Розділ 13

Я прокидаюся від нав'язливого звуку будильника. Відчуття — ніби мене переїхав трамвай. Двічі. Ще кілька секунд лежу, втупившись у стелю, намагаючись зрозуміти, хто я, де я і чому знову понеділок. Лише коли тіло згадує, як функціонувати, я скидаю ковдру й вилажу з ліжка. 

На кухні ставлю воду для кави й мимохідь заглядаю у дзеркало — вигляд, м’яко кажучи, без ентузіазму. Ранковий ритуал виживання: кава, душ, хвіст із волосся, базовий макіяж. Нічого зайвого. Попереду — збори щодо нового тендеру. А я ще не відійшла від “пригод” вихідних. 

Перед виходом за звичкою перевіряю, чи взяла парасольку — дощ ллє третій день поспіль, і здається, що місто просто намагаються змити з лиця землі. 

В офісі вже кипить робота. Хтось гризе ручку, хтось — нерви. Усі готуються до наради з шефом, і я разом із ними. Тендер великий, важливий, перспективний — і якщо ми виграємо, то матимемо шанс стати партнерами з величезною мережею. Напруга відчувається навіть у повітрі. 

Коли виходжу з переговорної, бачу пропущений дзвінок від Соні. Не гаю часу — передзвоню. 

— Привіт. Що там у тебе? — запитую, притискаючи телефон плечем. 

— Та нічого особливого, — відповідає надто безтурботно. — Просто вирішила дізнатися, як ти після… ну, ти знаєш. 

— Жива, наче. Вже повним ходом працюю, — хмикаю. — А ти як? 

— Та все норм. До речі, обід уже… Ти сьогодні кудись йдеш, чи залишаєшся в офісі? 

— Якщо чесно, їсти не хочеться. Але кави, напевно, таки вибіжу купити. Роботи повно — невідомо, коли додому потраплю. 

— Ясно. Ну, тримайся там. Цілую, па-па.
— Па… — кажу, злегка примружуючись. Соня якась дивна. І чого тільки телефонувала? 

Та часу на роздуми немає. Час — за кавою. Вже на виході з офісу погляд чіпляється за простий аркуш, приклеєний до дошки оголошень: 

"Здам квартиру. Недорого. Тепло, затишно. Всі зручності. Тел: 093..." 

Зупиняюся. На аркуші — трохи розмите фото кімнати. Звісно, вигляд не з каталогів, але в цьому щось є. Якесь домашнє тепло. Можливо — саме те, що мені потрібно. Швидко дістаю телефон і фотографую. 

Виходжу на вулицю, натягую капюшон і прямую до кав’ярні. Але думки вже не про каву — тільки про цю квартиру. Тому як тільки з’являється вільна хвилинка, набираю номер з оголошення. 

— Алло? — чую м’який жіночий голос. 

— Добрий день. Я дзвоню з приводу оголошення. Квартира ще здається? 

— Так-так, здається, — зраділо відповідає вона.
— Ви хочете прийти подивитися? 

— Так, якщо можна — завтра, після роботи.
— Звичайно, доню. Я буду вдома після третьої. Приходьте, покажу все. 

— Дякую! До зустрічі! 

— До зустрічі, — тепло озивається жінка. 

Кладу слухавку. І не можу не усміхнутись. Так хочеться вірити, що ця квартира — саме те, що мені потрібно. Але поки що… зібратись докупи. Попереду ще повно роботи. 

— Вулиця... Іллєнка, п’ятдесят вісім… — читаю вголос і звіряю з адресою, яку мені скинула власниця. Все збігається. 

Я стою перед новенькою дев’ятиповерхівкою у світло-кавовому кольорі. Навколо — чистий двір, акуратна плитка під ногами, лавочки, молоді дерева в охайних лунках. Усе виглядає… надто ідеально. 

Усміхаюся про себе й рушаю до під’їзду.
Піднімаюся сходами на п’ятий поверх і чомусь відчуваю дивне дежавю. Наче я вже була в цьому під’їзді... Ці стіни, світло, плитка на підлозі. Але швидко відганяю це відчуття — можливо, просто бачила схожу новобудову. Або мозок ще не встиг переключитися з роботи. 
Квартира 54. Дзвоню у двері — і майже одразу вони відчиняються. Переді мною — невисока, худорлява жінка з добрими очима та трохи вицвілим каштановим волоссям, зібраним у пучок. 

