Розділ 2

Моє перше кохання прийшло дуже рано, можливо, навіть занадто рано. І, мабуть, саме тому воно ранило мене так сильно, що шрами досі відчуваються. 

15 років тому.


Усе почалося з першого дня в середній школі. Тоді наш класний керівник посадив мене за одну парту із Сонею. Вона була високою, худорлявою, блакитноокою дівчиною з довгим пшеничним волоссям, що завжди лежало акуратно заплетеним у косу. Я ж, варто визнати, була її повною протилежністю: невисокого зросту ( Соня була вищою мене на голову), середньої статури (хоча тоді вперто вважала себе пухкою), кароока русявка. 

Ми відрізнялися не лише зовні, але й характером. Соня була енергійна, говірка, її завжди тягло на пригоди. Вона легко знаходила спільну мову з будь-ким — від маленьких дітей до літніх людей. Я ж була спокійна, трохи замкнена. Мені було складно відкриватися новим людям, знайомства давалися важко. 

Та попри всі ці відмінності, ми стали найкращими подругами. «Соня і Соля — не розлий вода», — жартували вчителі й знайомі. І це було правдою.


Ми стали й справді майже нерозлучні. Жили ми відносно недалеко, і це було дуже зручно. Щоранку, йдучи до школи, я завжди заходила по Соню. У школі весь день ми теж проводили разом – ділили парту, сміх і всі наші таємниці. Додому поверталися також разом, а оскільки я жила далі, Соня часто ще проводжала мене ближче до мого будинку. Між нашими вулицями було таке роздоріжжя, де ми зупинялися і могли проговорити ще цілу годину, геть забувши про час. Мої батьки часто дивувалися: "Про що ж можна стільки говорити?", але у нас тем для розмов було більш ніж достатньо, адже кожен день приносив нові історії та емоції. 

Увесь вільний від школи час ми також проводили разом. Соня жила лише з матір'ю – її батько покинув їх, коли подруга була ще зовсім маленькою. Тому її матері доводилося тяжко працювати, і Соня часто надовго залишалася сама вдома. Саме тому я так часто допізна затримувалася в неї, а іноді навіть ночувала. Так у мене з'явилася подруга-сестра, та, про яку я завжди мріяла. 

А в день святкування десятиліття Соні, я познайомилася з Дем'яном. Він був двоюрідним братом подруги, про якого вона завжди багато розповідала — вони були дуже близькі. Проте хлопець жив у столиці й приїжджав у наше містечко лише на вихідні, та й Соня часто їздила в гості до тітки. 

Їхня схожість була вражаючою. Навіть попри те, що вони були лише двоюрідні — їхні мами були рідними сестрами — вони виглядали наче двійнята. 

Дем’ян був на два роки старший. Високий, худорлявий блондин з яскравими блакитними очима. Саме ці очі запам’ятались мені найбільше. Він одразу виділявся серед інших хлопців: красивий, впевнений у собі, зі стильною стрижкою й одягом. Він був «столичним» у всьому — у манері говорити, у поставі, навіть у погляді. Порівняно з ним, наші однолітки здавалися мені дитсадком. 

Ось так, у свої десять років, я закохалася у брата своєї подруги. 

Після того ми часто з ним бачилися, особливо на літніх канікулах. Утрьох ми готували їсти, коли мами Соні не було вдома, разом ходили в парк та просто гуляти. Це були найщасливіші миті мого життя. Тому, я з нетерпінням чекала канікул, бо це означало, що я знову побачу Дем’яна. 

Через схожість наших імен — Соня й Соля — хлопець завжди казав, що плутається, й вигадав мені нове ім’я: Мія( скорочено від Соломія). Із того часу тільки він так мене називав. І це було щось особливе. Мені здавалося, ніби разом з цим іменем я отримала нову ідентичність — ближчу до нього.


Тепер я з нетерпінням слухала всі історії про Дем'яна від подруги, які раніше просто пропускала повз вуха. Часто й сама, наче ненароком, запитувала, як у нього справи, коли подруга їздила до нього в гості. Батьки Дем'яна часто брали Соню з собою на море, а також у різні поїздки. Вона із захопленням розповідала про Київ, про те, як там красиво та які у брата круті друзі. Як вони разом ходили розважатися в торгових центрах, гуляли в парках та каталися на атракціонах. І ще безліч речей, про які я могла лише мріяти. 

