою впевненістю, наче він на сто відсотків впевнений у своїй перемозі. 

— Домовились! 

Хлопці займають відповідні подоження, а всі присутні зібрались навколо, весело вигукуючи імена хлопців. 

Старт. Всі завмерли. Я стискаю пальці, хоч і прикидаюсь байдужою. Але в душі — вболіваю щосили. Вже за хвилину Дем'ян торкається бортика першим. Гучні вигуки. Артур вимагає реванш. 

Хлопці стартують на другий заплив і фінішують майже одночасно. Але все ж — Артур перемагає на півкорпуса. 

Третій — вирішальний. І я чомусь хвилююся більше ніж повинна. Уважно стежу за кожним рухом Дем'яна, хлопець ніби зібрав усі сили. Пливе впевнено, красиво, швидко. І знову — перший. З великим відривом. 

Гості плескають у долоні, сміються, радісно вигукують. А я — наче знову починаю дихати. Видихаю з полегшенням і, хоч як намагаюся стриматись, усе ж усміхаюся. 

Дем’ян виходить з басейну, не поспішаючи кидає рушник собі на плечі. Його обличчя, як завжди, спокійне й ніби незворушне. Він ковзає поглядом по всіх присутніх, доки не зупиняється на мені. Цей погляд — прямий, глибокий, майже беземоційний, але чомусь змушує все всередині стиснутись. По шкірі пробігають мурахи, а серце починає калатати так сильно, що аж боляче в грудях. 

Після запливів емоції ще трохи закипали — хтось сміявся, хтось підколював Артура, а я все ще намагалася зробити вигляд, що мені байдуже. 

Ми повернулися до столів — хтось доїдав барбекю, інші тягнулися за овочами. Соня знову засипала всіх жартами, а Віка крутилася між усіма в пошуках уваги. Колонка десь збоку заграла — і кілька пар уже почали пританцьовувати просто на терасі біля басейну. 

Сонце вже починало ховатися за горизонт. На небі залишився теплий помаранчевий слід, а в повітрі з’явився знайомий запах моря та вечора. 

Поступово всі розійшлися по кімнатах — переодягатися, приймати душ, трохи перепочити. Домовилися за пів години зустрітись на терасі й піти на прогулянку вечірньою Одесою. 


Після літнього душу й короткої наради з дівчатами, ми нарешті виходимо з кімнат. Сонце вже схиляється до горизонту, розливаючи теплі відтінки помаранчевого по білому фасаду будинку. На мені легка сукня кольору топленого молока, яка м’яко облягає тіло й коливається на вітрі. Волосся зібране в недбалий пучок. 

Коли я виходжу на подвір’я, ловлю на собі погляд Дем’яна. Він на секунду затримується на мені довше, ніж потрібно, наче зчитує кожну деталь. Його щелепа трохи напружена, але обличчя — як завжди спокійне. Артур одразу підходить ближче, усміхається, щось говорить про те, що нарешті всі зібралися, і, звісно ж, впродовж всієї прогулянки старається бути поруч. 

Компанія вирушає до моря, вечір тільки починається, і в повітрі літає особливий настрій — такий, як буває лише влітку біля води. Ми прогулюємося набережною, захоплюючись видами. Ліхтарі м’яко світять, віддзеркалюючись у темній гладі моря. 

Біля колеса огляду компанія зупиняється, і більшість одразу погоджується прокататися. Я, хоч і вагаюся, все ж займаю місце поруч із Сонькою. Коли ми здіймаємося вгору, перед очима відкривається панорама вечірньої Одеси, і я ловлю себе на думці, що давно не відчувала такого спокою. 

Після колеса — черга на дегустацію: хлопці обирають наливки, сміючись і змагаючись, кому яка сподобається більше, а ми з дівчатами беремо собі солодощі — хрусткі трубочки з кремом, карамелізовані яблука та лимонад. 

Артур постійно поруч, щось коментує, робить фото, пропонує скуштувати різні смаколики, іноді надто близько схиляється до мене. 

На пляжі розгортається пінна вечірка. Дехто з компанії — у захваті, стрибають у піну з головою. Я лише спостерігаю здалеку, притримуючи низ сукні, щоб не змочити її. Поряд — Соня, яка пропонує пройтися. Ми трохи відходимо вбік, ближче до води. Хвилі м’яко накочуються на берег, вечір стає прохолоднішим. 

— Тут красиво, — зітхаю я, вдивляючись у вогні далекого причалу. 

— Я часто сюди приходжу з Олексієм. Після роботи або просто прогулятися. Тут добре, правда? — Соня усміхається, розправляючи легку накидку на плечах. 

— Дуже. Така собі ідеальна листівка — тихо кажу в слухаючись у шелест хвиль. 

— До речі, як тобі Артур? — питає Соня невимушено. — Помітно, що він на тебе запав. 

— Ти так думаєш? - запитую, хоча й сама знаю що це так. 

— Та це й сліпому зрозуміло, — сміється вона. — До речі, він з дуже заможної родини. Тутешні дівчата б, напевно, розірвалися за таку увагу. 

— Можливо він хлопець і непоганий, — знизую плечима. — Але точно не мій тип. 

Соня зупиняється і пильно дивиться на мене, а тоді весело примружується: 

— Перебірлива ти, подруго. То ж хто тоді в твоєму смаку?.. Часом не мій братик?— з посмішкою штовхає мене плечем і одразу ж зривається з місця, тікаючи ближче до води. 

Я сміюся, та в душі мені не до сміху. Вона бачить. Бачить усе, хоча я навіть собі не можу зізнатися до кінця. Дивлюся їй услід, і в грудях щемить, бо знаю, що уникати цього довго не вийде.