Розділ 8

Ми з Сонею сміялись, коли виходили з весільного салону. Її обличчя сяяло — вона нарешті вибрала сукню. 

— Це треба відсвяткувати, — вигукнула вона, хапаючи мене за руку. — Я нарешті наречена з готовою сукнею! Ходімо в кафе. 

Ми знайшли невеличке затишне місце на розі вулиці, замовили каву і якісь десерти з надто складними назвами, і дозволили собі просто побути дівчатами. Говорили про все — від весілля і медового місяця до старих жартів зі школи. Мені навіть вдалося на якийсь час забути про все інше. 

Та потім Соня подивилася на годинник і підхопилася. 

— Я на вокзал! У мене Олексій з Одеси приїжджає сьогодні. А ти куди? 

— Додому, — відповіла я, допиваючи каву. — Але ще зайду в супермаркет. Холодильник просить про допомогу.
Ми обійнялися, і я пішла в інший бік. 

У магазині я неквапливо вибирала продукти — молоко, фрукти, сир, щось до чаю. У черзі до каси побачила, що маю пропущений виклик з незнайомого номера. Мабуть, дзвонили, коли я міряла сукню. Раніше не було часу передзвонити. 

Коли вже йшла додому, пакети перетягували руки, телефон задзвонив знову. Я перевела всі пакети в одну руку й відповіла: 

— Алло? 

— Алло? Привіт, доню! — у трубці пролунав голос, який одразу скував мене зсередини. Я не чула його вже кілька років. — Алло? Ти мене чуєш? 

Я заніміла. Ні язик, ні ноги мене не слухались.
— Алло? Тебе не чути! 

— Мамо…? — прошепотіла, дивлячись на екран. Номер — український. Вона тут. 

— Привіт, Соломіє! Як ти? Як твої справи? 

— Я… У мене все добре, — сказала, повільно ставлячи пакети на лавку поруч і сама присіла, бо стояти було вже важко. — Ти зараз в Україні? 

— Так! Тільки вчора приїхали! Доню, я так скучила за твоїм голосом! 

— Не знала, що в Канаді проблеми з міжнародним зв’язком, — язик сам видав сарказм. 

— Що? — розгублено перепитала вона. 

— Кажу, як так скучала, то хоч раз на рік могла подзвонити. Або хоч з днем народження привітати. — у мені щось починало тріщати. 

— Доню… я просто… розумієш… 

— Вибач, мені вже пора, — ледве чутно вимовила і скинула виклик. 

Чорт. І чого вона тільки подзвонила? У мене ж сьогодні був хороший день…
Я глибоко вдихнула, задерла голову вгору. Небо вже затягли важкі сірі хмари. Від сонячного ранку не залишилось нічого. Як і від мого настрою. 

Раніше я б розридалась. Але зараз… здається, сліз не залишилось. Я виплакала все, коли помер тато. Він не витримав боротьби з раком. Після нього залишився порожній дім, порожня я… і мама, яка дуже швидко перестала бути моєю мамою. 

Я була не проти, якби вона з кимось зійшлася. Вона була молода, красива, ще мала право на щастя. Але так швидко? Менше ніж за рік після смерті тата — весілля з олігархом. Плітки про її зради я чула й раніше, та не вірила. Не хотіла. 

Але тоді вона зрадила не лише тата. Вона зрадила нас. Нашу сім’ю. Мене. 

Її новий дім був великим, розкішним. Але чужим. Без жодної згадки про батька. Без жодного куточка, де я могла б сховатись від усього цього.
Я благала її — не переїжджати. Дозволити мені залишитись вдома, хоч із бабусею. Але мене просто забрали. В примусовому порядку. Бо я була ще неповнолітня. Мене не слухали. Не чули.
І кожного дня я чула, яка я невдячна. Яка егоїстична. Що не думаю про мамине щастя, що вона — ще молода жінка, яка не хоче носити чорне до кінця життя. Що я маю бути вдячна дядьку Володимиру за те, що він "прийняв" і мене, дозволив жити в його будинку.
Як же я тоді її ненавиділа.



