Розділ 4

Робочі будні поглинули мене з головою. Я ледве встигала перевести подих — підготовка до великого проєкту, що мав здаватися в п’ятницю, вимагала всієї моєї уваги, зусиль і навіть сну. Ми працювали буквально на знос, з ранку й до пізнього вечора, постійно вносячи правки, узгоджуючи деталі, обговорюючи найменші дрібниці. Увесь офіс гудів, наче вулик. 

Здавалося, що дні просто зникали. Вівторок, середа, четвер — все зливалося в суцільний потік. І, як не дивно, я навіть була цьому рада. Уся ця метушня рятувала мене від нескінченних думок про Дем’яна. Я просто не мала часу прокручувати в голові нашу несподівану зустріч.
І я не могла розібратися в собі — я чекала цієї зустрічі чи боялася її?


— Соломіє, презентацію віддали? — виглянула з-за монітора Наталя Іванівна. 

— Щойно. Останні правки Віктору Миколайовичу на пошту скинула, — відповіла я, не відриваючись від екрана. 

Моя роль у цьому проєкті була ключовою — розробка концепції бренду й візуальне оформлення. Кожна презентація, логотип, навіть шрифт — усе проходило через мої руки. І хоч я вигоріла майже до попелу, результат вартував зусиль. 

— То ми встигаємо? — озвався Віктор Миколайович із глибини офісу. Його голос завжди відлунював впевненою спокійною інтонацією. 

— Здаємо, Вікторе Миколайовичу, — усміхнулася я. — З останніми правками маємо відправити до шостої. 

— Ну, тоді відкоригуємо фінальну таблицю й гайда! — підморгнула Неля, найбільш енергійна й запальна серед нас. Вона відповідала за комунікацію з партнерами і вже кілька тижнів поспіль буквально жила на телефоні. 

Останні години п’ятниці тягнулися довго. Проєкт, з усіма правками й узгодженнями, ми таки здали — але вже після дев’ятої вечора. В офісі пахло кавою, втомою й трохи... гордістю. 

— Слухайте, я, здається, вже не відчуваю спини, — простогнала Наталя Іванівна, потягуючись. — Але це треба відзначити! 

— Може, завтра? Субота ж. І якраз День Києва, — запропонувала я, зітхаючи. 

— Я, як відчувала! — усміхнулася Неля і дістала телефон. — Зарезервувала столик у "Bark & Sky". Казали, тераса з видом на Поділ і коктейлі з бузиною. О восьмій зустрічаємося? 

— Я за, — кивнула Наталя Іванівна. — Але тільки без танців на столах, як минулого разу. 

— А хто тоді "проводив брендинг на бокалі"? — засміявся Віктор Миколайович, натякаючи на експромт Нелі із маркером і келихом шампанського. 

— Було весело, — зніяковіло відповіла дівчина, відводячи погляд у бік. А ми лише голосно засміялися. 

З роботи я викликала таксі — не було сил добиратися на метро. Сидячи на задньому сидінні, я нарешті розслабила плечі, дозволила собі видихнути. У голові, щоправда, крутилася одна думка — понеділок. І що мене там чекає.
Та коли машина під’їхала до мого будинку, серце знову тьохнуло. Біля під’їзду стояли ті самі хлопці. П’яні, гучні, агресивно веселі. Я вже звикла їх бачити, але страх нікуди не зникав. Піт виступив на долонях, горло стислося. 

— Вибачте, — звернулася до водія. — Можна вас попросити… провести мене до під’їзду? 

— Авжеж, без проблем, — чоловік миттєво заглушив двигун і вийшов із машини. 

Вони щось крикнули вслід, але не підійшли. Завдяки водієві я пройшла повз них з піднятою головою, хоча всередині дрижала, наче листок. Я подякувала чоловікові щиро, від усього серця, й швидко зачинила за собою двері під’їзду.


Суботній ранок почався спокійно. Після напруженого тижня втома ще не відпускала, але я раділа цій тиші — нарешті можна трохи видихнути. Вода в чайнику вже майже закипала, коли задзвонив телефон. На екрані — «Соня». 

— Привіт, подруго, — її голос пролунав дзвінко, як завжди, життєрадісно. — Як ти там, вижила після проєкту? 

— Як бачиш, жива. Вже приходжу до тями, — усміхнулась я, вмощуючись з телефоном на дивані. — А ти як? Як Одеса? 

— Та як завжди — сонце, море, Олексій вариться в лікарні по дванадцять годин. Але я вже звикла, — її голос залишався таким же легким, хоч я знала, що не завжди їй там було просто — А ти як? Що нового? — запитала вона, вже м’якше, ніби вловила в моєму голосі щось невимовлене. 

