Розділ 5

— Не сперечайся. Ти сама з цим хоровим ансамблем не впораєшся, — каже він, ніби читаючи мої думки. 

Я стискаю кулаки, наче це дасть мені сили.
Я не хочу. Справді, щиро не хочу його допомоги. Ні уваги, а ні турботи. Але… розумію — він має рацію. 

— О, принц на білому коні! — хихоче Неля, падаючи на заднє сидіння. 

— А хто це в нас такий красунчик? — підключається Наталя Іванівна. 

— То що, хлопець Солі? — запитує Віктор Миколайович, і я ледь не провалююсь крізь землю. 

— Ми просто знайомі, — бурмочу я, але, здається, мене ніхто не чує. 

— Соль, ти ж завжди така скромна, а тут — ух, якого хлопця відхопила! — Неля театрально підморгує. 

— Вибач… — зніяковіло кажу, прикриваючи обличчя долонею. 

Дем’ян сміється. Щиро. 

— Не хвилюйся, все нормально, — шепоче він. Його голос — спокійний і теплий. 

Машина рушає, і заднє сидіння одразу перетворюється на карнавал. Колеги співають, сміються, Наталя Іванівна вмовляє Дем’яна увімкнути "Гречаники", а Віктор Миколайович урочисто обіцяє запросити “цього прекрасного молодика” на наступний корпоратив. 

Я сиджу поруч із Дем’яном і мовчки молюся, щоб дорога була якомога коротшою. А він сміється. Йому справді весело. А мені ніяково до сліз. Тепер він подумає, що я працюю в колективі алкоголіків. Який сором! 

Мені здавалося, що дорога тривала вічність. Але найважче почалось, коли ми під'їхали до першого під’їзду — треба було не лише довезти всіх, а ще й донести. 

— Наталіє Іванівно, ходімо… обережно. — Я міцно тримала її під руку, поки Дем’ян з іншого боку підстраховував. Жінка то обіймала мене, то нашіптувала якісь компліменти Дем’янові, плутала свій поверх і ледь не поцілувала його на прощання. 

— Ти справжній лицар, хлопче, — сказала вона, коли ми нарешті поставили її біля дверей. 

Наступною була Неля. Її ми витягли з машини під веселий монолог Віктора Миколайовича про те, що вона «наш локомотив, серце і душа проєкту». І хоч Неля на ногах трималась гірше за всіх, у під’їзді несподівано зібралась і раптом вигукнула: 

— Соль, а твій кавалер — просто скарб! Не випускай його з рук! 

— Я не... — почала вже я, але Дем’ян підморгнув мені й сказав: 

— Ну ж бо, не злись. Твої колеги прекрасні. 

Віктор Миколайович, хоч і багато говорив, був на диво слухняним. Він сів у ліфт, промовив урочисте «з вами працювати — одна радість», і ми зітхнули з полегшенням. 

— Ну що, залишилася тільки ти, — озвався Дем’ян, коли ми знову сіли в машину. — Кажи адресу. 

Я назвала вулицю, й він плавно рушив з місця. 

— Отже, ти працюєш з цими милими людьми… — з посмішкою сказав він, кидаючи на мене короткий погляд, а тоді знову зосередився на дорозі. 

— Ти не думай, вони насправді дуже серйозні й порядні… просто… ми сьогодні святкували здачу важливого проєкту, — бурмочу я, і в той момент згадую співи своїх колег. Мене пробиває нервовий сміх. Напевно, зараз будь-що, що я скажу, звучатиме смішно. 

— Зрозуміло, — весело хмикає він. — То що за фірма? 

— "Forma Studio". 

— Справді? Я чув про неї. Вони доволі популярні в столиці! 

— Угу... — стисло відповіла я. Не тому що не хотіла говорити, просто в його присутності слова здавалося губили чіткість. 

— А як же фотографії? — запитав раптом, і я здригнулася. — Пам’ятаю, ти колись просто не випускала камеру з рук. 

Я здивовано поглянула на нього. Те, що він згадав таку деталь… збентежило. І трохи зігріло. 

— Фото залишилось хобі, — відповіла я після паузи, відвертаючи погляд у вікно. Не хотілося згадувати минуле. Тим паче з цим хлопцем. 

На щастя, ми вже під’їжджали до мого будинку. 

— Дякую, що допоміг. Без тебе я б точно не впоралася, — тихо мовила я, щойно машина зупинилася. 

— Завжди радий допомогти, — відповів він з тією легкою усмішкою, яка колись змушувала мене забувати, як дихати. 

Я взялася за дверну ручку, та ще мить посиділа, не виходячи. В повітрі зависла якась недомовленість. Але я її не порушила.


