Розділ 15

— Сідаєш? — Дем’ян, як завжди спокійний, стоїть біля відкритої дверцяти машини і дивиться на мене, наче не помічає, як я вже втретє поправляю волосся. 

— Ага, — киваю, кидаю рюкзак на заднє сидіння і сідаю поруч. 

Всередині машини приємно пахне його парфумами. Цей аромат я вже встигла запам’ятати — небезпечно затишний. 

— Отже, в Олексія на цих вихідних також парубоцька вечірка? — намагаюся запитувати байдуже, хоча всередині все стискається. Я ще досі не вірю, що нам доведеться їхати разом. 

— Угу, — кидає він, заводячи двигун. — Збіг, правда? 

— Ага. Збіг, — повторюю, і мимоволі видаю короткий смішок. 

На мить у машині западає тиша. Він веде впевнено, спокійно. Його рука на кермі, трохи засмагла, з чіткими жилами, привертає увагу більше, ніж хотілося б. Тому я одразу відводжу погляд і втикаюся у вікно. 

— Ти була раніше в Одесі? — питає раптом Дем’ян, порушуючи тишу. 

— Ні, — відповідаю коротко. — Все ніяк не випадало. Хоча давно хотіла. 

— Тоді це точно буде особливий вікенд, — усміхається, не відриваючи погляду від дороги. 

Дальше ми мовчимо, насолоджуючись музикою та нічним містом. І тиша між нами чомусь не напружує. Навпаки — є в ній щось приємне. Занадто приємне. 

Зупинившись на вокзалі, Дем’ян забирає свій та мій багаж і  прямує всередину, мені залишилося тільки йти за ним. Раніше я ніколи так далеко не їздила, для мене це все в новинку і дуже хвилююче. 

На пероні ми знайомимось із тими, хто їде разом з нами. І якщо чесно, я трохи гублюся від такої кількості нових облич. 

— Привіт! — радо звертається Назар. — Ну, що готові до поїздки? 

Наскільки я зрозуміла, з Дем'яном вони вже знайомі. 

— Так, — відповідає Дем’ян. — Знайомтесь, це — Соломія. 

— Приємно, я Назар, це моя дівчина Аліна, а це Віка й Настя, сестри Олексія. 

Віка, яскрава блондика, з ледь нахабним поглядом, ідеальним макіяжем і футболкою, яка більше демонструє, ніж прикриває. А ось, Настя виглядає більш скромніша, з окулярами й м’якою посмішкою. 

Я чемно вітаюся з усіма, тримаючись трохи осторонь. Тим не менш, помічаю, як ті самі дівчата активно йдуть поруч із Дем’яном. Хтось поправляє волосся, хтось щось говорить про тренажерку. Він — ввічливий, але холодний. І чомусь це приносить мені задоволення. Хоча не повинно. 

Провідник вказує нам на третє купе. Я піднімаю очі — і в животі з’являється знайомий тривожний клубок. Чомусь я вже відчуваю, що ніч буде… незабутньою. Але не в хорошому сенсі. 

— Тут, здається, наше, — кидає Дем’ян і відкриває двері. 

Білети купила Соня, тому я навіть не здивувалася, що наші з Дем'яном місця будуть поруч. Проте вже за кілька секунд до купе заходять Віка з Настею. Віка кидає на Дем’яна оціночний погляд і посміхається так, ніби потрапила у власну казку. 

— О, з нами буде таке чудове товариство? — її голос занадто солодкий. 

— Пощастило, — додає Настя, швидко займаючи нижню полицю навпроти Дем’яна. 

Я затискаю зуби. Прекрасно.
Сідаю ближче до вікна. Дем’ян навпроти. Віка — без запрошення — займає місце поряд з ним. Її нога ледь не торкається його, але він відсувається зовсім трохи — ледве помітно. Проте я це помічаю. 

— Чула, ти стоматолог? — кокетливо питає Віка, обпершись ліктем об коліно, повернувшись до нього всім корпусом. — Це ж доля! Бо в мене якраз проблеми з одним зубом... Може, даси номер? 

Хлопець декілька секунд щось шукає у своєму гаманці, а тоді швидко простягає невеликий клаптик паперу. 

— Звісно. Ось візитка. — відповідає Дем’ян спокійно, без натяку на флірт. 

— Але ж з твоїм особистим номером все швидше, правда ж? — вона не здається. 

— Усі записи йдуть через реєстратуру, — відповідає Дем’ян рівно, без ані найменшої зацікавленості, а тоді переводить погляд на мене— ніби перевіряє мою реакцію. 

