Розділ 1

Кажуть, що перше кохання ніколи не забувається. Воно, як теплий спогад, залишається глибоко в серці кожного з нас на все життя. Часто його описують у книжках як щось неймовірно прекрасне, що приносить лише радість і безмежне щастя. Але реальність буває іншою. Разом із сильним почуттям приходить і біль, і розчарування. Особливо коли йдеться про перше кохання в підлітковому віці. Тоді всі емоції – і щастя, і біль – сприймаються без фільтрів, гостро і відверто. І найчастіше перші романтичні історії завершуються не весільною аркою, а розбитим серцем. 

Моє — не стало винятком. 

--- 

— Доброго ранку всім! — я майже влетіла в кабінет, тримаючи в руках пакет. — Дівчата, Вікторе Миколайовичу! Я принесла тортик! 

Всередині – великий торт "Снікерс", мій внесок у нашу маленьку традицію. Сьогодні був особливий день: ми святкували здачу мого першого успішного проєкту. 

Всього кілька місяців тому я ступила на поріг великої дизайнерської компанії, і одразу відчула, що це – робота моєї мрії. 

Зачепившись поглядом за дзеркало на стіні, поправила хвилі довгого каштанового волосся. Мої карі очі світилися — від радості, від гордості, від того, що нарешті знайшла себе. Двадцять п’ять — і, здається, життя починало складатися.


У нашому кабінеті завжди було затишно. Стіни прикрашали спільні фотографії з корпоративів, живі рослини у горщиках створювали атмосферу свіжості, а магнітики та кумедні нагадування на дошці робили його схожим на справжній дім, а не просто офіс. Це був наш маленький світ, де кожен відчував себе частиною команди. 

Мої колеги миттєво відволіклися від роботи. Наталя Іванівна, наша мудра наставниця років тридцяти восьми, солідний Віктор Миколайович, якому вже виповнилося сорок, та енергійна Неля, що була на кілька років старша за мене. 

Зазвичай після здачі великого проєкту ми йшли святкувати у бар чи клуб, але цього разу, через завантаженість, вирішили обмежитись лише тортом. 

— О, Соль! Ти – наша рятівниця! — серйозно заявив Віктор Миколайович. 

— Я просто обожнюю цей тортик! – посміхнулася Наталя Іванівна, відрізаючи величезний шматок. 

Навіть Неля, яка зараз була дуже зайнята, швидко підбігла із заявою:
— Залиште ще мені!! 

— Соль, ти справді молодець! Цей проєкт – просто космос, — додає Наталя Іванівна, ласуючи тортиком. 

— Так, я навіть не очікувала, що все так гладко пройде, — додає Неля, хитро підморгуючи. — А, твоя ідея з кольорами просто клас! 

— Ага, — киває Віктор Миколайович, — А клієнт як тебе хвалив! Соломіє, ти нам тепер стандарти задаєш. 

Я посміхалася, насолоджуючись їхніми словами, відчуваючи гордість і тепло від підтримки команди. Вмощуюсь за своє робоче місце та теж берусь за тортик. 

Відкусую невеликий шматок, насолоджуючись солодким смаком шоколаду та хрумким арахісом. І саме в цей момент, відчуваю гострий хрускіт і біль, а потім – дивне, порожнє місце у роті. 

Моє серце пропустило удар. Паніка. Справжня, нищівна паніка накрила мене з головою. Руки затремтіли, а обличчя, мабуть, стало білим, як крейда. Я до жаху боялася стоматологів. З дитинства кожен похід до зубного лікаря був для мене тортурами, сповненими страху перед бормашиною та неминучим болем. Але цього разу до страху додалося ще й відчайдушне усвідомлення: це дорого. 

– О, ні… тільки не це… – прошепотіла я, прикриваючи рот долонею.


Моє фінансове становище було далеким від ідеального. Хоча робота мрії давала стабільний дохід, левова частка йшла на оренду квартири та щоденні витрати. Кожна непередбачена трата була справжнім ударом по моєму скромному бюджету. Я так раділа, що нарешті знайшла гідну роботу, яка дозволяла мені почуватися впевненіше, і ось тепер... 

Колеги одразу помітили мою зміну настрою. 

– Соль, що сталося? Ти біла як стіна! – занепокоєно запитала Наталя Іванівна. 

– Мій зуб… зламався, – ледве вимовила я. 

– Ох, не переживай, – швидко заспокоював Віктор Миколайович. – У нас є корпоративна страховка, зараз усе владнаємо! 

— Справді? Було б, чудово! — тихо бурмочу, стиснувши долонею пошкоджений зуб, 

Неля швидко знайшла потрібний контакт, і я, тремтячими руками, набрала номер. Мила дівчина на рецепції пояснила, що запис до лікарів розписаний майже на місяць вперед. Моє серце стиснулося. 

— Будь ласка, — майже благала я, — У мене відколовся шматок зуба, це дуже незручно і боляче. Чи є якась можливість, щоб лікар прийняв мене поза чергою? Я готова чекати! 

