Розділ 11

Дем’ян 

Сльози знову покотилися по її щоках. Я мовчав. Усе це було надто важким, але правдивим. Не думав, що ця тема виявиться такою болючою і для Соні. Відчував, як горло перехоплює, але спробував змінити тему, щоб дати їй трохи перепочити. 

— Вчора вона багато говорила про сім’ю… — сказав я обережно, не дивлячись на сестру. — Казала, що її всі покинули, зрадили. Було видно, що це справді її болить. Ти можеш мені розповісти… що з нею відбулося за цей час? Можливо, якісь стосунки? 

Соня витерла сльози, видихнула, наче набиралась сил, перш ніж заговорити. 

— Після того, як Соля зрозуміла, що ти її продинавив… — її голос знову затремтів, — вона ніби погасла. Говорила, жартувала, сміялась… але в очах не було звичного вогню. Вона всім казала, що все добре, та я бачила — це неправда. 

Мені довелось упертися руками в поруччя, аби втримати рівновагу. Ці слова били сильніше, ніж я міг уявити. Пальці судомно стискали холодний метал, і чомусь стало нестерпно соромно. 

— Хтось із дівчат порадив їй почати нові стосунки, мовляв, це допоможе відволіктись. І вона послухала. Був хлопець, який довго бігав за нею. Трохи повагавшись, вона все ж, вирішила дати йому шанс. Але Соля лише мучила себе й його. Ці стосунки тривали кілька місяців, не більше. 

— Його Максим звали? — я мимоволі вирвав ім’я, яке почув учора в маренні Мії. Десь у глибині душі спалахнула підозра, що це міг бути її хлопець. 

— Ні. Денис. Після нього — нікого. Більше жодних стосунків. 

— Ти хочеш сказати, що… за десять років у неї більше нікого не було? 

Соня впевнено кивнула. А я відчув, як щось усередині мене тріснуло. Полегшення, змішане з гіркотою. Невже… невже вона й досі не змогла забути мене? Чи, може, просто не дозволила собі більше нікому довіритись? 

— Вона завжди все списувала на навчання, потім на роботу… — Соня зітхнула. — А насправді просто закрилася. 

Я проковтнув комок у горлі. 

— А… що з її сім’єю? 

— Невдовзі після історії з тобою… в її батька діагностували рак. Пізня стадія, тому лікування не допомогло, і він помер за пів року. 

Я застиг. Мовчки. Серце різко стиснулося. Це вдарило зненацька. 

— Тоді на Солю страшно було дивитися, — продовжила Соня. — Вона ні з ким не говорила, не їла. Мені ледь вдалося витягнути її з того стану… 

— Чому ти мені про це не розповідала? — питаю хрипко. 

— Я не знала, що це тебе зацікавить… 

Я на секунду заплющив очі. Чорт, та якщо б я тільки знав… 

— Що було далі? 

— За батьком, здається, лише Соля по-справжньому сумувала. Її мати… Вона швидко знайшла собі нового. Слухи про її роман із місцевим багатієм ходили ще до смерті тата, але я й сама тоді не вірила. 

Соня на мить замовкла, потім знову заговорила, вже тихіше: 

— Не пройшло й року зі смерті батька,  як її мати продала квартиру й змусила Солю переїхати в будинок того чоловіка. Можливо, саме про цю зраду вчора врна казала. Але Соля довго там не жила. Переїхала до бабусі. 

— Чому? 

— Толком не знаю. В цей час Соля замкнулася в собі, я бачила що її щось тривожить, про те, подруга вперто мовчала. Сказала лише, що не зжилася зі зведеним братом. У нього був син від попереднього шлюбу. 

— І що потім? 

— Коли вона була на другому курсі… бабуся померла. А рідні — дядько й тітка — лишили її без квартири. Там узагалі якась темна історія. Бабуся завжди казала, що залише квартиру Солі, але заповіт десь "загубився". Думаю, в цьому постаралися її родичі.  Квартиру продали, поділили на трьох. Спершу навіть їй нічого не хотіли давати, мовляв, хай її забезпечує мамин багатий коханець. 

— Дикість якась… — прошепотів я. 

— Сума була невелика, тому вона змушена була працювати ще з універу, щоб зводити кінці з кінцями. І відтоді живе на зйомних квартирах. 

— Тобто, поки її мати безтурботно живе з олігархом, Мія сама виживає? 

— Так. Вони майже не спілкуються. Соля взагалі уникає теми матері. 

Я провів долонею по обличчю, відчуваючи, як кров гуде в скронях. 

— До речі… вона якраз зараз шукає нову квартиру. Район у неї дуже неспокійний. 

Я відразу згадав той вечір. Як підвозив її додому. Як ті п’яні придурки почали чіплятись. Від однієї лише думки знову затис кулак.  Ледь стримуючи злість. А якби мене не було поруч? Цілком погоджуюся, що Мії краще знайти більш спокійніше місце. 