— Добрий день! Ви Соломія? — питає вона тепло, з м’якою галицькою вимовою. 

— Так, це я. — усміхаюся. 

— Дуже приємно! Я — пані Стефа. Заходьте, заходьте, дитино, — кивком запрошує всередину.
Я переступаю поріг — і завмираю.
В квартирі пахне свіжістю, і… затишком. Просторий передпокій, зручна тумба для взуття, біле дзеркало у дерев’яній рамі. Далі — вітальня, об’єднана з кухнею: м’який розкладний диван, полички з книгами, світлі стіни, фіранки кольору молока. Маленький кухонний острівець, стильні світильники, плитка «під мармур». Тут справді... красиво. 

— Ви ж казали — десять тисяч гривень? — перепитую недовірливо, бо навіть не віриться, що ця краса може коштувати такі смішні гроші. 

— Так, десять. — пані Стефа киває, ніби це щось абсолютно буденне. 

— Але ж... це новобудова. І такий ремонт. Тут би… ну, щонайменше п’ятнадцять. А то й більше. 

— Я знаю, дитинко. — Жінка злегка зітхає, кладе руки на живіт. — Але справа не в грошах. Ми з чоловіком купили цю квартиру кілька років тому. Для доньки. Все тут зроблено з любов’ю для неї: і кухня, і шафи, і той диван — вона такий хотіла. Але донечка виїхала за кордон на навчання, зустріла там хлопця, одружилася, недавно внука народила.
Я слухаю, затамувавши подих. У її голосі — сум, гордість, ніжність. Якось дуже по-справжньому. 

— Вітаю вас. — усміхаюся щиро. 

— Дякую, доню. Раніше я приходила сюди сама — прибирала, провітрювала, поливала квіти. Але зараз донька просить допомоги. Хоче, щоб я до них на пів року приїхала, бо дитина маленька. А квартиру лишити без нагляду не хочу. От і вирішила здати… але тільки в хороші руки. — Вона дивиться на мене уважно. 

— Я… я розумію. — ковтаю клубок у горлі. — Це дуже гарна квартира. І... відчувається, що вона з любов’ю. 

Намагаюся говорити рівно, хоча грудка в горлі ще нікуди не поділася. А всередині все стискається. Мимоволі думаю про маму. Яка не дзвонила мені декілька років. Яка не цікавилася моїм життям і ніколи не робила чогось подібного. Ні з любов’ю, ні без любові. Просто… не робила. 

— Тому, якщо вам підходить, я б хотіла підписати договір хоча б на пів року. Щоб не шукати когось нового через місяць. Бо я ж поїду далеко, а тут контролювати не зможу. — В її очах з’являється легке хвилювання. 

— Мені підходить, — одразу кажу. — Навпаки. Я шукаю щось надовго. 

Жінка усміхається тепло, мовби щойно зітхнула з полегшенням. 

— Ну от і добре. Ви мені подобаєтесь. Видно, що акуратна. А мені ж важливо, щоб у квартирі порядок був. 

— Дякую вам. Справді. Це місце... воно неймовірне. 

— До речі, — обережно додає пані Стефа. — До мене сьогодні ще двоє дзвонили. Але якщо вас все влаштовує, то квартира ваша. І якщо зручно — можете заїжджати вже завтра. Я вже і речі свої зібрала. 

— Я згідна. Дякую вам ще раз. Справді. 

— Рада, що мені попалася така хороша дівчина - каже жінка милою посміхаючись - Доречі,  а хлопець у вас є? — несподівано питає вона, вже простягаючи папку з договором. 

— Ем… ні. — усміхаюся трохи розгублено. — Немає. 

— Добре. А то знаєте, різні зараз бувають квартиранти… — зітхає, а тоді додає з лукавинкою: — А по сусідству живе дуже хороший хлопець. Молодий, красивий, серйозний. Якщо що — звертайтеся. Він не відмовить. 

— Дякую, — сміюся. — Але, думаю, я і сама впораюся. 

Ми підписуємо договір. Я кладу свій підпис, і в голові крутиться тільки одне: невже це справді відбувається? Квартира в новобудові. З ремонтом. За десять тисяч. І я — тут.
Щастя накочує так, що навіть зітхати страшно. Щоб не злякати. 