Віка явно ловить цей момент. Я теж. І на долю секунди наші з ним погляди зустрічаються. Мені хочеться відвести очі, але я тримаюся. 

— А ви до речі...? — раптом оживає Віка. — Разом? 

Я ледь не скидаю пляшку з водою з тумбочки. 

— Ні, — відповідаю швидко, майже різко, хоча саме зараз дуже не хочу цього робити. 

І тут же зустрічаюся з поглядом Дем’яна. Він нічого не каже. Просто дивиться. Довше, ніж потрібно. 

— Справді? - навіть не скриваючи свого задоволення вигукує дівчина, чим ще більше мене дратує. 

Я в думках уже вигадую десяток способів відгородити його від неї хоча б шторкою в купе. А ще краще — броньованою перегородкою. 

— Мені треба зателефонувати, — бурмочу підіймаючись зі свого місця. 

Виходжу в коридор, тримаючи в руці телефон, хоча навіть не знаю, кому мала б зараз дзвонити. Просто... треба видихнути. Там — задушливо. І справа не у повітрі. 

Тут холодніше. І тихіше. Я зупиняюся біля вікна, вдивляючись у темряву за склом. Поїзд гуде рівно, ритмічно. Десь у глибині грудей тисне образа. Мені так хотілося відповісти Віці: «Так. Ми разом». Просто, щоб побачити, як у неї скривиться обличчя. Але я не мала права. 

Я не маю права ні на що, окрім мовчання.


— Ти чому вийшла? — знайомий голос звучить за спиною. Спокійний, впевнений як завжди. 

— Там надто душно, — відповідаю, не повертаючись. Лише тоді кладу телефон у кишеню. 

— Зрозуміло, — коротко каже він і стає поруч. Так близько, що я відчуваю знайомий аромат парфумів. 

— А ти чому залишив дівчат самих? Боюсь, засумують без тебе! — кажу, і вже в ту ж мить шкодую про сказане. Мені не хочеться, щоб хлопець подумав, що я ревную. 

Дем’ян повертає голову і дивиться на мене. Його погляд затримується довше, ніж потрібно. Очі спокійні, але в кутиках губ ховається ледве помітна усмішка. 

— Вона не в моєму смаку, —каже він спокійно, ледь посміхаючись. 

Його голос тихий, рівний, але у ньому щось є. Таке, що змушує серце коротко зупинитися. А потім — стрибнути вище норми. 

Я нічого не встигаю відповісти, бо двері купе раптом відчиняються, і на порозі з’являється Віка. 

— О! А ось ви де! — кокетливо протягає кожен звук. — Дем’яне, підеш зі мною за кавою? . 

Він коротко киває.
— Я скоро. 

Кількома кроками зникає разом із нею, а я — знову глибоко вдихаю і повертаюся до купе. Там залишилась Настя, яка сидить з ноутбуком на колінах. Вона чемно усміхається мені й знову занурюється у фільм. І це — ідеально. 

Через хвилин десять двері знову відчиняються — заходить Дем’ян з одним стаканчиком і Віка з двома. Один з яких відразу простягає Насті. 

— Чаю тобі не брав, — звертається він до мене, ніби ми самі. — Бо знаю, що після нього не зможеш заснути. Тому взяв персиковий сік і  чорний шоколад. Твій улюблений. 

— Звідки ти… — починаю, але ковтаю слова. Він пам’ятає.— Дякую. 

Серце знову стрибає. Але я змушую себе тримати в руках. 

— Серйозно? — Віка переводить погляд з нього на мене. — Ви такі… знайомі? 

— Ми сусіди, — кидаю коротко. І тільки тоді помічаю, як він мимоволі усміхається. Така мила, майже невловима усмішка. 

— А-а, — протягує Віка, намагаючись приховати розчарування. — Але, сусіди — це ще не привід знати такі дрібниці. 

— У мене хороша пам’ять, — кидає Дем’ян і простягає мені шоколад. 

Я беру його — мовчки. І знову відчуваю ту саму хвилю, що накриває мене останні дні.
Занадто багато емоцій. І все — через нього. 

Коли світло в купе вимикається, у вагоні настає майже повна тиша, переривчаста лише шурхотом ковдр і поодинокими голосами з інших купе. Настя вже давно вляглася на верхній полиці й, здається, майже спить. Віка розгортає свою ковдру на нижній полиці навпроти Дем’яна, раз по раз поглядаючи в його бік. 

