Розділ 6

Прокидаюсь раніше, ніж зазвичай. Сонце ще тільки починає зазирати у вікна, малюючи на стінах теплі, сонячні плями. Кімната потопає в тиші, але в голові — буря. Знову він. Дем’ян.
Я стискаю кулаки і притискаю подушку до грудей. 

— Та скільки можна? — шепочу сердито. — Я ж так старалася тебе забути... 

Минуло стільки років. Я змушувала себе не згадувати. Кожну емоцію закопувала глибше, як сміття, яке не мало права існувати. А тепер... тепер достатньо однієї зустрічі, одного погляду — і серце знову б’ється, як тоді. Цього не мало статися. Це була помилка. Він — помилка. 

Я різко зводжусь на ноги, ніби втеча від власних думок допоможе. У квартирі тихо. І незвично тепло. Погода ідеальна, щоби втекти ще далі — на вулицю. Подалі від себе самої. 

Фотографія це єдине, що заспокоює мене з дитинства. Я відкриваю шафу і витягую старий фотоапарат. Мій "Кенон". Йому вже багато років. Подарунок батька. Він тоді усміхався й казав, що в мене "око митця", і я йому вірила. 

Батька не стало дев’ять років тому. А цей фотоапарат — єдине, що залишилося мені від нього. Жива нитка між мною та його теплом. 

Я вдягаюсь, закидаю камеру на плече і виходжу на вулицю. Сьогодні хочу зробити кадри в Ботанічному саду. Там зараз усе квітне. Весна на піку — і мені хочеться зупинити її бодай у знімках. 

Три години я просто блукаю, натискаю на кнопку затвора, ловлю світло, тіні, переплетення гілок. Я відчуваю, як усередині щось заспокоюється. Цей ритм — тільки я і природа — повертає мене до себе.


Вдома скидаю фото на ноутбук. Сиджу кілька хвилин, просто дивлюсь на мініатюри кадрів — і раптом, сама не знаю чому, натискаю іншу папку. Маленька іконка з емодзі — розбите серце 💔, захована в декількох інших парках.
Я її ховала. Роками. Скільки разів хотіла видалити — і не могла. Мабуть, і досі не готова. 

Там заховані фото Дем’яна. Декілька наших спільних. Злегка тремтячою рукою я натискаю на одне з фото. Воно відкривається на повний екран — ми втрьох: я, Соня і Дем’ян. Сидимо на траві, хтось щось сказав, і ми всі сміємося. Я пам’ятаю той день до дрібниць — як пахло весною, як Соня заплуталась у власній кофтині, і як Дем’ян не міг натиснути таймер на камері. 

Перемикаю далі. Фото з парку — ми на оглядовому колесі , обоє усміхнені, щасливі. Я клацаю ще далі, зупиняючись на знімку з дня народження Соні. Я вчу його вальсу, а він, трохи ніяковий, тримає мене за талію. Наші погляди перетинаються, і навіть на фото видно, якими закоханими очима я дивлюсь на нього. 

Наводжу курсор на його обличчя й збільшую. Звичне, рідне, але водночас зовсім інше.
Зараз він зовсім не той худорлявий хлопець у світлій сорочці, яким був тоді. Його риси обличчя стали чіткішими, мужнішими. Погляд — впевнений. Тіло — сильне, підтягнуте. Тепер він виглядає як чоловік, у якому одразу відчувається сила й стабільність. Він став ще красивішим. 

— І чому це тільки ускладнює все? — тихо прошепотіла я. 

Серце гупає важко, незграбно. Я не мала бачити цього. Не мала згадувати. А тепер — уже пізно. Образ його знову проріс у мені. У спогадах, у шрамах, у тому погляді, яким він дивився на мене вчора вночі, коли я ледь стримувала тремтіння рук. 

Закриваю фото, але пізно. Вони вже знову зі мною — ті роки, ті емоції, і той хлопець, що став чоловіком. 

Я повинна триматись подалі. І я триматимусь. Закриваю ноутбук і відкидаюсь на спинку крісла. Все. Це останній раз, коли я дозволяю собі згадувати. Завтра я піду в його стоматологію — востаннє. А потім... Потім у моєму житті знову стане тихо. 

Від думок мене відволікають гучні вигуки з вулиці. Підходжу до вікна — і знову та сама сцена, яка вже стала майже звичною. П’яні молодики волають і сміються, розважаючись на дитячому майданчику, як на власному подвір’ї.


Згадую вчорашню ніч, і холод пробігає по шкірі. Мені просто пощастило, що Дем’ян був поруч. Як і попередні декілька раз, хтось допомагав. Але що буде наступного разу? Чи можу я бути певною, що завтра я зможу спокійно дійти до квартири? 

Окрім цього, ще кілька тижнів тому хазяйка попередила про підняття орендної плати. Якось я тоді не надала цьому значення. Тепер же все стало чітко й боляче зрозумілим: настав час змін. Можливо, слід знайти квартиру в спокійнішому районі. Там, де після заходу сонця не стискаєш ключі в руці, мов зброю. 

Увечері сідаю за ноутбук і заходжу на сайт нерухомості. Переглядаю варіанти. Ціни — немов зуби в акули, але я вперто гортаю далі. Я знайду. Цим з понеділка і займуся. 

Понеділок розпочався з аромату кави, лагідного сонця, що ковзало по письмовому столу, і розгублених, трохи сором’язливих поглядів моїх колег. 

Неля з похмурим виглядом притискала до скронь холодну банку «Коли», а Наталія Іванівна одягла темні окуляри й мовчки сьорбала м’ятний чай. 