І коли я вийшла з машини, мені здавалося, що серце стукає голосніше за кроки. 

Я вже майже дійшла до дверей під’їзду, коли з темряви знову долинуло гикання, сміх і знайоме брязкотіння пляшок. Ті самі. Ті самі п’яні морди, що вже не раз викликали в мені внутрішній холод. Я опустила очі, намагаючись проскочити, але марно. 

— Кицю, куди так пізно? — пролунало за спиною, і один із них ступив ближче. — Давай посидимо трохи, поговоримо... 

Я мовчки зробила крок назад, до дороги. Рука вже тягнулася до телефона, коли один із хлопців швидко підійшов ближче. Він схопив мене за руку — не сильно, але достатньо, аби я завмерла. 

— Відпусти її. — позаду почувся голос Дем’яна - твердий, холодний. 

За секунду він уже стояв біля мене. Його постать — напружена, очі блищали вугільно-чорним. 

— А ти хто такий? — обурився той, що тримав мене, не встигши закінчити фразу. 

Все сталося швидко. Дем’ян зробив крок уперед і вправно відтягнув мене за спину. Той хлопець щось буркнув і намагався схопити його за футболку — і тут же отримав кулаком під щелепу. Коротко. Точно. Без зайвих рухів. Той повалився на землю.
Інші мовчали. Один зробив крок назад. Другий сказав: 

— Ти ненормальний, чувак... 

— Ще раз до неї хтось доторкнеться — будете валятися всі, — прошипів Дем’ян. 

Вони відступили, похитуючись. І за хвилину їх уже не було. 

Я стояла мовчки, серце гупало в горлі. Ніяк не могла зібрати думки. 

— Ти в порядку? — Дем’ян підійшов ближче. Його рука торкнулась моєї — впевнено, але м’яко. Я кивнула. 

— Ти часто натрапляєш на таких? — запитав він, дивлячись мені в очі. 

— Час від часу. Цей двір не завжди безпечний. 

- Давай проведу тебе до квартири! - впевнено заявляє хлопець. 

- Ні, не варто. Я... сама! - кажу якомога впевненіше. 

— Тоді я почекаю, поки ти не зайдеш. 
Він стояв прямо, зосереджено, очі не відводив. Вперше за весь вечір справді відчула себе… під захистом. Я відчинила двері під’їзду, озирнулася. 

— Дякую, Дем’яне. За все.— шепнула. 

— Завжди, — відповів він коротко. 

— На добраніч, — сказала я, ледь чутно. 

— На добраніч, Мія! - і лишився стояти, поки двері не зачинились за мною. 

Я піднімалась сходами повільно, бо серце билося швидше не через страх. І навіть не від втоми. Ця ніч залишила слід. І він був теплим. 

Квартира знову зустріла тишею. Я не вмикала світло, лише присіла на край дивана в коридорі, притискаючи до грудей телефон. Серце досі билося швидко. Очі пекли від втоми, але я ще не могла дозволити собі повністю розслабитися. Перед очима стояв Дем’ян — зосереджений, впевнений, з ледь стриманою злістю в очах, коли відірвав від мене того хулігана. 

Він мене захистив. Не просто допоміг. Він встав між мною і небезпекою, не роздумуючи ні хвилини. І я… Я знову побачила в ньому того самого хлопця, якого колись знала. 

Я видихнула й сховала обличчя в долонях.
"Нічого не означає", — намагалась переконати себе. — "Це просто збіг. Просто ситуація. Він зробив те, що зробив би будь-який нормальний чоловік. Все." Проте думки не відпускали. Його голос, руки, впевненість. Його очі. 

Я підвелася, повільно зняла взуття й пальто, пройшла до кухні, наливши собі склянку води. Випила одним ковтком. Подивилася у вікно. За склом — темрява і тінь міста, яке святкує День Києва. А в мені — хаос. 

Сіла на ліжко в спальні, і тільки тоді відчула, як все тіло тягне вниз — втома накрила, немов ковдра. Проте, я знала, що запам’ятаю цей вечір надовго. 

Запам’ятаю, як мої колеги співали в його машині. Як Наталія Іванівна кричала “Ввімкніть гречаники!” і як Віктор Миколайович підморгував Дем’яну, називаючи його “прекрасним молодиком”. Запам’ятаю, як мені було ніяково. Як я сміялася крізь сором. І як після всього цього він просто… був поруч.
Вперше за довгий час, лягаючи спати, я не думала про роботу, дедлайни чи завтрашній день. Я думала лише про одне.
Дем’ян. І мені було страшно. Тому що всередині щось дуже тихо… і дуже вперто почало оживати. За що я себе ненавиділа.