Розділ 12

Соля.

Я тільки-но зачинила за собою двері й відразу скинула взуття, ніби це допоможе скинути ще й сором, який палав у мене в грудях. Не роздягаючись, повалилася на ліжко — обличчям у подушку, та тихо заскиглила. 

Боже, що це було вчора? 

Спогади поверталися уривками, змазані, як стара плівка. Спочатку клуб — музика, дим, танці, ті шоти, які я точно не планувала пити… Потім ще щось, голос Соні, який зникає десь позаду, а далі… далі — він. Його руки. Його запах. Його погляд. Дем’ян. 

Мене морозить. Я стискаю подушку так, ніби вона може мене захистити від самої себе.
Я була в нього. В його квартирі. В його ліжку. 

Від згадки про сьогоднішній ранок й досі кидає в холодний піт. 

                              *  *  * 

Ранок.

Я прокидаюся від дивного відчуття затишку й тепла. Перше, що встигаю усвідомити — це тиша. Навколо ні звуку. М’яка постіль, приємна на дотик ковдра… Щось не так. Повільно розплющую очі й завмираю. Біла стеля. Чужа.
Моє тіло напружується. Раптовий холод пробігає шкірою, а серце прискорює ритм. Я не вдома. 

Сідаю різко, мов після страшного сну, й роззираюся довкола. Простора кімната, стильна й охайна, у світлих тонах — теплі стіни кольору кави з молоком, лаконічні меблі, велике ліжко з ідеально застеленим пледом. На вікнах — щільні темні штори, крізь які ледь пробивається сіре дощове світло. 

Під грудьми стискається. У голові пролітає одна-єдина думка: де я? 

У ту ж мить відчиняються двері, і на порозі з’являється він. 

— Прокинулась, п’янюго, — усміхається Дем’ян, спершися на одвірок. 

Світ обвалюється. Мене ніби б’є струмом. Здається, я навіть забуваю, як дихати.
Я в домі Дем’яна.

— О, Боже… — видихаю, прикриваючи обличчя руками. — Як я тут опинилася? 

— Після клубу я привіз тебе сюди, — каже спокійно, наче йдеться про щось буденне. 

— Я це вже зрозуміла! Але… чому? Ти ж знаєш мою адресу! — голос зривається на паніку. 

— Адресу знаю. А ось номер квартири — ні. А ти, між іншим, навідріз відмовилася його називати. 

— Тож довелося діяти за обставинами — він розводить руками, наче каже: «Не моя вина». 

Я провожу долонею по обличчю, мов намагаючись стерти сором і цю ніч. 

— Я справді таке казала?.. 

— Вчора ви з Сонею непогано повеселилися, — каже весело, не приховуючи усмішки. 

— Який сором... — простогнала я, згортаючись у клубочок. 

— З усіма буває. А тепер — піднімайся, йдемо снідаємо. 

— Та ні, я... я, напевно, вже піду. Вибач, що потурбувала. 

— Не вигадуй. Поїси, а тоді відвезу тебе додому. Надворі злива, я тебе в таку погоду нікуди не пущу. 

Я ще хочу щось заперечити, але за вікном гримить так, ніби небо тріщить навпіл. Мимоволі здригаюся. 

— Гаразд… — видихаю. — Але швидко.
Він киває й виходить. Я ж валюся назад у ліжко й притискаю руки до щік. Голова гуде. Спогади розсипані, як пісок крізь пальці. Уривки, які нічого не пояснюють. І одне нестерпне відчуття: сорому. 

І як мене тільки вгараздило потрапити сюди! Ще й додому хоче мене відвести, ні, краще викличу таксі. 

Підводжуся та шукаю свій телефон, швидко знаходжу його в сумочці проте — чорний екран. Сіла батарея. 

— Чорт. Ще й це. 

Так. Спокійно. Зараз я візьму зарядку в Дем’яна — підзаряжу, викличу таксі, й забуду це все, як страшний сон. 

Обережно відчиняю двері, та виходжу в коридор. Навкруги тихо, і я не можу зрозуміти де подівся Дем’ян. Тому глибоко вдихаю та голосно запитую: 

— Дем’яне, у тебе є зарядка? 