Переїзд минає на диво легко. Ніяких коробок до стелі, ніяких вантажників із кислими обличчями. Усе моє життя вміщається в кілька сумок і дві валізи. Дивно, як мало речей у мене назбиралося за стільки років. І ще дивніше — як мало з них хочеться брати із собою у нове життя.
Коли закриваю за собою двері, мені здається, що в легені вливається більше повітря. 

Розкладаю речі, акуратно виставляю книги на полицю, розвішую одяг у шафу. Навіть вкладаю плед на дивані так, щоб усе виглядало затишно. Увечері заварюю чай, вмощуюсь біля вікна й дивлюся на вечірній Київ із п’ятого поверху. Світло вогнів, шум дощу, шурхіт думок. 

— Я вдома, — тихо шепочу. 

Вдома. Це слово гріє. 

Поки чай не охолов — вирішую подзвонити Соні.
— Привіт! Ну як ти? — одразу чую її бадьорий голос. 

— Я офіційно переїхала! — кажу з усмішкою, притискаючи чашку до грудей. — Ти б бачила цю квартиру. Просто вау! Нова, стильна, світла. І запах тут такий… домашній. 

— Господи, та ти що! А ну покажи! — Соня сміється. 

Я перемикаю на відео, показую вітальню, кухню, ванну. 

— Мені подобається! — весело видає Соня — До речі, коли святкуємо новосілля? 

— Хоч завтра! — сміюся. 

— Завтра я на пару днів їду до мами — з жалем каже подруга — Тому давай на суботу. 

— Ок. Так навіть краще, я ще хочу докупити деякі дрібниці, аби все було красиво. 

— Домовились.Тоді приїду з шампанським — сміється Соня. — Цілую! Побачимось у суботу!
Я кладу слухавку. І ще довго сиджу в тиші, притискаючи до грудей теплу чашку.


У суботу дозволяю собі поспати довше, ніж зазвичай. Прокидаюся в піднесеному настрої — сьогодні приїде Соня. Новосілля хоч і мініатюрне, зате дуже очікуване. Снідаю, вмикаю улюблений плейлист і берусь за прибирання. Розкладаю нові серветки, протираю полиці, навіть переставляю книги на стелажі — хоч і знаю, що ніхто цього не помітить. Але мені хочеться, щоб усе було ідеально. 

Після обіду йду по магазинах. Потрібно докупити ще деякі дрібниці, запастися продуктами на тиждень і, звісно, підготуватись до вечора. Беру інгредієнти для нашої з Сонею фірмової пасти, кілька видів сиру, фрукти й пляшку білого вина. 

Повертаюся додому, відчиняю двері плечем — руки зайняті пакетами. Ставлю все на кухонний стіл і відразу ж беруся до готування. 

Аж раптом, коли заходжу до ванної й тягнуся до вимикача, світло блимає — і зникає. 

— Ну, прекрасно, — бурчу собі під ніс. — Усе по графіку, як завжди. 

Спершу думаю, може, залишити як є. Але ця незручність на стелі псує всю атмосферу ідеального затишку. А сьогодні ж Соня… Хочеться, щоб усе було бездоганно. 

Швидко вдягаюся, хапаю сумку й вибігаю до найближчого магазину. Повертаюся, закочую рукави й одразу берусь за справу. Але — не тут-то було. Стаю на табуретку, намагаюся дотягнутися до плафона — і не можу. Не вистачає якихось кількох сантиметрів. 

— Та ну… — зітхаю, спускаюся, беру ширший стілець. Але він нестійкий. Після кількох хвилин боротьби я вже просто стою з лампочкою в руці, як з трофеєм своєї поразки. 

І тут згадуються слова пані Стефи: «Якщо що, до сусіда звертайся. Там хороший хлопчина живе, дуже порядний». 

Кілька секунд вагаюся. Потім зітхаю: сусід так сусід. Якщо вже живемо поруч — треба ж якось дружити. І допомагати один одному. 

Виходжу в коридор. Зупиняюся перед дверима навпроти. Стукати чи не стукати? Один раз. Другий. Серце калатає, ніби я не по допомогу прийшла, а складаю вступний іспит. 

Чую кроки, що наближаються. І в ту мить моє хвилювання тільки зростає. Двері повільно відчиняються. 

І на порозі з’являється хлопець, якого я найменше очікувала побачити. 

Дем’ян.