Розділ 7

Я нервово вдихнула весняне повітря, щойно побачила знайому постать з валізкою біля вокзалу. Соня — така ж яскрава, енергійна, з усмішкою, яка миттєво знімає втому. Ми міцно обійнялися, і я відчула, як щось у грудях нарешті розтануло. 

— Нарешті! — прошепотіла я їй у волосся. 

— Як я рада тебе бачити! — сміється Соня. 

— Йдемо десь посидимо? - пропоную відриваючись від подруги. 

— А може, як колись? Зготуємо щось разом, увімкнемо музику, вина відкриємо? - пропонує Соня і я звичайно не можу відмовити. 

— Тоді, нашу коронну страву — пасту з креветками і соусом із в’ялених томатів? 

- І трошки пармезану зверху! От це було життя! - мрійливо додає Соня. 

Ми влаштували рейд по супермаркету: креветки, томати, базилік, вино, свіжа паста… І вже за пів години мої двері гримнули від її веселого сміху.
На кухні все було як раніше — музика в колонці, сковорідка шкварчить, подруга ріже базилік і розповідає: 

— Одеса шумна, але прекрасна. Я й досі не можу повірити, що ми з Олексієм уже готуємось до весілля. Знаєш, іноді мені страшно. Все так серйозно. Сукня, гості, обіцянки. Я ж по натурі панікерка. 

Я посміхнулась і подала їй келих: 

— Ти просто боїшся, що казка стане реальністю. 

Вона замислено зробила ковток і кинула погляд на мене: 

— А ти, Соль? Що у тебе? На горизонті нікого? 

Я застигла. Її голос звучав м’яко, з тією щирістю, яку не підробити. Але всередині все стиснулось. 

Перед очима знову постав стоматологічний кабінет, дотик пальця до моєї щоки, теплий погляд. І те, що було до того… десять років тому… Зрада, біль, зламана довіра. Серце зрадницьки стиснулося. 

— Робота, — знизала плечима, намагаючись зберігати легкість. — Я живу в офісі останні кілька місяців, ти ж знаєш. 

— Але невже ніхто? Навіть випадково? За стільки років? 

Я не відповіла. Просто мовчки перевертала пасту в сковорідці, ковтаючи клубок у горлі.
Соня глянула на мене пильно, ніби намагаючись щось вичитати по обличчю. І саме в той момент задзвонив її телефон. 

— Це з роботи. Алло... так, що? Не встигаєш? Добре. Зараз зроблю, зачекай хвилину… Соль, можна твій ноутбук? Мені терміново потрібно перевірити електронну пошту. У мене телефон сів. 

Я кивнула й подала ноутбук. 

— Ти шукаєш квартиру? - заритує подруга, повертаючи мені ноутбук - Мені випадково сповіщення вибило! 

— Так… — коротко видаю. 

- Чому? 

Я знизала плечима, намагаючись видати байдужість: 

— Раніше мене тут тримала низька ціна. Та з цього місяця господиня піднімає оренду. А ще… район тут неспокійний. Уночі ходити страшно. 

— Ти про тих хуліганів, що у твоєму дворі тусуються? — уточнила Соня, згадуючи мої попередні скарги. Я кивнула. 

— Це правильне рішення! — впевнено сказала вона. — Нема чого тобі ходити поночах цими вулицями. Треба шукати щось краще. 

— А ще краще — знайти собі столичного хлопця! — раптом заявила вона з лукавою усмішкою. — Уб’єш одним пострілом двох зайців. І в мене вже є такий на приміті.... 

— Та годі тобі... 

— Я серйозно! Його звати Паша — друг Олексія, дуже хороший хлопець... 

— Припини... — буркнула я, нервово. 

Але вона, здається, мене не чула. 

— Ви все одно познайомитесь на нашому весіллі. Ти — подружка нареченої, він — друг нареченого. Дивись, ще й все у вас складеться! 

— Я ж тобі казала, що мене це не цікавить, — твердо обірвала я. — Давай змінимо тему. Допоки я не розізлилася. 

Ми повечеряли. Паста вийшла божественною. Вино м’яко закрутило голову. А коли настала пора прощатися, Соня обійняла мене міцно, ще раз глянула в очі і сказала: 

— Незабудь, що в суботу ти йдеш зі мною на примірку. Я сама плаття не виберу — треба, щоб хтось чесно сказав, чи не схожа я в ньому на торт. 

— Домовилися, — усміхнулась я. 

Соня пішла, залишивши по собі запах парфумів, тепло й спогад про щось добре й просте. Я довго стояла біля вікна й дивилася, як ніч поглинає місто. 

Соня права. За ці роки в мене нікого так і не з’явилося. Хоча бажаючі були. 

Після історії з Дем’яном я вирішила спробувати оту відому фразу — клин клином вибивають. Дозволила собі стосунки з хлопцем, який уже давно залицявся до мене. Здавалося, так буде правильно. Можливо, навіть рятівно.
Але вийшло навпаки. Ми обидвоє тільки страждали. Я — тому що була поруч із тим, кого не кохала. Постійно, мимоволі, порівнювала його з Дем’яном. І злилась, що Назар програє. Програє у всьому — у погляді, у жестах, у словах, у тиші між ними. Я зривалася на ньому. Злилася за те, що він не Дем’ян. А потім злилася на себе — бо розуміла, що чиню несправедливо, жорстоко. Він — тому що, любив без відповіді. 

Ці стосунки тривали недовго — кілька місяців. І стали, по суті, моїми першими й останніми. Після цього я більше не наважувалась. Побоялася. Повторити те саме. Знову поранити когось — і себе також. І все через нього. Навіть на відстані він тримав мене. 