Я закручуюся на своїй верхній, намагаючись зручно вкутатись у легеньку залізничну ковдру, але щось постійно не так — то холодно, то незручно, то думки кудись не туди летять. 

— Не можеш заснути?, — тихо, майже пошепки запитує Дем’ян, 

— Угу.. — протягую, ще більше кутаючись. 

— Замерзла? 

— Ні, я нормально... — починаю заперечувати, але він уже встає, розгортаючи плед. 

— Візьми. — а тоді неочікувано для мене, обережно накриває — Цей тепліший. 

— А ти? — запитую затискаючи підборіддя. 

— У мене є ще один! — додає майже нечутно, з тією ж спокійною усмішкою, яку я вчуся ненавидіти.— Ось так краще! 

Я кутаюся в плед, відчуваючи, як в середині розтікається тепло. Голос не виходить — просто киваю. 

Погляд Віки я відчуваю шкірою — гострий, мов лезо. Вона лежить навпроти, обперлася на лікоть і мовчки дивиться. Не каже жодного слова. Але в її погляді читається все: подив, обурення і щось схоже на роздратовану поразку. Вона відвертається так різко, що подушка зсувається набік. 

А я… я ховаюся під теплим пледом, роблю вигляд, що вже засинаю, хоча серце колотиться в грудях, мов шалене. Тепер мені точно буде важко заснути. 

Дем’ян повертається на своє місце, і ще якийсь час я чую, як Віка щось шепоче йому, але він не відповідає. І я, гріючи щоку об м’яку тканину пледа, думаю тільки одне: 

Чому ж мені так добре від цього жесту? І чому так хочеться, щоб це тепло залишалося ще довго-довго…


Світ за вікном починає поволі сіріти, коли поїзд загальмовує на черговій станції. За ніч повітря в купе стало сухим і важким. Я прокидаюся ще до офіційного оголошення провідника. Перші кілька секунд не можу зрозуміти, де я, поки не відчуваю запах залізничної кави, легкий рух вагона — Одеса. 

— Добрий ранок, — чую знайомий голос. Дем’ян уже на ногах, пригладжує рукою волосся, кидає мені короткий погляд. — Як спалося? 

— Добре. Дякую… за плед, — відповідаю тихо, наче ці слова мають залишитися тільки між нами. 

Його кутики губ злегка смикаються в усмішці, і він коротко киває. Потім бере мою валізу, навіть не питаючи. 

— Я сама можу… — мимрю, але вже марно. Він виходить у коридор із моїм багажем, і я лише зітхаю. 

На пероні нас зустрічає легкий морський бриз, хоч самого моря ще й не видно. Повітря інше — солонувате, живе, напоєне сонцем і свободою. Десь недалеко чую чайок. І хоча сонце ще тільки визирає з-за будинків, Одеса вже прокидається. 

Неподалік на нас уже чекають Соня й Олексій. Вони стоять поруч, обійнявшись, обидва усміхнені, засмаглі, щасливі. 

На пероні всі зустрічаються тепло — обійми, сміх, швидкі вітання. Олексій з Дем’яном забирають багаж і рушають уперед, ведучи групу до авто. Ми з Сонею крокуємо слідом, позаду лунають голоси Віки, Насті й інших. 

— Боже, як я рада тебе бачити, — шепоче Соня, обіймаючи мене ще раз, але вже в русі. — Скучила страшно! 

— Так ми ж бачилися тиждень тому — сміюся.
— Ми в Одесі — тут усе інакше. А зараз таке відчуття, ніби знову двадцять, і ми вирвалися на канікули! 

— До речі, — озиваюся невимушено. — А які в тебе плани на цей дівич-вечір? Щось ти раніше не згадувала, що і парубоцька вечірка буде в ці ж дні… 

Соня на мить замовкає, а потім злегка знизує плечима, як винна дитина. 

— Ну… Ми вирішили зробити все разом. І парубоцьку, і дівич-вечір. 

Я різко зупиняюся. 

— Разом? 

— Слухай, після тієї сварки з Олексієм… Я не хотіла більше дурних недомовок. Ми сіли, поговорили й вирішили — зробимо це як спільний вікенд із друзями. Без секретів, без нервів. Просто гарна компанія, море, котедж, вечірки. Усе в одному місці. 

Я мовчу. Здається, повітря навколо стало трохи густішим. 

— Не злись, — тихо додає вона, наче вгадуючи мій настрій. — Все буде класно, побачиш. І взагалі — влаштуємо собі найкращі вихідні цього літа. 

Я змушую себе кивнути. Усміхнутись.
Бо як інакше? Назад уже точно не поїдеш.