Розділ 14

Я завмираю на місці, наче мене вдарили струмом. Мій мозок зависає. Час зупиняється. 

Я кліпаю. Рот сам відкривається, але звуків немає. Ноги — ватяні. Серце — в п’ятах. Усе тіло пронизує хвиля пекельного шоку. Переді мною й справді стоїть Дем'ян. Живий, справжній, зовсім не сон і не спогад. Його фірмова напівусмішка, темна майка, трохи розкуйовджене волосся… Хвиля паніки здіймається десь із грудей і розливається по всьому тілу. 

— Дем’ян? — мій голос зривається — Що ти тут робиш? 

Хлопець широко усміхається й спирається плечем об одвірок. 

— Як не дивно — живу! — весело відповідає киваючи вглиб квартири. 

Я кліпаю кілька разів, намагаючись осмислити почуте. 

— Тут? — перепитую, ніби сподіваюся, що він скаже: “Та ні, просто у гості зайшов”. 

— Тут, — підтверджує. — А ти вже забула, як минулого тижня в мене гостювала? — усміхається, ніби це не він щойно зруйнував мою реальність. 

І тільки тепер мене ніби б’є спогадом — той самий коридор, стіни, що здалися знайомими ще в день переїзду. Просто тоді я цього не пов'язала. Чорт, чому? 

Як потрапила сюди я звичайно не пам’ятаю, а ось виходила наступного ранку звідси, я ще в більшому трансі, мені було так соромно, що я майже не дивилася довкола. Коли ми виходили з квартири, я опустила очі в підлогу, бо просто не могла підняти голову. Ми спустилися ліфтом на парковку, і вже звідти Дем'ян відвіз мене додому. Надворі лив дощ, у голові стояв туман, а в серці… сором. Я не помітила, де була. Просто намагалася зникнути, і якнайшвидше покинути це місце. І дарма, була б, я тоді уважнішою, зараз би не опинилася у такій ситуації. 

— А ти що тут робиш? — питає Дем’ян, піднявши брову. Його тон безтурботний, ніби ми справді просто випадково перетнулися. 

Я ковтаю слину й киваю в бік дверей: 

— Я… я тепер живу тут. По сусідству. В квартирі навпроти. 

Хлопець кілька секунд мовчить, а тоді сміється: 

— Оце так новина! 

—Але я..., я не знала, що ти теж тут живеш. Тобто… я не впізнала твого будинку. Тоді було пасмурно, падав дощ і я не звернула увагу..... 

— Та годі тобі — хлопець усміхається ще ширше. — Я не проти такої сусідки. 

Мені хочеться провалитися під землю. Чорт, нащо я взагалі прийшла… 

— А ти, я так розумію прийшла привітатись із новим сусідом чи…? — навмисне запитує він, злегка примружуючи очі. 

— Ні! Тобто… — я затинаюсь, потім простягаю вперед лампочку, мов трофей поразки. — Насправді, в мене перегоріло світло у ванній, а пані Стефа казала, що можна звертатись до сусіда навпроти, якщо буде якась потреба… 

— А-а, ясно, — сміється Дем’ян. — Звичайно, давай, допоможу. 

Не встигаю й оком змигнути, як він уже бере лампочку з моїх рук і, ніби все логічно, прямує до моїх дверей. 

Дем’ян швидко знаходить ванну, залазить на стілець (той самий, на якому я ледь не зламала собі шию), і починає вкручувати лампочку. 

А я… я залипаю на його руки — сильні, засмаглі, на передпліччі чітко проступають м’язи, жилки. Рухи впевнені, точні. Він щось собі наспівує під ніс, а я тим часом судомно намагаюся згадати хоча б одну молитву, щоб очистити розум. 

Господи, Соля, ти ж доросла жінка. Це просто руки. Просто м’язи. Просто… тіло. Все. Нічого особливого. Дихаємо. 

— Готово, — озивається він і спускається вниз, усміхаючись. — Місія виконана. 

— Дякую… — бурмочу, опускаючи очі. Не знаю, чи встиг він помітити мій погляд. 

— Завжди радий допомогти, — підморгує. — Ну що, до зустрічі, сусідко. 

Я тільки киваю. І коли за ним зачиняються двері, довго стою, спершись на них спиною. У голові тільки одне: Ні, цього не може бути. 

— О, Боже, — прошепотіла я. — Я живу поруч з Дем’яном… 

Спершу хочеться зібрати речі. Усе до останньої виделки. І негайно з'їхати звідси,  але потім згадую обличчя пані Стефи, її усмішку, підписаний договір на пів року, її фразу: "Ця квартира зроблена з любов’ю, я вірю, що ви тут залишитесь надовго…" 

Ну от як я їй подзвоню? Що скажу? Що в мене алергія на красивих сусідів? 