Я на секунду замовкла. В голові промайнуло чи варто їй розповісти? Сказати, що я бачила Дем’яна? Що він мій стоматолог? 

— Все нормально, — сказала я, ковтаючи слова, які так і не наважилась озвучити. — Робота, рутина, знаєш мене. 

—До речі, хочеш новину? — вона зробила паузу. — У середу я прилітаю до Києва! Починаємо підготовку до весілля по-серйозному. 

— Вау! Це вже зовсім скоро… — я не могла повірити, що моя маленька, безтурботна Соня от-от стане чієюсь дружиною. 

— Так. Олексій вже обрав костюм, а я досі не можу визначитися з сукнею. Але, мабуть, знайду щось тут, у Києві. Ти ж зі мною підеш? — запитала вона з надією в голосі. 

— Куди я від тебе дінуся! - кажу щиро посміхаючись.


— Що ж, тоді побачимось у середу ! Ти ж мене зустрінеш? 

— Звісно, — щиро відповіла я. — Ти тільки напиши годину. 

Я відклала телефон і ще кілька хвилин сиділа мовчки. Дивилася на стелю. Усередині ворушилося щось дивне, змішане: радість за подругу й гірчинка порожнечі, яку важко було витіснити.


Соня переїхала в Одесу декілька років тому. Вона завжди була імпульсивною. З Олексієм вона познайомилися ще коли їздила в гості до Дем’яна в Київ, вони були найкращі друзі. Пам’ятаю, як якось повернувшись додому, Соня тільки й розповідала про — красивого, усміхненого та доброзичливого хлопця на ім’я Олексій. Їхній зв’язок виник майже відразу: спершу спілкувались лише під час тих коротких поїздок, але коли Соня закінчила школу й переїхала вчитися до Києва, вони почали зустрічатися. 

Олексій навчався на лікаря, і після закінчення вишу його направили на інтернатуру в Одесу. Їм довелося на деякий час розлучитися, але Соня довго не витримала розлуки. Вона кинула все й переїхала до нього. А цього року на Новий рік Олексій їй освідчився. Тепер готуються до весілля. І вона така щаслива. Це помітно в кожному її слові. 

Вдень я сходила до магазину, купила продуктів на тиждень. Потім був обов’язковий ритуал прибирання — вологе прибирання, протирання всіх поверхонь, навіть люстра дістала свою порцію уваги. Так я боролася з хаосом не лише в квартирі, а й у собі.


А коли на годиннику було вже близько шостої, я сходила в душі та взялася за збори. Нарешті дістала з шафи сукню. Темно-синю, з м’якої тканини, яка гарно лягала по фігурі, уклала волосся, легко нафарбувалась. Хотілось виглядати гідно — і водночас відчути себе живою, не лише «робочою бджілкою». Вечори після великих проєктів — як нагорода за всі переживання та безсонні ночі. І ще один привід згадати, що життя не обмежується лише дедлайнами. Перед виходом заглянула в дзеркало — ну все готова. Лише серце билося частіше звичного. Бо десь у глибині я відчувала, що цей вечір принесе щось більше, ніж просто святкування…


Вечір у "Bark & Sky" був галасливим, яскравим і сповненим енергії. Всюди лунала музика, столи ломилися від страв, а на сцені саме готувалася до виступу популярна група — “Антитіла”. Мої колеги вже були у повному складі, і згідно з традицією, що існувала ще з перших спільних святкувань, розпочали з ритуалу зубочисток. 

Суть у тому, хто витягне найкоротшу зубочистку, зобов'язаний доставити усіх колег додому. Це не означає, що цей нещасливчик взагалі не має пити, просто в межах розумного, залишаючись при здоровому глузді до кінця вечора. 

— Ну що, хто сьогодні буде тверезим водієм? — пожартував Віктор Миколайович, тримаючи в руках серветку з тонкими дерев’яними паличками. 

— Головне, щоб не я, бо сьогодні у мене настрій на шампанське, — підморгнула Наталія Іванівна, яка завжди жартувала, що знає міру, але ніхто ще жодного разу її не бачив з водою в руках на святкуваннях. 

— Сьогодні цей щасливесь я … — тихо кажу, тримаючи ту мініатюрну “палочку фатуму” в руках. 

— Вітаємо! — вигукнула Неля. — У тебе почесна місія — залишитися тверезою і розвезти всіх додому. 

— Ну, хоч шампанське зекономлю, — буркнула я, хоча насправді, я була навіть рада, завтра 100% голова не болітиме. Крім того контроль ніколи не завадить, особливо з такими “веселунами”. 

Свято почалося гучно. Грали “Антитіла”, люди співали в унісон, танцювали прямо біля сцени. Я не була великою любителькою тусовок, але все ж, не змогла втриматися — ритм вечора затягував. 