Дівчина пообіцяла поговорити з лікарями. За кілька хвилин мій телефон знову задзвонив. І на щастя, мені повідомили, що один з лікарів погодився прийняти мене поза чергою, але лише завтра в обідній час. Це було справжнім полегшенням. Завтра, не так вже й погано... 

Додому я поверталася втомлена й пригнічена. Моя орендована квартира на околиці була далека від ідеальної: старі шпалери, скрипучий диван, вічно холодні батареї. 

Я мріяла про власне житло, про світлу, простору квартиру, де я змогла б створити затишок, але поки що це залишалося лише далекою, ледь досяжною мрією. З кожною зарплатою я відкладала крихітну суму, сподіваючись, що одного дня мрія стане реальністю. 

Ранок наступного дня почався з тривоги. Я прокинулася раніше звичайного, прийняла душ, намагаючись відволіктися від думки про майбутній візит до стоматолога. Швидко поснідала, одягла улюблену сукню, яка надавала мені впевненості. Макіяж був мінімальним, щоб не привертати зайвої уваги до обличчя, на якому, як мені здавалося, читався весь мій страх. 

В обідню перерву, точно за графіком, я відпросилася на дві години. На щастя, стоматологічна клініка знаходилася недалеко від офісу, буквально за кілька кварталів. 

Назва клініки сяяла золотими літерами над входом: "ДентАрт Еліт". Це був заклад, що вражав з першого погляду. Всередині панувала атмосфера розкоші та спокою. М'які шкіряні крісла у холі, вишукані картини на стінах, запах свіжих квітів та тиха, заспокійлива музика, що ледь чутно лилася з колонок. 

Сервіс був на найвищому рівні: привітна дівчина на рецепції миттєво запропонувала каву чи воду. Я відчувала себе тут немов у п'ятизірковому готелі, і це почуття лише посилювало мою тривогу щодо цін. Та я  намагалася заспокоїти себе думкою, що тут повинні працювати першокласні спеціалісти, крім того страховка повинна покрити хоча б частину,  витрат. 

Мене попросили трохи почекати, оскільки лікар затримувався на операції. Я кивнула, відчуваючи вдячність, що мене взагалі прийняли позачергово. Взяла бланк і почала заповнювати свої дані: ім'я, прізвище, контактну інформацію.  Коли я закінчила, двері відчинилися, і дівчина-адміністратор запросила мене в кабінет. 

Серце знову заколотилося. Я зайшла у світлий, оснащений за останнім словом техніки кабінет. Сучасне крісло, блискучі інструменти, екран монітора – все виглядало дуже професійно.  Я сіла в крісло, що м'яко опустилося, і в цей момент двері відчинилися знову.


До мене підійшов лікар. Він був високий, статний, з такою фізичною формою, що м’язи реально випирали з-під білої медичної футболки. Його постать випромінювала спокійну силу й впевненість, від якої я мимоволі вирівнялася в кріслі. На обличчі була маска, що приховувала більшість рис, але очі… блакитні, холоднуваті, уважні — і дивно знайомі. Занадто знайомі. Я намагалася пригадати, де могла бачити їх раніше, але від хвилювання думки стрибали в різні боки. 

— Добрий день, перепрошую за запізнення. Мене звати Дем'ян Володимирович! — почав лікар навіть не глянувши на мене. Голос у нього був глибокий, рівний, звучав так, ніби він звик керувати ситуацією. Чоловік сів на крісло поруч, натягуючи рукавички. 

— І так… Соломіє, — він підглянув у мій заповнений бланк, — що у вас сталося? — і тільки тоді нарешті подивився прямо. 

І завмер. 

Його блакитні очі розширилися, ніби на мить втратили контроль, а руки, що щойно рухались впевнено й швидко, сповільнилися. Наче весь кабінет завис на секунду. Я відчула цей погляд шкірою — у ньому було здивування, розгубленість і щось таке, чого я не могла розпізнати, але від чого всередині пробіг холодний струм. 

— У мене зуб зламався! — сказала я, намагаючись хоч якось збити напруження. 

Але він, здавалось, не почув. Просто дивився на мене, ніби перед ним стояла не пацієнтка, а привид. 

Мене почало охоплювати дивне хвилювання. Наче щось важливе вислизало просто з-під пальців, а я не могла впіймати. Я поняття не мала, чого він так дивиться — і ця невідомість роз’ятрювала більше, ніж біль у зубі. 

Його погляд знову ковзнув до карточки, і по обличчю пробігла ледь помітна тінь — мікс здивування і… шоку? Справжнього, щирого. 

Я ковтнула повітря, намагаючись не показувати свій власний неспокій, але думки вже понеслись з гірки:
Що відбувається? Він взагалі збирається лікувати мій зуб чи ні? І чому він так дивиться на  мене? 

— Мія..? — ледь чутно, майже пошепки, наче сам не вірив у те, що бачить, вимовив чоловік і повільно зняв маску. 

Мене різко накрило. Це ім’я… "Мія!" — так мене називав лише один хлопець у цьому житті. Тільки один. 

Я повільно підняла погляд — немов боялася, що помилюся — і впізнала в цьому красені з блакитними очима та накачаними м’язами… 

Своє перше кохання.
Хлопця, який десять років тому розбив мені серце.