Розділ 10

Дем’ян 

Я подзвонив у двері й майже одразу почув важкі кроки. Відчинив Олексій — трохи пом’ятий, і з втомленим, але мирним виразом обличчя. 

— О, привіт, заходь, — сказав він, злегка кивнувши головою. 

Я пройшов у квартиру й майже одразу почув знайомий голос Соні: 

— Льош, там чай ще є?.. — і тут же з’явилась сама. Волосся скуйовджене, на обличчі — ще сліди вчорашнього клубного марафону. Але, видно, вона вже трохи прийшла до тями. 

— Ну ти, сестро, вчора влаштувала… — хмикнув я, ховаючи посмішку. 

— Не починай, — пробурмотіла Соня, потягуючи зі стакана якийсь явно огидний, але ефективний напій. — Олексій змусив випити цю гидоту… І ще сказав, що як добре що у нього здорове серце — натякаючи на мій зовнішній вигляд. 
Жартома обурилася сестра. 

— Йому й справді повезло — підколов я знову. 

— Дуже смішно, Дем’яне. Дуже. 

— Але виглядаєш вже трохи краще, — додав я м’якше. — Як ти? Ви з Льошею вже поговорили?
Соня кивнула і зиркнула на Олексія. Той саме повертався на кухню, мовчки, але з якимось теплом у погляді. 

— Так. Все норм. Я просто… трохи не зрозуміла вчорашню ситуацію. І повелася, як дурепа. 

— Буває, — сказав я. — Головне, що все окей. 

— А Соля? Вона нормально доїхала? 

— Все добре, я сам відвіз її додому — відповів я. 

— Може кави? — запропонував Олексій, визираючи з-за кухонної стійки. 

— Ні, дякую. Мені треба з Сонею поговорити. Наодинці, — коротко відповів я, дивлячись на сестру. 

Соня здивовано підняла брови, але мовчки махнула головою і пішла до балкона. 

Ми вийшли на вулицю. Дощ моросив сірим шепотом, тихо стукаючи по залізному поручню та черепиці. Повітря було вогке, свіже, з легким запахом мокрого асфальту й пилу, який прибило з ночі. Соня злегка здригнулася від прохолоди, затягнулася в розтягнутий худі, під яким виднілася піжамна майка. 

— Твоя розмова не могла почекати до завтра? — пробурчала вона, прикриваючи очі від сірого світла, що просочувалося крізь хмари. 

— Ні, — коротко відповів я. 

Вона втомлено зітхнула, сперлася плечем об вологу стіну й обережно глянула на мене — очі ще трохи тьмяні після вчорашнього, обличчя бліде, губи сухі. 

— Гаразд, викладуй, що в тебе за термінова розмова. 

— Я хочу поговорити про Мію. 

Соня різко повернула до мене голову. Очі звузились. 

— Що? Ти серйозно? 

— Так. 

— Ну і що ти хочеш знати? 

— Все. Розкажи, що з нею було за ці десять років. З ким зустрічалася, що з родиною... все, що знаєш. 

Сестра декілька хвилин мовчки дивилася на мене скоса: 

— І що такого сталося вчора, що ти раптом згадав про Солю? 

— Це не важливо... Просто розкажи. 

— Вибач, але ні! 

— Соня....! 

— Дем’яне, знайди собі для розваг когось іншого, а Солю залиш у спокої, — її голос став твердим. Очі — крижаними. 

— Я не збираюся морочити їй голову. 

— Годі. Її життя і так не балувало, не ускладнюй усе ще більше. У світі купа дівчат, вибирай будь-яку. 

— Соня... 

— Ні! — перебила вона, піднявши руку. — Вона достатньо настраждалася через тебе. Тоді я промовчала, але зараз — ні. Я не дозволю тобі знову гратись її почуттями. 

Вона вже зробила крок до дверей, коли я — сам не знаючи, як — зупинив її словами, які вирвались так раптово, що й сам ледве усвідомив: 

— Соня... Я кохаю її. 

Дівчина завмерла. Стояла спиною до мене, ніби час став. Потім повільно повернулась, дивлячись просто в очі. У її погляді — мільйон питань, недовіри і щось ще... м’яке й болюче. 

— Ти це зараз серйозно? 

— Цілком, — сказав я, прямо, не ховаючися більше. — Я справді кохаю її. 

— Тоді я... я взагалі нічого не розумію, — мовила тихо Соня, повертаючись на своє місце — До цього часу була певна, що Соля для тебе була простою розвагою на один вечір... 

Я лише коротко, але впевнено похитав головою. Ні. 

— Я просто круто облажався, сестро... 

Вона замовкла, дивлячись кудись у дощові краплі. 

— Я ніколи не питала тебе, що тоді сталося... — мовила вона з важкістю в голосі. 

Я зітхнув, відчувши, як все накопичене всередині починає шукати вихід. Кілька секунд збирався з думками, а тоді заговорив. 

— Спочатку я ставився до Мії, як до подруги моєї молодшої сестри. — почав я, обпершись ліктями на поруччя балкона — Це й не дивно — я знав її з десяти років. Але з часом вона перестала бути просто смішною дівчинкою. Вона виросла... стала красивою, милою. Вона була розумною, веселою. І мені було справді цікаво з нею спілкуватись — дощ ще тихо стукав по металевому водостоку, огортаючи простір навколо м’яким шумом. 

— Мені здавалось, я теж їй подобаюся. Але тоді я зустрічався з Аліною. Ти пам’ятаєш її? Я вас знайомив. 