— Я обожнюю цей приспів! — вигукнула Неля й потягнула мене танцювати, а я й не пручалася — О, подивися, подивися на Наталію Іванівну й Віктора! — раптом вигукнула Неля. 

І справді — двоє колег стояли в обіймах, розгойдувалися в такт музиці й щось один одному шепотіли. 

— А я завжди знав, що ми з вами — ідеальна команда, — заявив Віктор, і хтось уже почав знімати це все на телефон. 

— Я вас усіх люблю! — вигукнула Наталія Іванівна, згодом уже обіймаючи мене і Нелю, і навіть офіціанта, який випадково опинився поруч. 

Було весело, голосно, безтурботно. 

Коли вечір підійшов до завершення, всі почали збиратися. Неля трималася за стіл, бо не могла стояти прямо. 

— Нелюсь, давай, я тебе проведу, — обережно кажу я підхоплюючи дівчину під руку. А тоді потихеньку виходимо на вулицю, де на нас вже чекали інші колеги. Наталя Іванівна і Віктор Миколайович, ще веселіші ніж на початку вечора, затіяли якусь розмову про те, щоб наступного разу зібратися в караоке. 

— Мія?  — знайомий голос змусив мене зупинитись. Я повільно обернулась — Привіт! 

Серце на мить ніби пропустило удар. Я повільно, дуже повільно повернулася — і побачила Дем’яна. 

Він стояв просто переді мною, впевнено, легко, з тією характерною напівусмішкою, яку я пам’ятала краще, ніж хотіла б. Руки в кишенях, погляд уважний, трохи грайливий — але в грудях у мене все стислося, ніби хтось різко затягнув ремінь. Я не була готова знову побачити його так скоро… саме зараз. 

— Святкуєте? — кивнув у бік моїх “золотих” колег. 

Я лише коротко кивнула, намагаючись виглядати спокійною, хоча всередині мене ніби хтось увімкнув аварійну сирену. Чорт, чому я повинна була зустріти його саме зараз? 

—Допомога не потрібна? 

— Все добре, дякую! — відповідаю швидко, занадто швидко. Хотілося виглядати самостійною, зібраною. Наче він — просто знайомий, а не хлопець, який колись перевернув мені весь світ. 

Дем’ян кивнув і зробив крок назад — очевидно, збираючись іти. Я навіть відчула, як мені стало легше дихати. 

Але не встигла я й моргнути, як Неля раптом спотикається й летить на землю, вчепившись у мій рукав і тягнучи мене за собою. 

— Ой-ой-ой— тримаюуууся... — мимрить вона, сміючись. 

Я ще не встигла навіть зреагувати, а Дем’ян вже поруч — буквально в одну мить. Його рука міцно хапає мене за лікоть, стабілізуючи, а потім так само швидко допомагає підняти Нелю. 

Його дотик — теплий, упевнений — пронизав мене хвилею спогадів, від яких мені захотілося одночасно втекти й зависнути на місці. 

Та щось мимрить і сміється, обіймаючи мене за шию. Дем’ян акуратно відводить її до лавки й садовить поруч. 

— Ти впевнена, що не потрібна допомога? — запитує він спокійно, але я відчуваю, як уважно стежить за моїм обличчям. 

— Ні-ні, все гаразд. Дякую, — відповідаю, ковтаючи хвилювання. — Я викличу таксі й розвезу всіх сама. 

Мені хочеться звучати впевнено, але голос трохи тремтить, і я це чую. 

Він ще секунду дивиться на мене — якусь надто довгу секунду, від якої по спині біжать мурашки — а потім повільно киває. 

— Гаразд, — каже він і відходить. 

Його силует віддаляється, а я, як дурепа, ловлю себе на тому, що дивлюся йому вслід. І тільки коли він зникає, я повертаюся до реальності. 

Беру телефон і нервово відкриваю застосунок. Порожньо. Жодної машини поблизу. Свято, натовпи людей, перекриті дороги — шансів нуль. 

Чорт… тільки не це. 

Глибоко вдихаю й переводжу погляд на своїх колег. Неля вже майже спить, схиливши голову мені на плече. Наталя Іванівна та Віктор Миколайович щось тихенько наспівують — схоже на пісню з мультика. І треба ж було їм сьогодні так набратися... 

Проте перш ніж я встигаю щось придумати, до тротуару під’їжджає стильна машина. З неї виходить Дем’ян, мовчки підходить і відчиняє задні дверцята. 

— Не сперечайся. Ти сама з цим хоровим ансамблем не впораєшся, — каже він, ніби читаючи мої думки. 

Я стискаю кулаки, наче це дасть мені сили.
Я не хочу. Справді, щиро не хочу його допомоги. Ні уваги, а ні турботи. Але… розумію — він має рацію.