Я прикриваю обличчя руками й зціплюю щелепу. Дем’ян... Напевно, за ці роки він змінював дівчат, як шкарпетки. У нього й тоді не було відбою від прихильниць. А тепер — страшно навіть уявити. 

Чорт. Як я себе ненавиджу за це. За цю слабкість. За почуття, які за стільки років так і не змогла викорчувати.


Суботній ранок був теплим і яскравим. Ми з Сонею зустрілися біля входу до великого весільного салону, а вже за двадцять хвилин блукали між білими рюшами, шифоновими рукавами й блискітками, які мерехтіли під світлом софітів. Соня встигла переміряти з десяток суконь, і все не те. То надто пишне, то надто обтягуюче, то "наче в шістнадцять вийшла заміж". 

— Я як весільна куля в цьому, — бурчала вона, крутячись перед дзеркалом. — Ну що це таке? 

— Як на мене, то краще, ніж та, де спина світилася до лопаток, — сміюсь. 

— У тій я хоча б могла дихати! 

Ми сміялися, пили каву з автомату біля входу, коментували наряди інших наречених, і я ловила себе на думці, що скучила за цими днями. Коли все ніби просто й безтурботно. 

Нарешті ми знайшли салон, у якому сукні хоч не лякали. Соня зупинилася на двох варіантах. Обидва були елегантні, зовсім без зайвого пафосу. Вона приміряла першу, потім другу — і закинула руки: 

— Я не можу визначитися. Ну от геть! — Вона озирнулась на мене з підозрілою посмішкою. — Знаєш, що допоможе? 

— Що…? 

— Приміряй одну з них! 

— Соню… 

— Прошу тебе. Мені треба бачити з боку. От серйозно. Ти — мій об’єктивний тестер. Ну давай, ну Соль… Ну ми ж іще з універу це робили! 

Я намагалася віджартовуватись, знизувати плечима, але вона почала благати, причому досить голосно. Продавчиня вже посміхалася в бік нашої розмови, і я зрозуміла, що спротив марний. 

— Гаразд, тільки швидко — таки здаюся. В цей момент в Соні оживає телефон і вона швидко відповідає. 

— Та, серйозно, я ж кажу — забула. Точно вони в тебе. Принесеш? Ми ще в салоні… ага. Добре.....  — чую уже з примірочної 

— Знову ця роззява щось забула!  — думаю про себе, одягаючи сукню. 

Вона була з м’якої, ніжної тканини кольору шампанського. Не сліпучо-біла, а така, яка обіймала шкіру, ніби лагідне сонце. Ліф щільно облягав тіло, з тонкими бретелями й делікатним V-подібним вирізом. Спідниця спадала хвилями, легка й жива. Продавчиня накинула мені фату, і я подивилась у дзеркало. І на мить все завмерло. 

Це була не я. Це була якась інша дівчина. Спокійна. Гарна. Зі світлом у очах. Наречена.
Мені стало дивно й трохи страшно. 

Я вийшла з примірочної, легким рухом відсунувши штору. 

— Ну що? — спитала тихо. 

Соня озирається і одразу з широко розплющеними очима підбігає. 

В цей момент пролунав звук відчинених дверей. Я навіть не обернулась — просто обережно поправляла фату на плечі. 

— Соню, ось твої ключі. Добре, що ти… 

І тоді замовк. Я відчула цей погляд шкірою. Задньою поверхнею шиї, спиною, пальцями. 

Повертаю голову та натикаюся на проникливий погляд Дем’яна. 

Він стояв у проході, з ключами в руці. Очі втупилися в мене, ніби я була не людина, а видіння. Його погляд ковзнув по мені зверху донизу, повільно, ніби час раптом сповільнився. 

Я бачила, як він розгубився. Його брови ледь зсунулися, губи розтулені, він не дихав. Просто дивився. І цей погляд… проникав мені під шкіру. 

— Ей, брате! — крикнула Соня, повертаючись до нього. — Ти чого завис? Не впізнаєш? Це ж Мія! Скажи — красуня? 

— Так, — відповів він одразу, навіть не кліпнувши. 

Його очі не відривалися від мене. І я відчула, як серце починає гупати швидше. Це ж просто я. У сукні. У весільній сукні. І все ж — цей погляд… такий, що вивертає зсередини. 

— А я, хіба не красуня? — з ображеним жартом кинула Соня. 

Дем’ян нарешті перевів на неї погляд і трохи посміхнувся. 

— Ти завжди красуня, Сонь! Тримай ключі роззява! — спокійно каже та знову переводить погляд на мене. 

— О, точно! Дякую! — а тоді раптом пропонує — Може давай з нами! — підморгнула Соня. — Ми зараз вже будемо виходити. Підемо на каву. 

— Не вийде, — відповів він, відводячи погляд. — Мене чекають на роботі. 

— Ти завжди все псуєш, — скривилась Соня, беручи в нього ключі. — Дякую, до речі. 

— Бувайте, — кивнув він і вже було розвернувся, коли ще раз подивився на мене. 

А я… стояла, як приклеєна. Зі сплутаними думками, з чимось теплим і болючим під грудьми. І навіть коли він пішов, а за ним зачинилися двері, я все ще дивилась у той самий бік, де стояв він. 

— Ну що, йдемо перевдягатися? — пропонує Соня. 

Я киваю й ховаюсь за штору примірочної. Але вже не можу дихати рівно. Серце гупає. Мої пальці тремтять, коли знімаю фату.
Бо навіть за стільки років… навіть після всього… його погляд на мені — той самий, який завжди ламає все моє всередині.