— Є. У моїй кімнаті, на тумбочці. Можеш зайти. 

Я вагаюся, але йду. Відчиняю двері.
І в ту мить серце в грудях смикається. Він стоїть спиною до мене, лише в штанах, натягуючи футболку.

Його торс — рельєфний, сильний, засмаглий. Плечі широкі, спина міцна, мускули натягнуті під шкірою, наче намальовані пензлем. Усе в ньому виглядає живим, справжнім, чоловічим… занадто чоловічим. І я бачу занадто багато.
На якусь секунду завмираю. А потім — різко відводжу погляд, червоніючи до самих вух. 

— Ой! — вигукую, ніби це допоможе стерти побачене. 

— Що, вже не така смілива? — хмикає він, розвертаючись. — Вчора, між іншим, всього мене облапала, а сьогодні соромишся навіть глянути? 

— Що?! — я повертаюся до нього з жахом. — Ні! Не може бути! Я… я такого не пам’ятаю! — голос зривається. 

— А я — чудово все пам'ятаю! — підморгує він. 

Все. Мені кінець. Моє обличчя палає. У грудях паніка, сором, шок і ще щось… незрозуміле.
Може, він жартує?.. А якщо ні?.. Я справді це зробила? Торкалася його?.. Я нічого не пам’ятаю, і від цього ще страшніше. 

— Я… я в туалет. — мимрю, і втікаю у ванну, мов у рятівний кокон. 

Там зупиняюся, важко дихаю. Дивлюсь на себе у дзеркало — розпатлана, з почервонілим лицем. Так виглядає людина, яка втратила контроль.

— Ідіотка… — шепочу собі, вмиваючи обличчя холодною водою. Пальці тремтять, а моє серцебиття здається чути на інший кінець міста. 

— Боже… Облапала… 

Від самої думки мороз біжить по шкірі. Обличчя горить, як у лихоманці. Я ховаю обличчя в долоні, уявляючи, як стікаю та провалююсь крізь підлогу. 

Я довго не могла наважитись вийти з ванної. Стояла, притискаючи до себе рушник, ніби це могло захистити від усього, що я вчора накоїла — і, головне, сказала. 

Підступний голос у голові шепотів: А раптом ти не тільки лапала його? А раптом — зізналася в усьому? 

Це лякало більше за все. Якщо я… якщо він… Якщо тепер все знає? 

Я тричі вдихнула й видихнула, перш ніж відчинити двері. У коридорі вже пахло кавою і чимось смачним. Шлунок нагадав, що, окрім сорому, в мені ще й голод. Я не пам’ятаю, коли востаннє щось їла. 

На кухні було тепло, затишно. І, як не дивно, спокійно. Дем’ян стояв біля плити — у сірій футболці, домашніх штанах, розслаблений. Він наклав на тарілку тост, авокадо, яйце пашот, посипав зверху кунжутом — кілька крапель оливкової олії. Потім поставив усе переді мною й сів навпроти. 

— Їж. А то знесилена якась. Після таких танців тобі потрібен білок, — сказав із ледь помітною усмішкою. 

Я взяла виделку, але їсти було важко. Ковтала шматочки, не підіймаючи очей. 

Його присутність тиснула. Не тому, що він робив щось не так. Навпаки. Все в ньому було — як завжди: стримане, спокійне, турботливе. І саме тому це було нестерпно. 

Я крадькома глянула на нього. Його обличчя було напіврозслаблене, як у людини, яка нічого не підозрює. Але ж якщо я... таки щось наговорила? 

Моя вилка зависає в повітрі. Я відводжу погляд. Знову. Він помічає це. 

— Мія… — каже м’яко. — Тобі не обов’язково соромитися. Все нормально. 

Я ледве стримую нервовий сміх. Нормально?
Я ночувала в тебе вдома. Можливо — щось ляпнула. Можливо — тебе лапала!
Нормально?.. 

— Просто… я трохи не в собі. Ще. Вибач, — пробую зліпити хоч якесь виправдання. 

