Раптовий липневий дощ розігнав дітлахів по квартирах. Вірочка ж не хотіла йти додому. Батьки ще не повернулися з роботи, а бабуся зранку поїхала на дачу рятувати врожай абрикосів.
Тож поміркувавши, дівчинка розсудила, що бути на самоті вдома — набагато гірше, ніж бути на самоті під такою чудовою зливою. І вмостившись на круглій лавочці під дерев'яним грибком, який стояв посеред дитячого майданчика, вона дивилася на рясні цівочки, що струмилися з даху її пристанку. Вірочка, спостерігала, як прозора калюжа, що утворювалася навколо дерев'яного грибка, окреслювала рятівний сухий клаптик.
«А я — наче, на маленькому безлюдному острові...» — подумалось дівчинці, і вона залюбки прийняла гру своєї уяви, не звертаючи увагу на поодиноких перехожих, які закрившись широкими парасольками, квапливо пробігали повз неї.
Вірочка насолоджувалася приємним запахом дощової свіжості та вслухалася в заспокійливе лопотіння крапель, які лунко плескали по не глибоким калюжам. Вона озирнулася навколо. Звичні багатоповерхівки сіріли крізь дощову завісу. Дівчинка співчутливо, дивилася на безліч зачинених вікон, за якими ті дивні люди ховалися від негоди, яка так її захоплювала.
Дівчинці здалося, ніби вона — сама-самісінька не тільки на дитячому майданчику, який з усіх боків обступили байдужі будинки, а й в усьому величезному місті. А може, навіть, і в усьому світі вона — одна-єдина сидить собі, затишно вмостившись, під дахом дерев'яного гриба, який рятує її від нескінчених сірих потоків, що лилися з неба.
Дівчинці, навіть, сподобалася ця уявна самота. Та дуже скоро цікава і непосидюча Вірочка почала нудьгувати.
«Як дивно... — розмірковувала вона, — ... достатньо простого дощу, щоб людині стало самотньо».
І промайнула думка, що якби зараз тут, разом з нею був Льошик, то й не було б ніякої нудьги. Було б не тільки цікаво, а ще й весело.
Та її друг сьогодні — зайнятий.
Льошик повідомив, що має виконати обіцянку і допомогти своєму дідусеві навести лад у книжковій шафі. Вірочка сказала, що також прийде помагати. Та згадала, як бабуся перекладала купу своїх книжок. І передумала йти до Льошика.
«Так, Льошик завжди виконує обіцянки, — подумки підтвердила Вірочка згад про друга і самокритично додала, — на відміну від мене».
Ні, Вірочка не вважала себе базікою. Просто, їй завжди щось заважало дотримувати свого слова.
Вона почала пригадувати всі свої пусті обіцянки.
Згадала, як декілька разів казала бабусі, що поїде з нею на дачу. Та коли раненько Вірочку будили та кликали збиратися, вона не хотіла прокидатися, й вкриваючись ковдрою, сонно відповідала, що поїде наступного разу.
Згадала, що вчора пообіцяла мамі прибратися у своїй кімнаті, та поснідавши, побігла гуляти на двір. І тепер не може виконати обіцянку, бо сидить під грибком, а навколо періщить дощ.
Навіть Льошику обіцяла допомогти та передумала. Бо вирішила, що гратися з дітьми надворі — набагато цікавіше і корисніше для дитини, ніж перебирати книжки.
Раптом здумалася її обіцянка дідусеві. Пригадалося і те, що він декілька разів нагадував про неї. Та Вірочку тільки дратували ті нагадування. Бо то і не обіцянка була, а неважливий дитячий дріб'язок. Завжди були якісь цікавіші справи та важливіші обставини. І виконання обіцяного відкладалося. Відкладалося і не встиглося. Бо дідусь несподівано помер.
Вірочці завжди було сумно згадувати про дідуся.
А зараз вона, навіть, розплакалася. Сором через власну зневажливу поведінку, самотність, нудьга та ще й ця дощова зажура сколихнули сум.
Їй було шкода дідуся, який так і не дочекався виконання її обіцянки. І їй було шкода себе, бо вона не знала, як тепер зарадити цій біді.
Туга перехопила подих, і дівчинка схлипуючи, вперше в житті плакала, усвідомлюючи, що вже ніколи не зможе виправити помилку і виконати свою обіцянку.
«Це — безвихідь», — промайнула думка, і дівчинка відчула себе зовсім нещасною.
Та раптом, дещо змусило Вірочку прислухатися. Їй на мить здалося, що в шумі дощу вона чує відлуння своєї думки.
— Безвихідь... — наче прошелестіло десь за завісою зливи.
Вірочка, навіть, визирнула з попід грибка, та окрім крапель, які безперервно падали з неба, нікого не побачила. Впевнившись, що то їй почулося, дівчинка зручніше вмостилася на лавочці. Вона дивилася на калюжі, які розтікалися по майданчику та потроху заспокоювалася.
— А дощ іде тому, що ти плачеш? Чи ти плачеш тому, що іде дощ? — почувся поруч хрипкий тихий голос.
Дівчинка здригнулася від несподіванки, але повертатися не стала, бо не хотіла, щоб її бачили зарюмсаною і вважали плаксійкою.
«Це, мабуть, через лопотіння дощу по даху, я не почула, як хтось підійшов», — подумала Вірочка, соромлячись своїх сліз.
— Дощ тут ні до чого, — спокійно повідомив тихий голос, — ніхто і ніколи не чує мого наближення.
Здивованій Вірочці подумалося:
«Невже я розмовляю вголос?»
— Ні. Ти не розмовляєш вголос, — зовсім поруч пролунала байдужа відповідь на її неозвучене запитання. — От і зараз ти нічого не кажеш, а я тебе чую».
«Відбувається щось дивне...», — на мить з'явилася у дівчинки сторожка думка і швиденько промайнула, поступаючись цікавості.
Ця дивна розмова відволікала Вірочку від сумних спогадів. Її туга розвіювалася, і дівчинка подумала, що той, хто до неї звертається, вочевидь, стоїть під проливним дощем, бо під грибком вона була сама.
Все ще тихенько схлипуючи, дівчинка посунулася, звільняючи місце під дахом. Та незнайомець не поспішав ховатися від дощу.
Вірочка повернулася в бік, звідкіля щойно лунав голос, і побачила, як хтось високий і худий стояв просто під зливою. Його довгий сірий плащ, зливався з сизистю пролИвня, який падав з потемнілого неба. А глибокий капюшон повністю закривав обличчя. Дівчинка не встигла згадати про те, що варто остерігатися спілкування з незнайомцями, як знову почула хрипкий голос:
— Цікаво, а якщо ти заспокоїшся, дощ припиниться?
Схлипи дівчинки стихли.
Дощ припинився.
Та важкі поодинокі краплі все ще скочувалися з даху дерев'яного гриба і з лунким плескотом падали в калюжу, що рівним колом окреслювала сухий острівок, в середині якого, на круглій лавочці сиділа Вірочка.