Ні. Я не можу. І, що найгірше, я не хочу. 

Тут справді добре. Світло. Тепло. Безпечно. Тільки от… що тепер робити з Дем’яном? Хлопцем, якого я стільки років намагалася стерти з пам’яті. 

— Та ну тебе, доле, — бурмочу собі під ніс. — Це вже навіть не іронія. Це знущання. 

Від моїх роздумів мене відволікає стук у двері. 
Я рвучко підскакую, майже вдаючись до втечі, та вчасно усвідомлюю — це, швидше за все, Соня. 

Відчиняю — і справді, на порозі стоїть вона: усміхнена, з квітами й пляшкою вина. 

— Привіт, моя господиня! — розводить руки для обіймів. 

— Заходь, швидше! — я хапаю пакети з її рук і проводжу в кухню. 

— Солю… Ти....?! — Соня зупиняється посеред коридору, озирається і дістає телефон — Ти сказала адресу, а я думаю, чого вона мені знайомою здається. І тільки зараз дійшло — ти живеш посусідству… з Дем’яном! — протягує дівчина, вказуючи на двері навпроти. 

Я удавано знизу плечима, намагаючись зробити вигляд, ніби мені це «якось не суттєво». 

— Та сама в шоці. Уявляєш, дізналася тільки сьогодні… Коли постукала до сусіда. А двері відкрив він. 

— Оце так співпадіння… — Соня хитає головою. — Я й гадки не мала, що то ця квартира! Але послухай, тут же супер! — вона вже бігає кімнатами. — Кухня — вау. І балкон. А ванна! Це що, підсвітка в дзеркалі? — вигукує вона з-за рогу. 

— Ну… так, — сміюся. 

— Та вона просто ідеальна, за такі то гроші. 

— Я знаю, — кажу, дістаючи сир і вино. 

Ми готуємо нашу улюблену пасту: Соня ріже помідори, я натираю пармезан. Все як колись — легко, затишно, по-домашньому. 

Ми сідаємо вечеряти за маленький круглий стіл. Соня піднімає келих. 

— За новий дім. 

— За новий етап, — усміхаюся я. 

Ми чокаємось, і келихи ніжно дзвенять. 

— Пам’ятаєш той раз, коли ми з тобою вирішили відсвяткувати мій вступ? — питає Соня. — І твій торт розплавився ще в пакеті, бо ти тримала його на сонці? 

— Боже, як я могла забути. То був мій «фірмовий» шоколадний. — Я хихикаю, згадуючи, як торт просто стікав по упаковці, наче розчарована карамель. 

— Але ти все одно всіх змусила його їсти. 

— Бо він був з любов’ю, — знизу плечима. — А любов не завжди виглядає ідеально. 

Ми сміємося, а потім стає трохи тихіше. 

— Стільки часу пройшло, навіть не віриться. 

— А те, що ти за кілька тижнів офіційно станеш нареченою, віриться? 

— Ні, звичайно. — Соня закочує очі. — І, інколи це до жаху мене лякає. 

— Все буде добре. Олексій тебе дуже любить, це видно не озброєним оком. 

— Знаю. І від цього стає легше - з усмішкою каже подруга — А у тебе що там? Як на особистому? — запитує Соня, наливаючи нам ще по келиху. 

— Глухо як в танку, — віджартовуюсь, закусуючи оливкою. 

— Та годі тобі. Ти дуже мила й симпатична. Не вірю, що хлопці повз тебе проходять. 

— У мене на це немає часу. 

— Це універсальна відмазка. Невже справді ніхто не подобається? Чи просто не хочеш мені казати? Ти ж про всіх моїх знала — від першого до останнього. А я лише про… — вона раптом зупиняється. — Ну… про.... 

Я миттєво відводжу погляд і роблю ковток вина. 

— Принесу ще фруктів — перевожу тему, роблячи вигляд, що не почула останню частину фрази. 

Соня зависає на секунду, але потім з розумінням киває, і на щастя змінюємо розмову. 

Ми ще трохи сидимо, перемикаючи пісні, обговорюючи весільні прикраси, безглузді тренди в інстаграмі і якісь зовсім несерйозні речі, які чомусь гріють більше, ніж важливі теми. 

Коли Соня нарешті збирається, ми довго обіймаємося в коридорі. 