— З цим я щось придумаю, — кажу крізь зуби. — А ти мені допоможеш. 

Соня лише мовчки кивнула.
Я ще раз подивився на похмуре небо, на краплі, що збігали по склу балконних дверей. У середині я відчував пекучий біль. Здавалося, він тепер там назавжди.


Дощ не припинявся. Він стікав по лобовому склу, розмазуючи вуличні вогні в розмиті плями, ніби хтось вирішив стерти межі між минулим і теперішнім. Дворники ритмічно клацали, але не надто допомагали — перед очима й далі стояла Соня, заплакана, зі зболеним голосом, і її слова звучали знову й знову в голові, мов набат.
Я сидів за кермом, обхопивши руками кермо, й не поспішав рушати. Навіть двигун ще не завів. Притулившись лобом до рук, заплющив очі. Повітря в салоні було прохолодним, сирим, а всередині — пекуче. Пекло. Сором. Провина. 

Десять років. Десять, чорт забирай, років — а я й гадки не мав, що вона пройшла через усе це. Думав, що просто залишив після себе розчарування. А виявилося, після мого вчинку її світ обвалився — а я навіть не підозрював нічого. 

Заревів мотор. Повільно виїжджаю з двору, фари прорізають мокру темряву. Я їду повільно, безцільно, вулицями, які знаю на пам'ять, але вперше не помічаю маршрут. 

"Вона мовчала, не скаржилась. Виживала, коли мала б просто жити." 

Стиснув кермо сильніше. У скронях пульсувало. Раптово захотілося зупинити машину, вибігти просто під цей чортів дощ і кричати. На себе. На все. Але замість цього — просто вожу кола по нічному місту, мов привид. 

"Вона залишилася одна, коли мама з головою пірнула у нове життя." 

Я згадав її очі. Втомлені. Насторожені. І в них... була самотність. Та, яку я тоді не розгледів. Я думав, вона сильна. Така ж усміхнена, як у дитинстві. Думав, переживе. Який же я був сліпий. 

На світлофорі зупиняюсь. Мокра дорога блищить червоним. Лише тепер помічаю, що руки тремтять. Витираю обличчя долонею, навіть не розуміючи — то дощ, чи волога на очах зовсім інша. 

"Жодних стосунків. Жодного тепла. Тільки боротьба й виживання." 

І я, такий розумник, думаю, як підійти, що сказати. Як красиво визнати, що кохаю. А вона все це вже чула — колись. І потім залишилася ні з чим. 

Вперше за довгий час я не відчував впевненості ні в собі, ні в майбутньому. Лише одне було ясно: я більше не маю права мовчати. Не маю права залишатися осторонь. Якщо я щось ще значу для неї — маю довести. Якщо ні — принаймні дати їй спокій і підтримку. 

Повертаючись додому в голові пульсувала єдина думка: вона має бути поруч. Ідея з'явилась раптово, коли я проходив біля дверей свого сусіда по поверху. Стьопа— мій хороший знайомий, трохи дивакуватий, але цілком адекватний. Його квартира — ідеальний варіант. Близько, знайома територія, надійне місце. Залишалося тільки переконати самого Стьопу. 

Постукав у двері — гучно, нетерпляче. 

— Вже йду, блін! — почувся з-за дверей знайомий голос, після чого з’явився сам винуватець з грандіозно розпатланою зачіскою. 

— О, Дем’яне! Несподівано. Заходь, тільки не розглядай мій бардак, — мовив і розвернувся, залишивши двері відчиненими. 

— Не переймайся, я не в комісії з благоустрою, — відповів я, заходячи. 

Квартира зустріла мене  запахом кави, змішаним з ароматом піци "вчорашньої ночі". Стьопа звалився в крісло, не відводячи погляду від свого ноутбука. 

— Щось сталося? — нарешті кинув оком у мій бік.
— Ти виглядаєш так, ніби збирався когось бити, але передумав. 

— Треба поговорити. Є одне… прохання. Дивне. Але важливе. 

Стьопа підняв брову. 

— Якщо ти просиш в борг, то одразу ні. 

— Ні, гірше. Мені потрібна твоя квартира. Тимчасово. 

— ...Моя що? — він завмер, наче не зрозумів жарту. І його реакція мене зовсім не дивує. 

— Я серйозно. На два - три місяці. Може більше. Я тобі знайду іншу — будь-де в Києві. Класну, простору, з видом, з джакузі, з чим хочеш. 

— Почекай... — він підняв руку. — Ти хочеш, щоб я просто так з’їхав зі своєї квартири і переїхав кудись невідомо куди? 

— Не невідомо. Туди, де ти захочеш. Я все оплачу. 

— Ага. І ти, напевно, ще хочеш, щоб я перед від’їздом помив вікна, полив квіти і лишив холодильник забитим? 

— Можеш забрати з цієї квартири що завгодно. Просто залиш ключі, і все. 

