Розділ 3

Чорт, я справді не сплю.
Дем’ян і справді стоїть переді мною,  з тим самим поглядом, який я пам’ятала… ні, не пам’ятала — намагалася забути. 

Я завмерла. Це сон. Це точно сон. Я не могла серед усіх стоматологів столиці потрапити саме до нього!

Коли я востаннє чула про нього — він збирався на навчання за кордон. Я тоді вирішила, що він там і залишився, назавжди. Можливо, це була моя остання ниточка самозаспокоєння. 

І от він — поруч. У професійному білому халаті, з бейджем "Дем’ян Володимирович", з короткою стильною стрижкою, трохи засмаглий, ще ширший у плечах, ніж я колись могла собі уявити. В його рисах тепер — мужність, рішучість. Від колишнього худорлявого хлопця не залишилося майже нічого. 

Він що, не вилазив зі спортзалу всі ці роки?
Як би мені не хотілося це визнавати, та роки пішли йому на користь! Чорт, як же бісить!


— Мія, це справді ти? — його голос змушує мене здригнутися. 

— Так, — коротко киваю, нервово поправляючи волосся. 

Я теж змінилася. У 15 я була пухкенькою дівчинкою з дивною чолкою, яку носила лише для того, щоб прикрити прищі. Завжди невпевнена, загублена в собі. 

Тепер я — інша. Схудла, навчилася доглядати за шкірою, відростила волосся — довге, гладке, пофарбоване в шоколадний колір, про який колись лише мріяла. Очі... вони, певно, єдине, що залишилось від тієї дівчини. 

— Ти так змінилася, — каже він із ноткою захоплення. — Зовсім схудла.
Я лише стискаю губи. 

— Я не знала, що ти став стоматологом. 

— Так, я... 

— Перепрошую, Дем’ян Володимирович, у вас через пів години наступний пацієнт, — втручається медсестра. Її тон — сухий, наче вона особисто проти нашої розмови. 

— Так, дякую, — відповідає він і звертається до мене вже офіційно, але все ще м’яко: 

— Розповідай, що трапилось? 

— У мене зуб зламався. Верхній правий. 

— Давай подивимось. Відкрий рот, якщо буде боляче — одразу скажи, добре? 

Я киваю та слухняно відкриваю рота. Його пальці — в рукавичках, холодні, стерильні, але ця близькість... вона стирає межу між минулим і теперішнім. 

Чорт... тільки не це. Не відчувай. Не згадуй.
Його обличчя наближається, і я вперше за довгий час вдихаю знайомий аромат парфумів. Ні, він не змінював їх. Я б упізнала той запах навіть у натовпі. 

Так Соля, зупинись. Це лікар. Це робота. Він просто оглядає зуб. Нічого особистого.

Я відчуваю, як починаю тремтіти. Це не страх перед бормашиною, це… щось зовсім інше. Напруга. Близькість. Спогади. 

— Ти тремтиш? Хвилюєшся? — тихо питає Дем’ян, злегка торкаючись мого зап’ястя. 

— Ні, я просто… не люблю стоматологів, — намагаюся всміхнутися, хоча голос трохи зривається. 

Його очі звужуються, в них з’являється знайома іронічна іскра. 

— Здається, я вибрав не ту професію! 

Я не встигаю нічого відповісти — всередині все стиснулося. Він жартує, як колись. Невимушено, легко. І ця його усмішка… Боже, невже вона досі викликає в мені цей… дурнуватий трепет?


— У тебе скол верхнього шостого. Потрібна реставрація. Але за пів години я цього не зроблю — доведеться прийти ще раз. 

Ще раз? Тобто... знову побачити його? Сидіти отак поруч, слухати його голос, відчувати дотики? Мене охоплює паніка. Ні... я сюди більше не прийду. 

— Якщо ти не проти, я зроблю загальний огляд.  Раз ти вже тут. 

Я киваю, хоч усередині все кричить "НІ!" 

Він лагідно тримає мою щелепу, нахиляється ще ближче. Його пальці ковзають від одного зуба до іншого, час від часу легенько торкаючись м’яких тканин. 

Скільки разів я уявляла, як ми можемо зустрітись. Але не так. Не в цьому кріслі. Не в цій ролі.

— Усе гаразд? — питає він, і я ловлю його погляд. Він справді хвилюється. 

— Так, — збрехала. 

— У тебе ще два проблемні зуби. Один з карієсом, другий — зі старою пломбою. Треба буде зробити. Не терміново, але бажано — найближчим часом. 

Я знову киваю. Йому байдуже. Ні, навпаки — не байдуже. І це ще гірше. 

Він закінчує огляд, знову вдивляється мені в очі: — Добре, з реставрацією зуба я все зрозумів. Але треба записатись на повторний прийом. Аліно — звертається до медсестри, — подивися мій графік, будь ласка. 

Медсестра підходить до комп’ютера, та щось пролистує. 

— Дем'яне Володимировичу, у вас все зайнято. До кінця місяця немає жодного вільного місця. 

— Запиши пацієнтку на понеділок, в кінець робочого дня. Я затримаюся. 

Медсестра здивовано подивилася на нього, потім на мене, але без слова кивнула і щось відзначила. 