Я прийшла додому якось автоматично, мовби ноги самі привели. Усередині було так само темно, як і надворі — небо затягло важкими хмарами, а в мені все захлиналось тишею. 

Викладаю продукти на стіл, не пам’ятаючи, що саме купила. Все не в радість. Знімаю одяг, йду в душ — гаряча вода стікає по шкірі, але душу не обпікає. Хоч як би хотілося змити з себе не тільки піт, а й цей липкий післясмак розмови з матір'ю. 

Коли виходжу — бачу кілька пропущених від Соні. Перезвонюю одразу. 

— Весілля скасовується! — заявляє вона з порогу дзвінка. Голос хриплий і сердитий. 

— Соня, ти що, не гарячкуй. Що сталося? — намагаюся говорити спокійно. 

— Я вже їду в таксі до тебе! Ми йдемо бухати! — і вона кидає слухавку. 

Я навіть не встигаю втрутитися. Не розумію що сталося, проте знаю, якщо подруга щось надумала, то її не зупинити. Ну що ж, пити так пити, настрй в мене сьогодні підходящий. 

... 

Клуб був гучний, як грім у середині грудня. Музика шарашила по скронях, алкоголь лився всередину легше, ніж думки. Соня вся червона від люті й вина. 

— Бачу його, стоїть на вокзалі... обнімає її, сміється, щось йому шепче. І стоять, як пара! — обурено махає келихом. — А потім мені каже: "Сонечко, це просто знайома!". Ага, знаю я цих "знайомих"! 

— Та може, вона й справді просто знайома, — намагаюся її втихомирити, попиваючи коктейль, що вже не лізе, але я змушую себе пити. — Ну поговоріть. Ти ж його любиш. Просто поговоріть. 

— Та йди ти! — махає рукою, знову відмовляючись від вхідного дзвінка. — Більше не буде ніякого весілля. Відриваємося! 

І ми відривались. Танцювали, сміялись, вигукували слова пісень, які знали тільки наполовину. 


У туалеті було трохи тихіше, ніж у залі, але дзвін у вухах не зникав. Глянувши на екран телефона, я зиркнула — невідомий номер... Невже знову матуся скучила за своєю донею..  Може, вже вистачить? Але... а якщо вона там щось… я не знаю… раптом ще щось серйозне? Ну добре... беру, але скажу їй все, що думаю. 

— Алло! — кажу так, трохи суворо. Мені треба бути суворою. 

— Соломіє? Це я, Олексій. Привіт. Ти з Сонею? З нею все гаразд? 

— Що? — я не одразу зрозуміла, хто це. — А... А, це ти? Ну... вона десь тут. Так, все нормально. 

— Будь ласка, скажи, де ви. Я хвилююся. 

— А як же! Вже тобі так і сказала, ти страшно образив мою подругу! 

— Те, що вона бачила на вокзалі — то непорозуміння. Це просто однокласниця. І взагалі вона заміжня! 

— Ну да, звісно, знайома... Вокзал, сльози, ревнощі, ага… Що ще? Ще скажи  що це твоя сестра!! Ох, вже ці чоловіки...! 

— Соль, будь ласка... 

Я вже хотіла щось огризнутись, коли раптом голос змінився.
— Мія, це я. Дем’ян. 

Я застигла. 

— Що?.. 

— Те, що сказав Олексій — правда. Це наша однокласниця, її чоловік наш хороший знайомий, вони просто випадково зустрілися. Нічого між ними нема. Соня просто неправильно зрозуміла. 

Його голос був тихий, спокійний. Такий, що мені раптом стало… соромно. 

— Ми в «М'яті». На Рейтарській. — тихо сказала я і скинула дзвінок. 

Вийшовши з туалету, я гойднулася й сперлася на стіну. Усе трохи хиталося, ноги вели кудись не туди, але я таки вийшла в зал і почала шукати Соню. Де ж вона, блін?.. Її ніде не було. 