Дальше ми сиділи за столом, майже мовчки. Я крадькома поглядала на нього, але кожен раз, коли наші погляди зустрічались, відводила очі й ковтала збентеження. 

Дем’ян все ж, виявився впертішим за мене і таки настояв на тому щоб відвести мене. А я вже й не сперечалася, мені якнайшвидше хотілося потрапити додому. 

Всю дорогу ми мовчки. Мені було соромно до сліз. А ще, я боялася, що після вчорашнього він запідозрить те, що я намагалася так довго приховати — свої почуття. Але пам’ять була дірява, як решето. Усе, що залишилось — лише уривки, без чіткої логіки чи зв’язку. 

                                    * * * 

— Ідіотка, — шепочу в подушку. — Просто ідіотка. 

Підіймаюсь, та іду до ванної, закриваю двері, знімаю залишки вчорашнього «життя» — і вмикаю душ. 

Холодна вода б'є по плечах, шиї, спині.
Я стою під струменем, міцно заплющивши очі. Мені так хочеться змити з себе вчорашній день, сором, його погляд, слова. Його торс…
Змий. Зітри. Забудь. 

Але вода — не магія. Вона не може стерти той момент, коли я зайшла до його кімнати й… побачила - оголений торс. Сильні, підтягнуті плечі, широку спину, рівні лопатки. Живіт із чіткими м’язами, плавні лінії боків, які ховалися під тканиною футболки… 

Так, СТОП! ДОСТАТНЬО! Треба переключитися. 

Я клацаю душ, виходжу. Телефон. Треба зателефонувати Соні. Вона відволіче. Вона… врятує. 

— Привіт, як ти? — питаю, притримуючи рушник на грудях плечем. 

— Жива, наче. Голова тріщить, але я вже на людях. Олексій змусив йти з ним за покупками. Тепер мрію зникнути, — бурчить Соня. 

— Класика. — Я хмикаю. — Ви вже помирилися? 

— Та щось типу того. Ми поговорили. Виявляється вчора я все неправильно зрозуміла.… 

— Це добре. — Я сідаю на ліжко, витираючи волосся рушником. — Слухай, ми з тобою, здається, вчора трохи… перегнули. 

— Трохи? Соля, я прокинулася в одязі з блискітками, зі слаймом замість волосся! — Соня сміється. — Давай просто пообіцяємо одна одній більше не пити. 

— Погоджуюся, — усміхаюся я. 

— До речі… — почала подруга — Як ти добралася додому? 

— Дем’ян підвіз. — Я стараюся говорити байдуже, але щоки палають. 

— Чула ти там теж, концерти влаштовувала — весело хихоче. 

— Краще не згадуй… 

Я скидаю рушник, втягаю свіже худі й штани, відключаю дзвінок і йду на кухню. Заварюю собі чай з лимоном, притискаю долоні до чашки. Зручно вмощуюсь біля ноутбука, відкриваю вкладки з сайтами з оренди квартир. 

Переглядаю одне за одним — або бункер без вікон, або палац в стилі бароко з ціною, як за місячний тур на Марс. 

Сердито хмикаю. Підкладаю під себе плед, вмощуюсь глибше в ліжко. Але заснути не виходить. 

Уривки спогадів перескакують в голові, наче обривки старої плівки: миготіння світла, руки на плечах, чоловічий голос, якийсь жарт… І раптом — чітке марево: я лежу, і до мене нахиляється Дем’ян. Я не бачу його обличчя, але точно знаю що це він. Його тепле дихання обпікає щоку, і доторк губ до моїх — такий обережний, ніжний… ніби боявся зламати. 

Я різко розплющую очі. Що це було?.. Сон? Фантазія? Чи… справжній поцілунок?
Серце закалатало швидше. Ці губи, це тепло — все здавалося занадто справжнім. Але ж ні. Цього не могло бути… 

Я втиснулась у подушку, намагаючись відігнати спогад. Але чим дужче намагалася — тим більше він мені здавався реальністю. І чим більше я переконувала себе, що це вигадка — тим голосніше билося серце.