Розділ 9

Дем’ян. 

Сідаю за кермо, стискаю його так, що аж побіліли пальці. Переводжу погляд на пасажирське сидіння — там мирно спить Мія. Навіть попри те, що вона вже в безпеці, злість і хвилювання не відпускають. Чим ти тільки думала, чорт забирай?.. 

Коли мені подзвонив Олексій — схвильований, майже на межі паніки — я звичайно кинувся на допомогу. Просто вхопив ключі й рвонув до машини. Я занадто добре знаю Соню. Зла, розчарована і п’яна — це катастрофа. І звичайно довго думати не довелося, з ким сестра могла тусити. 

Я не вагаючись набраю номер Мії. Заніс його в телефон, ще тоді, коли вона пішла з клініки. Перед тим, уважно вивчивши її анкету, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку — чи є в неї хтось? Хотів знати, чи вона щаслива. Шкода, що там не було графи сімейний стан. 

Коли почув її п’яний, розмазаний голос — стало моторошно. Якщо вже Мія напилась — значить ситуація гірша, ніж я думав. І ми з Олексієм примчали в той клуб за лічені хвилини. Він забрав Соню, а от Мія… вперлася. Сказала, що не поїде зі мною. І я її розумію. Колись я дуже боляче з нею вчинив.  Але залишити її там саму я не міг. Сів у кутку, щоб бачити її, і просто спостерігав. 

Було важко дивитися, як до неї чіпляється той тип. На перший погляд — звичайна розмова. Але щось у ньому було не так.
І коли я побачив, як він щось сипле в її коктейль… Все потемніло. Я кинувся до них і влупив йому без жодних слів. Тепер, коли Мія поруч, а той козел десь під столом, мене трясе ще більше. 

— Блядь! — гупаю кулаками по керму. — Якби я не побачив це… Що б з нею сталося?.. Просто уявити важко. 

Розвертаюся, заводжу мотор. Дорога мовчить, ніч теж. Лише її тихе, зірване бурмотіння розрізає напругу. Вона спить. Але серце все ще стискається. 

Біля її під’їзду згадую, що не знаю, в якій квартирі вона живе. 

— Чудово, — бурчу і зітхаю. — І що тепер? 

Повертаюся та обережно торсаю її за плече. 

— Мія. Скажи номер квартири. 

— Ще чого, — мимрить, не відкриваючи очей. — Не скажу я тобі нічого... - гордо заявляє дівчина і
одразу ж провалюється в сон. 

З її боку це звичайно дуже обачно, проте, що мені тепер робити? Хоча, здається, у мене і так немає вибору. 

— Ну що ж, доведеться пані Маринець вести до свого дому. 

На парковці глушу мотор та переводжу погляд на дівчину. Спить, ніби дитина. Така беззахисна. Ні тіні тої гострої впевненості, що ще годину тому світилась у її погляді. Ні сили, з якою вона огризалась на кожне моє слово. 

Та сама. І водночас — зовсім інша. Вона змінилася. Посерйознішала. Схудла. Її обличчя — гостріше, ніж колись. Але красиве. Дуже. Надто. Але я все одно бачу в ній ту саму дівчину, яку полюбив. І це вбиває. 

Болить, як рана, яку сам відкрив.


Згадую, як вперше побачив дівчину у своїй клініці. Її обличчя, голос, реакція, коли побачила мене. Спочатку я не повірив. Подумав, що це міраж, галюцинація від утоми. Але ні — вона була реальною. 

Моє серце тоді ніби забуло, як битися, руки раптово стали дерев’яними. А коли довелося доторкнутися до її щоки — в межах процедури, звичайно — я ледве стримав тремтіння. Професіонал, чорт забирай. Та поруч із нею я переставав бути лікарем. Переставав бути кимось. Просто був — хлопцем, який десять років тому зробив найбільшу помилку свого життя. 

Я ледве змусив себе зосередитись. Робив усе механічно, наче тіло працювало окремо від мене. В голові пульсувала тільки одна думка: вона повернулась. І, чорт забери, яка ж вона стала красива. Хоч і з кам’яною стіною між нами.


Глибоко видихаю та виходжу з машини, відкриваю двері й піднімаю її на руки. Її тіло лягає на мене, як частина мене самого. Занадто знайоме. Занадто легке. Відчуваю тепло її грудей через футболку — вона, здається, зовсім не опирається. Навпаки, довірливо тулиться. Така беззахисна, така… близька.
Дивно. Її запах — трохи парфумів, трохи алкоголю, але щось у ньому зводить мене з розуму. Можливо, спогади. А, можливо, я просто скучив. 

Вдома. Кидаю ключі в шухляду, і в передпокої ставлю її на стілець, скидаю куртку, з неї — легкий плащ. І в цей момент вона відкриває очі. 

— Ти…? Що ти тут робиш? Ану відпусти! - дівчина старається вирватися, але як тільки моя хватка слабшає, вона валиться на землю, я ловлю її та знову міцно стистаю в своїх обіймах. 

— Це що, м'язи?.. — раптом запитує Мія — Ух ти… Це справжні?.. — її пальці тягнуться до мене, ковзають по футболці. По грудях. По животу. Вона ковзає долонею повільно, ніби досліджує. — Прес... біцепси... Ого… Що сталося з тим худеньким хлопчиною? 