— Чудово. Тоді у понеділок, о сьомій, підходить?— промовив Дем'ян, звертаючись до мене з теплою усмішкою, на що я лише механічно киваю — А поки, якщо з'являться якісь неприємні відчуття, одразу телефонуй. 

Ледь чутно дякую та виходжу з кабінету — мов у тумані. Тільки-но двері за мною зачиняються, дозволяю собі видихнути. 

Чорт… Що це було?! 

Реєстраторка називає суму — на моє здивування доволі не велику. Напевно й справді більшу частину покрила страховка. Я киваю, розраховуюсь карткою й ледь не вибігаю з клініки. 

На вулиці прохолодно, повітря свіже, але мені все ще гаряче. Залишки його дотику печуть шкіру, а голос і погляд не виходять з голови. 

Навіщо він це робить? Чому так уважно дивився? Чому так лагідно питав, чи все гаразд? І головне — чому мені не все одно?! 

Я йду назад у офіс, але робота — наче в тумані. Колеги говорять щось одне одному, хтось сміється, десь дзвонить телефон… а я ніби не тут. 

Дивлюсь на комп'ютер, але замість екрана перед очима — його очі. Теплі. Глибокі. Занадто знайомі. 

І я знову чую той самий жарт:
“Здається, я вибрав не ту професію…” Тільки от я не сміюся. Бо знаю: для мене він і так завжди був — слабким місцем. 

На вулиці вже давно стемніло. Після робочого дня я повільно йду додому, загорнувшись в пальто, притискаючи сумку до грудей, ніби це могло хоч якось мене захистити. Повітря свіже, в обличчя б'є прохолодний вітер, але всередині все ще палахкотить — і від хвилювання після візиту до клініки, і від спогадів, які знову вирвалися з пам’яті, наче дикі звірі з клітки. Мене кидало з крайнощів в крайнощі. Хвилину тому я ненавиділа його, через мить — уже знову згадувала його руки, погляд, те, як турботливо промовляв моє ім’я... 

Я глибоко вдихнула, намагаючись хоч трохи заспокоїтись. Але коли звернула до свого будинку, серце знову почало битися сильніше — тепер від страху. 

Біля під’їзду, як завжди, товклися місцеві "герої району" — компанія молодих хлопців, які випивали просто на дитячому майданчику. В руках у них пляшки з пивом, очі скляні, роздратовані. Я ще здалеку почула їхні голоси — гучні, нахабні, порожні. 

— Ооо, яка лялечка йде! 

— Ей, красуне, залишиш свій номер? 

— Не будь гордою, підійди, погрієм тебе трохи! 

Мені хотілося провалитися крізь землю. Кроки стали пришвидшеними, плечі напружилися, долоні спітніли. Знову цей жах, знову ці глузування... І жодного способу це припинити. Ноги ледь не підкошувались. У такі моменти я шкодувала лише про одне — що не можу переїхати з цього району як найшвидше. 

— Соломіє! — пролунав позаду знайомий голос. Я озирнулася й побачила дядька Миколу — мого сусіда з четвертого поверху. — Ти якраз вчасно, давай разом зайдемо. 

Я полегшено зітхнула і швидко рушила йому назустріч. 

— Добрий вечір, дякую вам… — видихнула я майже пошепки. 

— Та що ти, пусте. Я й сам цих йолопів терпіти не можу. Замість того, щоб працювати — байдики б’ють, людей лякають... А ти чого така бліда сьогодні? Все гаразд? 

— Та… втомилась трохи. Робота, знаєте. 

— Ага, життя воно таке. Тримайся, дитино. Якщо щось — стукай, я вдома. 

— Добре. Дякую, дядьку Миколо, справді. 

Ми разом зайшли до під’їзду, і лише тоді я змогла нормально видихнути. Якби не він, хто знає, чим би закінчилась ця зустріч із тими...
Я ненавиджу цей район. З кожним поверненням додому мене охоплює напруга. Я заздалегідь думаю, як тихо пройти повз, як не дати приводу, не зустрітися з ними поглядом. Але навіть коли їх нема, страх лишається. Мені тут страшно. Просто страшно жити. 

Але вибору в мене поки що немає. Ця квартира — тимчасова, хочеться вірити, що зовсім тимчасова. Дешева, трохи вбита часом, із старими шпалерами, меблями з минулого століття, що пахнуть пилом і чужими історіями. Кухня крихітна, ванна кімната — з облупленою плиткою і краном, який капає ночами, доводячи мене до сказу. Проте ціна — смішна для столиці, і це мій єдиний шанс щось зібрати. 

Я закрила двері, спираючись на них спиною, і повільно ковзнула вниз, сідаючи на підлогу.
Я не маю права здаватися. Я обіцяла собі — наберу достатньо, знайду кращу квартиру. Я обіцяла, що колись житиму в нормальному домі, з білими стінами, із вікнами, що виходять не на смітники, а на парк чи хоча б тиху вулицю. Там буде тепло. І безпечно. Я наллю собі чаю, візьму плед і сяду на диван без страху, що з під’їзду хтось знову буде волати чи стукати п’яними кулаками по дверях. 

Потрібно тільки триматися. Працювати. Не зупинятися. І не дозволяти собі падати. Щоб не сталося, у мене все буде гаразд. Треба ще трохи потерпіти.