— Так, пам’ятаю, — кивнула Соня, вже трохи стриманіше. 

— Перед твоїм п’ятнадцятиліттям ми з нею сильно посварилися. Я був впевнений, що це кінець. Приїхав на твій день народження з думкою, що я вільний. І тоді побачив Мію… 

Затягую паузу, відвожу погляд убік. Хмари на горизонті рухаються повільно, сірою масою стираючи кордон між небом і землею. 

— Вона змінилась. За тих кілька місяців стала ще красивішою. Пам’ятаю, як вона танцювала з Назаром. Я не міг відірвати погляду. І бачив, що не я один. Інші хлопці теж задивлялися — і це мене реально зачіпало. 

— Дем’ян, не думала, що ти такий власник, — усміхнулась Соня краєм вуст. 

Пам’ятаю, як випадково почув розмову двох хлопців. Вони обговорювали її так... ніби вона річ, яку можна просто взяти. Один прямо сказав, що хоче з нею зустрічатися. І я... я тоді не на жарт розізлився. Я чудово розумів, що можливо коли приїду нанаступний раз, уже буде пізно. Тому вирішив діяти. Весь вечір був поруч, не відпускав її ні на крок. Сказав, що хочу, щоб вона навчила мене вальсувати. І знаєш, їй це вдалося. На випускному я став зіркою вальсу, усі дівчата були в захваті, — крадькома усміхаюся, але усмішка швидко зникає. 

Я важко видихаю. І продовжуючи . 

— Коли проводжав Мію додому, зізнався, що вона мені подобається. І запропонував зустрічатися. 

— Це я все знаю, — Соня нахилилася трохи вперед, дивлячись мені в очі. — Далі що? Якщо вона тобі справді подобалась — чому ти так жорстко її продинав? 

— Коли я повернувся додому... подзвонила Аліна. Просила зустрітись. Плакала. Просила вибачення. Казала, що не може без мене, що зробить щось із собою, якщо я її залишу… — замовкаю, ковтаючи повітря. Відчуваю, як від спогадів щось неприємно здавлює грудну клітку. 

— І чорт... я не зміг сказати "ні", — кажу пошепки, не підіймаючи очей. — Я не знав, як сказати про це Мії. Як дивитися їй в очі. У мене просто не вистачило сміливості... 

Видаю, що сили стискаючи поруччя, аж до побіління кісточок. 

— А далі? — запитує Соня м’якше, майже пошепки. 

— Ми з Аліною розійшлися через місяць. Я не витримав. У голові постійно була Мія. Лише згодом я зрозумів, що закохався в неї по вуха. Але як тепер до неї підступитись? Пройшло стільки часу… 

Я глибоко вдихаю, потираю обличчя долонею. 

— Пам’ятаю, як спеціально прийшов під той бар. Знав, що вона там буде. Налаштовував себе на розмову, репетирував слова… але щойно побачив її — все вилетіло з голови. Вона пройшла повз, навіть не глянувши. Гордо, з піднятою головою. І я зрозумів — вона мене не пробачить. 

Я замовкаю. Стук дощу по козирку балкона тепер здається гучнішим. 

— Отак я й відпустив дівчину, яку любив. І, чорт, досі ненавиджу себе за це.


— Ми всі думали, що ти без пари через те, що занадто вибагливий...— прошепотіла Соня. — А виявляється, це все через Мію? 

— Скільки разів я не намагався стерти її з пам’яті — не виходило, — зітхаю і підводжу голову, вдивляючись у дощ, що крапає з балконного даху. — Я ще кілька разів пробував з кимось зустрічатись. І тут, і в Америці. Але далі першого побачення ніхто не заходив. 

— Ти однолюб, брате...— з усмішкою, видає Соня. — То що змінилось? 

— Учора... — знову пауза. — Коли ви з Солею напилися, Олексій забрав тебе, а я — Мію. Вона пручалась, кричала, що ненавидить мене... 

— Не дивно, — зітхнула Соня. 

— Але потім сказала, що ненавидить, бо досі не може викинути мене з голови. 

— Вона так і сказала? — здивування на обличчі сестри було справжнім. 

— Можливо, це просто слова напідпитку... але раптом — ні? Може, вона справді досі щось відчуває? 

Я опускаю погляд, всередині все стискається. Стиснувши губи, обережно питаю: 

— Ти з нею, про мене... ніколи не говорила? 

— Ні. Після того дня — ти тема табу, — тихо відповіла вона, а потім додала, з гірким зітханням: — Я тоді подумала, що ти просто вирішив розважитись. Бачила, як Соля закохалась у тебе. І… мовчала. Боялась щось сказати, ти ж був для мене авторитетом. А ще... боялася, що ми зіпсуємо наші стосунки. 

Я обертаюсь до неї. Її очі блищать, а голос тремтить. 

— Чорт... я ще досі ненавиджу себе за це... — прошепотіла вона. Її плечі здригнулись, і вона прикрила обличчя руками. Заплакала. 

Я не одразу знайшов, що сказати. Просто стояв поруч, стискаючи щелепу, і дивився, як з даху падає вода. 

Через кілька хвилин Соня витерла сльози і продовжила вже не стримуючи емоцій: 

— Вона ніколи мені не дорікала. Жодного разу. Навпаки — завжди підтримувала. А я... я просто вдавала, що нічого не бачу. Боже... яка ж я жахлива подруга...


Сльози знову покотилися по її щоках. Я мовчав. Усе це було надто важким, але правдивим. Не думав, що ця тема виявиться такою болючою і для Соні.