Я не відповідаю. Просто стою, тримаючи її на руках. Усе тіло напружене. Її слова чомусь ріжуть і зігрівають водночас. Я відвертаюсь, щоб вона не побачила, як гублю контроль. Усередині — усе палає. Я пам’ятаю, що вона п’яна, що це несерйозно, не усвідомлено… але ті її доторки нестерпно реальні.


— І чому ти став таким… гарячим? Це… нечесно, — додає вона з якоюсь образою, а потім різко ляснула мене по грудях. — Але я тебе ненавиджу! Чуєш? Ненавиджу! 

Стискаю щелепу.
— Я знаю, — відповідаю пошепки — І я це заслужив. 

Вкладаю її в ліжко. І вона знову оживає. 

— Куди ти мене приніс, а? — пробурмотіла, починаючи пручатися. — Що ти робиш в моїй квартирі? 

— Тихо, — прошепотів я — Лягай, — бурмочу, поправляючи ковдру.


— Ненавиджу тебе, — зітхає вона, вже в півсні. — Чуєш… ненавиджу… 

Ті слова пробивають крізь шкіру. Розуміння того, що за стільки років вона не змогла мене пробачити, просто вбиває. 

Повертаюся та збираюся йти, коли її голос знову лунає — тихо, майже пошепки: 

— Ненавиджу… за те, що не змогла тебе забути. Як не старалася... Як не пробувала.... Все марно. І вже навчилася з цим жити, як ти знову з’явився в моєму житті… 

Я застигаю на місці не взмозі дихати. Швидко повертаюся та уважно дивлюся на дівчину. Що вона тільки що сказала? Не змогла забути? 

— Ненавиджу тебе… за те, що покинув мене… всі покинули… батько, мати, бабуся… Ніхто не повірив. Ніхто не захистив від Максима… Мама… мама не повірила… 

Її голос ламається. Це вже не слова — це біль, що просочується крізь сон. 

Я не розумію, про що йдеться. Хто такий Максим? Що сталося? Але я точно почув: вона не забула. І це… не дає мені спокою.



— Я був ідіотом… — шепочу сам до себе. — Пробач… 

Сідаю поруч, не торкаючись, але так близько, що можу розгледіти її вії, які дрібно тремтіли у сні. Серце б’ється повільніше, наче боїться порушити цю тишу. Я не міг відірвати погляду — хотів запам’ятати кожну лінію її обличчя, кожну веснянку, кожну тінь, що лягала від вій на щоки. 

Змінилася. Постала переді мною зовсім іншою — втомленою, схудлою, дорослою. Але при цьому з нею залишилось щось невловимо рідне. Ті самі вигини губ, які так хотілося колись цілувати без зупину. Те саме трепетне відчуття у грудях, що зриває подих. 

Я зітхнув і, не стримавшись, обережно нахилився до неї. Мої губи торкнулись її вуст ніжно, наче вибачаючись за роки мовчання. Її дихання трохи змінилося, але вона не прокинулась. А я завис над нею ще на мить, насолоджуючись тим коротким, забороненим моментом близькості. 

Вперше за багато ночей я відчув себе живим. І вперше за десять років — винним не за те, що втік, а за те, що не повернувся раніше
. 

Цієї ночі я не зміг заснути. Сидів у темряві поруч, пригадуючи всі її слова, всі зізнання, які вона проговорила у маренні. "Ненавиджу, бо досі не змогла тебе забути…". Моє серце стискалося при згадці. В голові крутилися її сльози, ім’я якогось Максима, образа на весь світ і... ніжність, загорнута у злість. 

Можливо, це шанс. Можливо, не все ще втрачено. Можливо...


Ранок прийшов раптово — сірий, затягнутий, сповнений тиші, яку порушувало лише рівне дихання дівчини на моєму ліжку. Я сидів поруч, з напівхолодною кавою в руках, і мовчки вдивлявся в її обличчя, намагаючись зрозуміти, що відчуваю більше — тривогу чи несподіваний спокій. 

Коли вона прокинулась, виглядала розгублено. Спершу — ніби просто не зрозуміла, де опинилась. А потім — по-справжньому здивованою, побачивши мене поруч. 

Ми перекинулися кількома словами. Мія намагалася щось пояснити, зібратися, зберегти гідність, але я бачив — за її голосом ховалися сором і внутрішнє напруження. У її очах плуталися втома, зніяковілість і та сама гордість, яку вона звикла носити, як броню. 

Вона хотіла піти сама. Наполягала, що все гаразд, що не варто турбуватись. Але за вікном ліниво накрапав дощ, і я наполіг, щоб вона бодай поснідала. А вже потім — я відвезу її додому. 

У дорозі вона мовчала, втупившись у вікно, немов тікала від розмови, від самої себе, від мене. А я мовчав разом із нею, відчуваючи, як тиша між нами робиться щільною, майже фізично відчутною. 

Коли вона вийшла з авто, серце дивно стиснулося. Хотілося сказати щось — бодай щось, але замість слів я просто кивнув. 

А потім розвернувся і поїхав до Соні.
Я мав із нею поговорити. Про Мію. Про все це, що повернулося, хоч я думав, що вже давно минуло. Бо хтось мав допомогти мені розібратися в тому, що відбувається. А ще — в тому, що я відчуваю.