Приїжджаючи додому, Соня показувала фото, з їхніх поїздок. Часто там були дівчата, що обіймали Дем’яна, сміялися поруч із ним. Я дивилася на них — красивих, стильних, впевнених — і відчувала, як усередині все стискається. Я вже тоді розуміла: мені до них далеко.


Дівчина помітно захоплювалася та пишалася братом, постійно нахвалюючи його досягнення у навчанні та спорті. Напевно, саме тому я так і не змогла зізнатися найкращій подрузі в почуттях до її брата. Хоча… підозрюю, вона все чудово розуміла. 

Так минали роки. Я продовжувала таємно мріяти про неосяжного хлопця. Іноді було достатньо просто побачити його — цього вистачало, щоб зробити мій день. А якщо вдавалося поговорити чи, провести разом день, я була найщасливішою у світі.


Проте, все змінилося рівно через п'ять років, на святкуванні п'ятнадцятиріччя Соні. Тоді вечірка проходила у невеликому барі. Там було безліч їжі, випивка, гучна музика та великий танцпол. На той час таке святкування вважалося мега крутим, адже ми вже відчували себе дорослими.
Пам’ятаю, як готувалася до цього дня більше, ніж до власного дня народження. Адже там мав бути Він. Ми не бачилися декілька місяців, бо хлопець закінчував школу і готувався до вступних іспитів! За ці п'ять років Дем'ян помітно змінився, став набагато красивішим та харизматичнішим. І, на жаль, я була не єдиною, хто це помітив. Інші дівчата теж кидали на нього зацікавлені погляди. І мене накривала хвиля ревнощів, хоч я й не мала на це жодного права. 

Свято набирало обертів. Ми трохи випили, танцювали. Я вже кілька років займалася танцями — любила це, і мені справді непогано вдавалося. Серед гостей був наш однокласник Назар — ми разом ходили в студію і часто виступали в парі. Танцювальні батли між нами були звичною справою на тренуваннях. І саме так, жартома, він викликав мене в центр танцполу. Я не розгубилася — вирішила скористатися моментом. Можливо, саме так я зможу привернути увагу Дем’яна. 

Алкоголь розпалював сміливість. Під оплески глядачів ми з Назаром танцювали, віддаючись енергії вечора. Ми імпровізували в стилі хіп-хоп, контемпу та навіть трохи сальси, поєднуючи їх у вільній імпровізації. Глядачам подобалися наші танці, і вони захоплено підтримували нас оплесками. Проте для мене важлива була підтримка Дем'яна, і вона таки була. 

Він голосно вигукував: "Мія!", високо піднявши руки вгору та плескаючи в долоні, час від часу підсвистуючи. Його підтримка додавала мені сили — я викладалася на повну, мовби танцювала лише для нього. 

Видихнувшись, ми з Назаром закінчили наш батл в елегантному віденському вальсі, виконання якого викликало не менше захоплення у присутніх. 

Пам’ятаю, як після Дем'ян підійшов до мене і засипав компліментами стосовно моїх танців. А потім попросив навчити його вальсу, оскільки зовсім скоро у нього мав бути випускний. Я не роздумуючи погодилася. Що могло бути краще, ніж бути так близько до хлопця, який тобі подобається? Відчувати його руку у себе на талії, тримаючи його за плече та обережно торкаючись його долоні. У цей момент я була на десятому небі від щастя. 

Саме в цей день я відчула зміни у ставленні Дем'яна до мене. Вперше мені здалося, що він дивиться на мене не як на подругу молодшої сестри, а як на дівчину. 

Після завершення вечірки ми з Дем'яном залишилися, щоб допомогти Соні прибрати в залі. Також з нами залишився Тарас — хлопець з паралельного класу, який якраз активно залицявся до Соні. 

Після прибирання Тарас пішов проводжати Соню, а Дем'ян викликався провести додому мене. Ми гуляли вулицями вечірнього містечка і говорили про все на світі. Я намагалася не показувати, як шалено б’ється моє серце, та всередині кричала від щастя. 

— Мія, — раптом зупинився Дем’ян. — Ти мені подобаєшся. Дуже. Хочеш бути моєю дівчиною? 