— І хто тут буде жити? — Стьопа примружився, явно починаючи щось підозрювати. — Що, якась таємна місія? Свідок у програмі захисту? Шпигунка? 

Я хмикнув. 

— Майже. Це... дівчина, моя знайома. Просто хочу, щоб вона жила поруч.  

— Ага! Ось воно що! — він аж підскочив. — Любовна інтрига! Ну, тепер я зрозумів усе. Тобі хтось добряче запав у душу. 

— Не твоя справа! 

— Можливо, — задумливо кивнув він. — І все ж… це моя квартира. Мої рідні стіни. Я так звик до неї. А ти хочеш просто…


— Кажи, чого хочеш, — я зітхнув і сів навпроти нього. — У межах розумного. 

— Ну-у... — Стьопа на мить замислився, потім хитро примружився. — А полікуєш мені зуби? 

— Що? 

— Зуби! Ну, серйозно, я вже третій місяць збираюся записатись до стоматолога. У тебе ж клініка — як не крути, вигідна інвестиція. Давай, повний пакет: гігієна, пломби, відбілювання, і бажано так, щоб без болю і страху померти в кріслі. 

— Повний пакет? — перепитав я, здивовано дивлячись на нього. 

— Повний. Як для зірки Голлівуду. І ще... — він показав пальцем угору. — Можеш записати мені серіал, поки я на процедурі лежатиму? Бо минулого разу в поліклініці крутили якусь документалку про життя пінгвінів — я мало не вмер з нудьги. 

— Стьопа, якщо ти переїдеш — хоч серіал, хоч караоке в навушниках. І обіцяю, я зроблю з тебе усміхнену рекламу щастя. 

— М-м-м… — простогнав він. — Та біс з нею, з тією квартирою! Але знай, я це роблю тільки заради зубів. І — щоб потім дізнатись, чим усе закінчиться! 

— От і домовились! — я простягнув йому руку, і ми потисли її. 

— Але знай, якщо твоя дівчина зробить щось з моєю квартирою — я зберу речі й переїду до тебе. Назавжди. 

Я усміхнувся. 

— За це можеш не хвилюватися. 

Що ж, найважче — позаду. Тепер залишалося лише зробити так, щоб Мія випадково натрапила на потрібну квартиру. І саме тут почалася моя невеличка спецоперація. У хід пішов план із залученням... Соні. 

Усе було продумано до найменших дрібниць. Вона мала дізнатися, коли саме Мія виходитиме на обід, і рівно за п’ять хвилин до цього — приклеїти оголошення на двері офісу. Так, щоб воно точно впало їй в очі. Без шансів оминути. 

Оголошення я підготував сам. Просте, з легким розмиттям на фото кімнати, старомодним шрифтом і трохи наївною формою. Воно мало виглядати так, ніби його надрукувала якась бабуся, яка погано орієнтується в сучасному ринку нерухомості. 

Це була лише частина плану. Інше завдання — знайти цю умовну бабусю, яка б внушала довіру, виглядала щиро й невимушено, і не викликала жодних підозр. 

На щастя, така людина у мене була. Пані Стефа — медсестра на пенсії, яку я колись лікував. Добра, проста, трохи наївна жінка. Вона без зайвих питань погодилася побути "хазяйкою квартири" за невеличку винагороду. Ідеальний кандидат. 

Ще один важливий нюанс — вартість оренди. Тут я сам собі ламав голову. Чорт забирай, якби моя воля — я здав би їй квартиру безкоштовно. Але Мія — дівчина горда. І не дурна. Занадто низька ціна одразу викликала б підозру. Тому ми з пані Стефою придумали невинну історію. 

І — спрацювало.
Уже ввечері мені зателефонувала пані Стефа, та повідомила що до неї дзвонила мила дівчина на ім'я Соломія, питала за квартиру і охоче подивитись якомога швидше подивитися її! 

Я усміхнувся. Все йшло за планом.
Тепер залишалося навести лад у самій квартирі. Після Стьопи, чесно кажучи, вона виглядала... так, ніби там не прибирали з моменту незалежності. 

Я чудово розумів: самотужки з цим не впораюсь. Тому викликав клінінгову компанію. Через годину в квартиру влетіли чотири дівчини в синіх комбінезонах — наче загін спецпризначення: з парогенераторами, пилососами та професійною ненавистю до бруду. Через чотири години — квартира блищала. 

Також я замовив кілька речей. Те, що, як мені здавалося, могло б зробити простір ближчим до Мії. Дзеркало з підсвіткою. Невеликий туалетний столик. М’який плед кольору марсала — точно такий був у Соні, пам’ятаю як Мія завжди куталася в нього, коли було холодно. І ще — кілька дрібниць: аромадифузор із запахом кориці та коробочка з записками "на випадок поганого дня". Дрібниці. Але саме з таких дрібниць і складається відчуття дому.
Дому, який я хотів подарувати їй — хай навіть на час.