Пройшлась між столиками, обійшла бар, заглянула навіть у курилку. І тільки вже майже в розпачі — побачила її біля сцени. Стоїть, п’яна, танцює, наче намагається витанцювати з себе злість. 

— Соню! — я підійшла, схопила її за руку. — Я з ним говорила. З Олексієм. Він хвилюється, дуже. Каже, що це просто знайома, вона заміжня, і ти все не так зрозуміла... 

— Що?! Ти з ним говорила? Ти... — вона не встигає договорити, бо помічає Олексія.
Він швидко підбігає до нас, та бере Соню за руку. 

— Соню, будь ласка. Поїхали додому. Нам треба поговорити. 

— Я... з тобою нікуди не піду...  — подруга ще хотіла  щось заперечити, але Олексій бере її за руку та веде в сторону виходу. 

— Добре, — буркнула я в спину. — Хоч комусь пощастить сьогодні. 

— Мія. — почувся позаду знайомий, низький голос. — Ходімо. Я тебе відвезу. 

Я обернулася. Дем’ян стояв за спиною. Високий, напружений. Суворий. 

— Ще чого!? — я хмикнула. — Я з тобою сюди не приїхала! — весело кажу та йду далі, не озираючись. 

Він ще щось сказав, але я не слухала. Ноги самі несли мене назад до бару. Там був той хлопець, з яким ми раніше вже балакали. Він був смішний. І... симпатичний. Ну, такий... приємний. Він махнув мені рукою: 

— Хей, Соля! Ти де пропала? Іди, вип’ємо! 

— А чого б ні? — всміхнулась я, підходячи до нього. — Тільки щось міцніше, бо мені треба добряче забути цей день. 

Ми сиділи біля бару. Мені вже було тепло, навіть занадто. І голова, здавалося, трохи пливла. Хлопець щось розповідав, я кивала, хоча ловила лише кожне третє слово. Він був веселий. Посмішка — мила, така навіть трохи глянцева. Рука торкалася мого плеча частіше, ніж треба. Але зараз мені було байдуже. 

— Тримай, красуне, — він простягнув мені коктейль. Гарний такий, з вишенькою. Або полуничкою. Або… чимось червоним. Я взяла, крутанула соломинку пальцем. 

— За що п’ємо? — хихикнула я. 

— За тебе, — промовив він майже пошепки. 

— Угу... Ага... 

Я піднесла келих до губ — і саме в цей момент… все закрутилось. Але не в голові. А просто різко — бах! 

Гуп. Хтось іззаду... хтось ударив? Та ні — хтось насправді вмазав комусь!

Я здригнулась, коктейль розлився по моїй сукні. Я підняла очі. 

— ЩО ТИ ТВОРИШ?! — верескнув той хлопець, тепер вже з розбитою губою. 

А переді мною стояв Дем’ян. Очі — мов дві блискавки. Губи стиснуті. Кулак ще напружений. Він мовчки дивився на того, кого тільки-но вгатив. А я сиділа, кліпала, не розуміючи, що відбувається. 

— Та ти псих! Що за... — хлопець намагався щось бурмотіти, але Дем’ян навіть не дивився на нього. Він дивився на мене. 

— Вставай, Мія. 

— Що?.. Та... Що відбувається? 

— Вставай, — його голос був короткий, різкий. Небезпечний. 

Я похитнулась, намагаючись злізти з високого стільця, але майже впала, коли міцні руки мене зловили. 

— Я сама! Не треба мене... — почала я, але він вже обхопив мене руками і просто підняв. 

— Та пусти! Я ще... я не закінчила... — я пручалась. Слабо, але пручалась. — Я з тобою нікуди не  піду! 

— Якщо не підеш, тоді я тебе понесу! — голос Дем’яна був спокійним, але під ним — грім. 

Я била його кулаками по грудях, ну так… для вигляду. Він ніс мене крізь клуб, а я кричала щось дурне. Люди озиралися, хтось знімав на телефон. Мені було то соромно, то смішно, то... тепло!