— Я вам чесно скажу, — озвалася вона зрештою, — Це був останній раз, коли я пила більше одного келиха шампанського. Хоча… було весело. 

— Весело?! — вигукнув Віктор Миколайович, який щойно прийшов — Та я досі не можу зрозуміти, як опинився вдома! 

— До речі, Соля, — серйозно втрутилась Наталія Іванівна, — як звати того хлопця, що нас усіх розвіз? 

— Дем’ян, — відповіла я, роблячи вигляд, що заглиблена в листування з клієнтом. 

— Ой, тільки згадаю, як ми співали в його машині… Ти не уявляєш, як мені зараз соромно, — зітхнула вона. 

— До речі, — підключилася Неля, — твій хлопець такий красень, а ще вічливий, терплячий… Справжній джентльмен! 

— Та ні! — занадто різко відповідаю — Ми просто… просто знайомі. 

— Ну й дарма, — знизала плечима Наталія Іванівна. — Скажу тобі чесно, ти будеш повною дурепою, якщо відпустиш такого хлопця. 

Я мовчала. Не хотіла пояснювати, що відпустила його, ще десять років тому. Хоча й не з власної волі. 

Та попри все, думки про вечір пробивалися крізь буденність. Між рядками текстів, строками звітів і ковтками кави. Я знала — сьогодні ще один візит до стоматолога. І я вже пообіцяла собі: це буде востаннє. 

У клініці пахло евкаліптом і стерильністю. Повітря було свіже, ніби натягнуте струною — чисте, без жодного натяку на клініку. Я сиділа на м’якому диванчику в зоні очікування й намагалася зібрати себе докупи. Серце билося швидше, ніж хотілося, долоні трохи вологі. Дем’яна ще не було, і це давало мені кілька хвилин переваги. 

Останні дні я все зважувала. Я знала, що не маю часу відкладати лікування зубів, особливо після останнього інциденту. Ця клініка мені справді подобалася — чисто, сучасно, зручний графік. Крім того, через страхову послуги обходились мені практично за безцінь. Усе влаштовувало. Усе — крім одного. Крім нього. 

Піднявшись із місця, я нерішуче підійшла до стійки реєстратури. Слова плутались у горлі. 

— Вибачте… скажіть, будь ласка, — обережно мовила я, трохи нахилившись до дівчини за стійкою. — Якщо я захочу змінити лікаря — це можливо? 

Реєстраторка здивовано звела брови, ніби не звикла до таких питань, і в ту ж мить за спиною пролунав голос, від якого шкірою побігли мурахи: 

— Я тобі не підходжу як лікар? 

Мене скувало. На мить здалося, що серце зависло між вдихом і видихом. Я повільно обернулася — і зустріла його погляд. 

Дем’ян стояв зовсім близько. Білий халат, впевнена постава, знайома усмішка з ноткою іронії на вустах. І ці очі… ті самі очі, в яких я колись тонула без залишку. 

— Ні, що ти… — поспіхом видихнула я, намагаючись усміхнутися так, ніби все під контролем. — Це не для мене. Просто… колега питала. От я й вирішила уточнити.
Я не впізнавала свій голос. Він прозвучав не моїм. Чому я збрехала? Це злетіло з вуст автоматично, інстинктивно. Усередині мене стискало. Я ненавиділа себе за цю слабкість, але водночас знала: я просто не витримала тієї прямоти, якою він дивився на мене. 

— Якщо так, тоді прошу, — спокійно мовив він і жестом запросив пройти в кабінет. 

Його спокій тільки ще більше дратував мене. Як він це робить — залишатися незворушним, коли я от-от розсиплюсь на осколки? 

Я зробила крок уперед — і відчула, як всередині все стискається від страху, хвилювання і… ще чогось, чого я намагалася не називати. 

У кріслі я вмощувалась, як на шибениці. 

— Думаю, краще зробити анестезію. Може бути боляче, — сказав Дем’ян тихо, без зайвих питань. 

Я кивнула. Від самої думки про свердління в зубах десь у грудях починало колоти. Та, попри нерви, я мовчала. Хоч і втиснулась у крісло так, ніби воно могло поглинути мене цілком. 

— Розслабся. Буде лише легкий укол. 

Він справді зробив це обережно. Його рухи були точні, впевнені. Але, не знаю — чи то від хвилювання, чи страху, в момент, уколу я міцно заплющила очі, і по щоці не контрольовано скотилася сльоза. Непрохана. Незручна. Майже дитяча. 

Я дуже сподівалася що він цього не помітить, про те дарма, вже через секунду я відчувала як подушечка пальця обережно торкнулася моєї щоки, якось по-особливому ніжно витираючи мокрий слід. 

Від його дотику в мені щось здригнулося. Наче електричний розряд прошив усе тіло — від вушних раковин до кінчиків пальців. Я різко розплющила очі. І — зустрілася з його поглядом. Теплим, справжнім, без жодного натяку на іронію чи жалість. Тільки щось невимовне — те, що неможливо сформулювати словами. 

Між нами на мить зависла тиша. Напруга. Щось давнє і знайоме знову прокинулось у мені, щемом відгукнулось в грудях.


А тоді — двері м’яко прочинилися. До кабінету увійшла медсестра і все розтануло. 

Дем’ян опустив погляд, відступив на півкроку — і за мить знову був серйозним, зібраним. Лікар. Професіонал. Ніби нічого не сталося. 

А я… сиділа з онімілою щокою й серцем, що раптово почало битися не в такт. І все не могла збагнути: що ж це, чорт забирай, зі мною відбувається?