Розділ 1 І знову вдома

1

Роуз

    Здається, деякі речі, яким ми надаємо надто багато сенсу, через які занадто багато хвилюємося, втрачають для нас будь-який сенс уже наступного ранку, як тільки вони перестають бути частиною нашого життя.

    Я паркую автомобіль на під'їзній доріжці. Все місто вже сповнене різдвяними декораціями: на дверях висять різдвяні віночки, сніговики махають своїми надувними руками всім перехожим, а Санта на сусідньому даху навіть намагається вкинути мішок із подарунками до димаря.

    Наш будинок не є винятком — він уже повністю обвішаний святковими вогниками. Не уявляю, як мама кожного року робить це. Мені здається, якби мені в руки дали хоча б маленьку гірлянду, я б і в ній заплуталась. Але ця мамина віра в диво і відчуття різдвяного настрою змушували і мене весь цей час вірити, неначе і я є частиною дива.
 

  Відчинивши водійські дверцята, я виходжу надвір, де мене відразу обдає холодним повітрям, від чого, впевнена, щоки миттєво стають червоними. Я намагаюся витягнути свою не надто маленьку валізу з усіма моїми речами з багажника, допоки остаточно не зледеніла тут. І коли мені це все-таки вдається, я швидкоруч вирушаю до вхідних дверей і дзвоню в дзвіночок, допоки мені не відчиняють.

    Мама миттєво затягує мене в обійми, а потім так само швидко відходить назад, обтрушуючи свій фартух.

    — Ой, дорогенька, я трішки вимазала тебе.
    Я дивлюся вниз і бачу лише декілька маленьких білих крихт від борошна — це не займе багато часу, щоб відчистити його.
 

  Я посміхаюся до неї.

    — Мамо… Боже, я так давно не приїжджала сюди. Тут усе так змінилося, навіть здається, що весь час невдоволені Пітерсони вже не мешкають тут. Просто не пам’ятаю, коли вони востаннє прикрашали будинок на Різдво, а зараз їхній будинок буквально сяє.

    Я подивилася на будинок поруч: він увесь був обвішаний святковими вогниками, навіть старий кущ, що виглядав так, неначе вже дожив свого віку, — і той переливався зеленими і синіми вогнями.

    — Ох, я вже і забула, як давно тебе тут не було. Пітерсони вже як два роки переїхали жити на центральну вулицю. Джейк балотувався в мери, і після стількох років йому це врешті вдалося, тож вони і переїхали, щоб так далеко не ходити. Неначе в них ті ноги повідпадають, якщо пройдуть на два кроки більше.
 

   Я вже і забула про сім’ю Пітерсонів та їхні натягнуті відносини з моєю мамою. Мені колись подобався Реймонд, їхній старший син. Він був лише на декілька років старший: коли я закінчила середню школу, він закінчив старшу. Інколи мені здавалося, що і я йому подобалась. Ми часто йшли зі школи разом, особливо в зимову пору року, коли він допізна був на тренуваннях з баскетболу, а я — на плаванні.

    Ми інколи говорили про все на світі, а інколи просто мовчки йшли до наших будинків, але навіть у такі моменти я ніколи не відчувала дискомфорту. Я не знаю, що трапилося, але за місяць до його випускного він перестав звертати на мене будь-яку увагу, неначе я була порожнім місцем. З того часу я або їздила шкільним автобусом додому, або йшла пішки, але тепер уже на самоті.
 

   Закінчивши школу, я пішла навчатися на редактора до Колумбійського університету. Я ходила на вечірки, мала купу друзів, але вони, на жаль, були лише тимчасовими в моєму житті. Отримувала пропозиції від різних хлопців, щоб почати стосунки, але я була перелякана тією можливістю, що хтось міг забрати весь мій вільний час і що це змусило б мене покинути всі ті справи, які я любила робити.

    Тому у свої двадцять дев’ять років я мала лише одні стосунки, але й ті — без жодного хепі-енду.

    — Ну й добре. Тепер без старої доброї ворожнечі між нашими сім’ями? — сказала я з легким смішком.

    — Це тільки поки ми вдома, але тільки варто вибратися по магазинах, як вони весь час неначе мене переслідують.
 

   Я намагаюся стримати сміх, тому закушую нижню губу між зубами. Все-таки початкової версії, з якої почалася ця ворожнеча, я так і не знала, тому варто проявити трішки поваги.

    — До речі, мої запаси вершкового масла вже майже скінчилися, але я ще досі не маю жодного, хоч приблизно симпатичного імбирного пряника. Люба, якщо для тебе це не буде проблемою, не могла б ти трішки пізніше сходити купити декілька шматочків?

    Я на мить уявила, що можу зустріти Реймонда в одному з магазинів, і моє серце на секунду, я б навіть сказала — на частку секунди, пришвидшило свій ритм. З роздумів мене вивів мамин голос.

    — Так, звісно… Про що я, люба, ти лише з дороги, а я вже змушую тебе робити щось. Не варто мені було і починати цієї розмови.
 

  — Ні, я сходжу. Думаю, мені це навіть піде на користь. Стільки годин в автомобілі — я була б не проти розім’яти ноги та трішки подихати свіжим повітрям. До того ж варто мені, мабуть, освіжити пам’ять, а то тут усе здається зовсім інакшим від того, що я пам’ятаю.

    — Ось це моя Розі — дівчинка, що ніколи не стоїть на місці.

    — Тож що в нас є перекусити?

    — Я замовила піцу, її вже скоро повинні доставити, і, звісно, твій улюблений вишневий пиріг. Довелося вчора всі магазини оббігати, щоб знайти той бісовий пакетик з вишнями.

    — Але хіба існує у світі щось, що тобі не під силу знайти? — запитала я, підіймаючи одну брову вгору.
 

— Звісно ні. Тобі справді пощастило з мамою.

    — Я в цьому і не сумніваюся, — і ми дружно засміялися, заходячи до теплого будинку.