2.28

Назар

Під час того магічного моменту, коли слова втрачають свою силу, а почуття переповнюють кожну клітинку тіла, я відчуваю, що щось неймовірне трапляється. Здається, що невидима сила підіймає мене з землі високо в небо, де час сповільнюється, а повітря наповнюється свіжістю. Летючи в об'ємі чистого неба, навколо мене лише летючі птахи та пухнасті хмари.

Моя спроба засвоїти останні новини вщент припиняється, а очі розширюються від несподіваності, перетворюючись потім на світлі точки радості. В цей момент слова стають зайвими, адже враження виходять за межі будь-якого вислову. Я обіймаю Яну ніжно, відчуваючи, як наші душі взаємодіють беззаперечно. Мої губи знаходять її чоло, переказуючи почуття, які неможливо висловити словами. В цей момент час сповільнюється, а ми опиняємось власним світом щастя.

— Ти серйозно? — здивовано прошептую, зберігаючи мить. — Це неймовірно!

Мої руки тремтять, тримаючи Яну, яка виглядає так само захоплено. Любов і щастя тепер визначають наше спільне життя. Найголовніше – ми стаємо сім'єю. Це мить, на яку чекав із нетерпінням.

— Я не міг би бути щасливішим, Яно. Ти зробила мене татусем! — радісно вигукую, обіймаючи Яну, яка поки що не знає про мій провалений план, який я таки здійсню.

У цей особливий момент в мене прокидається велика відповідальність і готовність зробити все для нашої невеличкої сім'ї. Нарешті втілюється те, про що я так довго мріяв. Тепер поруч з Яною і малечею ми будемо проходити крізь життя, тримаючи одне одного за руку.

Син чи дочка, це вже не так важливо. Головне, що наше маля народжується в коханні. Я дивлюсь на Яну з невірою і щастям в серці. Напризволяще потопити в цьому морі почуттів, я давно вже визнав їхню справжність. І ось тепер, з нею, здійснюється та мрія, яка колись здавалася недосяжною.

— У мене для тебе теж є новина. Справжнє сюрприз, — встаю з дивану і підходжу до шафи.

Не просто новина, але щось більше, щось, що робить цей момент неймовірно особливим. Я витягаю з шафи величезний букет гіпсофіл, спритний і граціозний, як і сама Яна. Він здається майже непомітним поруч із моєю радістю.

— Це тобі, — вручаю Яні букет, а вона, досі ошелешена, приймає його з великим захопленням.

— Дякую, — перехоплює букет, а мої руки вже вирушають за наступним сюрпризом, який я планую вже давно.

Дістаю з кишені коробочку із невеликою весільною обручкою. Подарунок, який символізує наше обіцяння бути разом назавжди.

— Я хочу це зробити вже давно. Відтоді, як ми почали жити разом, з того моменту, як я тебе побачив після десяти років, з дитинства, з нашої першої зустрічі. Ти стала для мене першою і останньою, кого я зміг покохати. Стала світлом, яке веде крізь сон та реальність. Хоч ми разом зовсім не багато часу, ти — найкраще, що тільки могло зі мною статися. Так радий, що знайшов тебе і більше не планую відпускати. Я безмежно тебе кохаю, не можу і не хочу бути без тебе, — замилковую в емоціях, а потім питаю, тримаючи коробочку:

— Яно, ти станеш моєю дружиною?

— Так! — відповідає вона, міцно обіймаючи мене. В її очах читається щастя і справжня радість. Тепер вона моя наречена, і в цей момент найголовніше слово — "так".

 Без жодних роздумів, ось так просто віддавши долю в руки почуттів. Ми доповнюємо одне одного, тільки разом стаємо цілісною картиною. Мабуть, ми народились, щоб бути разом. Бо як ще інакше пояснити той факт, що переживши масу часу окремо, не здогадувавшись про взаємність почуттів ми змогли пронести їх крізь роки, вберігши від впливу всього світу. Десь всередині, глибоко в серці. Ні на день не забувши попри всі спроби. 

З юнацьких років я мріяв про те, щоб ця дівчина стала моєю. Моїм усім. Нареченою, дружиною, коханою. Стояла за моєю спиною і мотивувала, щоб ми в тандемі жили і творили наше спільне життя, створювали омріяну сім’ю. Бувало, зневірювався, як от коли вона мене намагалась ігнорувати, жахливо ревнував і вдавав, що мені байдуже. Тепер я розумію, що так все мало бути. Нам не судилося стати парою саме тоді. Молоді, юні, недосвідчені. Яким ще світ крізь рожеві окуляри. Так треба було, щоб ми роз’їхались по різних містах, думали, що це очевидний кінець. Власне щоб тепер зустрітись повністю готовими до того, щоб створити міцну сім'ю. Нарешті пізнати щастя, стати одне одному цілісіньким світом. Ось доказ, що рано чи пізно мрії збуваються. Мої ось здійснюються просто зараз. На ваших очах. І ви, ставши свідком нашої історії, знаєте точно краще за нас обох. Що в житті, які б дії ми не робили, як би не вчиняли, результат від цього обов'язково буде. Тільки от який, залежить від роду тих дій. Якщо ви бажаєте комусь зла, воно неодмінно прийде в ваше життя. Так я, побажавши Яні щастя, одного разу її відпустив. Настільки я кохав та й досі кохаю. Якщо вже я не зміг бути з нею, захищати її, стати опорою, то нехай це буде інший. Тільки б вона була щасливою та коханою. Ось так програлась в моєму житті фраза «якщо любиш — відпусти». Трішки по-своєму, але тим не менш, ми таки стали щасливими, при чому обоє.

«Доля обов'язково щось дає взамін».

Яна

Сьогодні прекрасний день. Промінці сонця такі ніжні, що делікатно зігрівають теплом, але не створюють спеку. За вікном галасливе місто, сірими барвами не дивує, лиш обтяжує своєю монотонністю. Я ніби чую легенький вітерець і думками поринаю в містечко, де виросла. Там завжди було затишно. Кожен куточок був комфортним та тихим, шкода, що цінувати це я почала тільки зараз. 

 У залі поруч грає легенька музика. Тільки я не поспішаю туди заходити. Бо ще не час, хоч я так того чекаю. Мою талію облягає елегантна біла сукня. Саме така, про яку я мріяла. В тому залі зібралися всі найдорожчі для мене люди, а я зовсім скоро до них вийду. Геть усі, Еріка з Вовою, мама, тато, Назарові батьки, Іванка та Слава, Катя, Рома, Дар’я. І навіть Дарина, та яка відтепер дівчина Романа. Я не боюсь, навпаки дуже хочу. Шию прикрашає вишукане кольє — подарунок Назарової матері.