Я застигла. Ці слова вдарили, як грім серед ясного неба. Але не від страху — а від щастя. 

— Знаю, це несподівано. Можеш подумати, — додав він, наче боячись мого мовчання. 

Думати? Я готова була кричати "так" прямо зараз. Але просто кивнула, боячись, що голос зрадить мої емоції. 

Ось так тримаючись за руки та розмовляючи ні про що, ми дійшли до мого будинку, де Дем'ян обережно знову запитав: 

— То ти згодна? — тоді я лише коротко кивнула. 

Дем'ян усміхнувся — і поцілував мене. Це був мій перший поцілунок. Теплий, ніжний, трохи невпевнений, але такий особливий. Я пам’ятаю його і досі. 

Згодом він попросив мій номер. А я збрехала, що телефон зламався. Хоча насправді, у мене його ще не було — батьки обіцяли подарувати на Новий рік. Я тоді дуже засмутилася,  та Дем'ян сказав, що нічого страшного немає, він приїжджатиме до мене кожні вихідні. 

Це була найщасливіша ніч у моєму житті. Тоді я думала, що таких ночей у мене ще буде багато, проте я дуже в цьому помилялася. 

Наступного ранку я літала. Усмішка не сходила з обличчя, серце билося з шаленою швидкістю, і здавалося, весь світ світився разом зі мною. Я рахувала дні, потім години до наступних вихідних — хотілося якнайшвидше знову побачити його. Я вже уявляла нашу зустріч: як він підходить, як усміхається... як бере мене за руку. 

Та коли прийшла субота — він не приїхав. «Може, щось трапилось», — намагалася заспокоїти себе. Але наступні вихідні теж минули без нього. А ще через тиждень, я дізналася від Соні, що Дем'ян був цих вихідних, проте, про мене навіть не запитав. 

Її слова наче обухом по голові. Повітря наче зникло. Все всередині стиснулося в маленький вузол, який не давав дихати. 

Він був тут. І не прийшов. Навіть не спитав про мене. Як так? Невже це все було жартом? Просто гра? 

Я намагалася не показати свого болю, лише кивнула. Соня нічого більше не сказала. І, можливо, добре, бо я не знала, як витримала б ще одне слово. 

Дні тягнулися мов вічність. Тижні — мов роки. А від нього не було ні звуку. Жодного повідомлення, жодного дзвінка. 

Я себе заспокоювала, все ще старалася шукати виправдання: Може, щось сталося, може, зайнятий... Може, просто не знає, як почати розмову? Але глибоко в душі я вже знала — він просто не хотів. 

Остаточно віра згасла після нашої випадкової зустрічі. Ми з дівчатами йшли в бар — святкувати день народження друга. І от, просто перед входом я побачила його. Дем'ян якраз виходив з бару, побачив нас та зупинився, притримуючи двері. 

Я йшла останньою. І серце гатило так, що, здавалося, його чула вся вулиця. 

Скажи щось... Поклич мене... Подивися мені в очі… Проте він мовчав. Лише дивився. А я — пройшла повз. Не глянувши. Не зупинившись. Лише всередині щось тріснуло. Беззвучно. 

Цього вечора я напилася вперше в житті. І, мабуть, уперше не контролювала себе. Мені було погано фізично, та в душі палало ще сильніше. Ні, не палало — тліло. Біль точив мене зсередини, розривав ночами, не давав заснути. 

Я зрозуміла, що сподіватися більше нема на що. Він не прийде. Не вибачиться. Не пояснить.
Мені було порожньо. Все стало сірим, прісним. Навіть смак їжі зник — я втратила п’ять кілограмів за два місяці. Батьки хвилювалися, та я лише відмахувалась: 

— Все гаразд, просто не голодна. 

Соня теж намагалася підтримати, проте ніяк не допомагала, а я й не чекала. Я знала, що вона не стане проти брата. Навіть заради мене. 

Усім я казала, що все гаразд. Усміхалася, ходила в школу, жила. Але щовечора, зачинившись у кімнаті, я дозволяла собі бути справжньою. Я плакала. Кожної ночі. Протягом року. 

Тоді я ще не знала, що доля готує для мене дещо гірше, ніж просто нерозділене кохання.