— Доречі, я завтра їду в Одесу, — згадує Соня, одягаючи пальто. — Але на наступні вихідні чекаю тебе в гості. Маємо відсвяткувати мій дівич-вечір. 

— Домовились, — кажу я, проводжаючи її до дверей. — І дякую тобі за сьогодні. 

— Це тобі дякую. За затишок, за сміх, і за те, що ти є. 

Вона цілує мене в щоку й зникає за дверима. А я залишаюсь у тиші, вже не такій тяжкій, як раніше. 


Неділю проводжу вдома. Без зайвих планів і соціальних контактів. Просто відпочиваю. Зварюю собі каву, накриваю пледом ноги й сідаю редагувати фото з останньої зйомки.
Час від часу ловлю себе на думці, що прислухаюся. Може, він вийде з квартири. Може, ми випадково зустрінемось у коридорі. Наче підліток, що живе фантазіями про сусіда з обкладинки глянцю. 

Та день минає спокійно. Музика. Фільми. Кілька робочих повідомлень. І жодного сліду Дем’яна.
Мабуть, так навіть краще. 

Та ідилія тривала недовго. Уже в понеділок, щойно я зачинила двері квартири і вийшла у коридор, двері Дем'яна також клацнули позаду. 

— Доброго ранку, сусідко, — посміхається хлопець, вдягаючи годинник на зап’ястя. 

— Привіт, — киваю. Намагаюся не дивитися в його бік занадто довго, але його аромат — той самий, що запам’ятався ще з минулого життя — миттєво вмикає всі тригерні точки в голові. 

У ліфті він мовчить рівно п’ять секунд. 

— Ти більше не плануєш лікувати зуби? 

— Чому це? 

— Бо досі не записалась. 

— У тебе й так графік забитий. Місяць чекати в черзі — не найкраща перспектива. 

— А ти записувалась? 

— Ні, — зітхаю. — У мене зараз теж, не надто багато вільного часу. Тому, відкладаю це "задоволення " на потім. 

— Я тебе почув, — хмикає. — Але не згоден. 

Двері ліфту відчиняються, і я швидко виходжу, не обертаючись. Іду на зупинку, знову проклинаючи долю, яка явно вирішила побавитись у саркастичну драму. 

Тиждень починається з хаосу. У відділі з’являється новий проєкт, і шеф хоче бачити перші результати ще до презентації тендеру.
Зустрічі, правки, таблиці, нові строки. Голова тріщить від навантаження. Дем’ян зовсім зникає з думок, ніби його ніколи й не було.
А ввечері, коли я нарешті добираюсь додому, мені лиш хочеться — душ і тиша. 

У середу повертаюся з роботи близько десятої вечора, вижита наче лимон. Натискаю кнопку виклику ліфта — як раптом поряд опиняється Дем’ян. Знову цей збіг. 

— Ти так пізно? — дивиться з легкою тривогою. — Все гаразд? 

— Так, просто шалений тиждень. Завал на роботі. А ти? Хіба стоматологія працює до ночі? — питаю з напівусмішкою, хоч насправді в голові стрибає одна думка: а раптом він іде з побачення? 

— Та ні, сьогодні була стоматологічна конференція, довго затягнулося. Я тільки-но приїхав. 

— Конференція? Вау, звучить серйозно. 

— Щось типу. Але тепер я офіційно сертифікований нудний експерт, — жартує і усміхається — До речі… — він трохи нахиляється ближче. — Я знайшов вільну годинку в графіку для однієї впертої сусідки. Наступного тижня, у вівторок. Будеш? 

— Ти записав мене без мого дозволу? — пирхаю. 

— Ти сама казала, що не хочеш чекати місяць. Тепер чекатимеш… тиждень. Хіба не краще? 

— Гаразд. Дякую, — бурмочу, і вже в ліфті ловлю себе на тому, що… усміхаюсь.


У п'ятницю після роботи лечу додому стрімголов. Трохи часу переодягтися, забрати сумку — і на вокзал. Цього вечора їду до Соні в Одесу, на дівич-вечір. Голова гуде від задач, але всередині все ж є приємне передчуття. 

Виходжу з квартири — і в той же момент відчиняються двері навпроти. В руках у Дем’яна спортивна сумка.
— О, і ти кудись їдеш? — кидаю погляд на його речі. 

— Та, схоже, туди ж, куди й ти, — усміхається з тією самою впевненістю, яка завжди виводила мене з рівноваги. — В Одесу? 

Мій мозок зависає на секунду.
— В Одесу, — повторюю повільно. І тільки тепер розумію, що ми… їдемо разом. 

Серйозно?