2.27

Яна

 Коли прокинулась, відчула приємний запах, що долинав десь з кухні. Наче щось смачне, зважаючи на те, як забурчав мій шлунок. Я голодна й хочеться підкріпитися, тому мчу до джерела запаху. Там не абищо, а курячий бульйон, саме те. І приготував його Назар.

—Вже прокинулась? - запитує, помітивши заспану мене в піжамі.

—Я прийшла на аромат і голодна, як вовк, - безцеремонно констатую, навіть не переймаючись зат те, що чоловік готує поки я відсипаюсь.

 Хто там казав, що в дорослому житті треба забити на себе болт і доглядати за чоловіком, прати, прасувати, годувати. Щоб бува він не пішов до іншої, яка більш хазяйновита. Он я живу, як у Бога за пазухою та й горя не маю. Пере пральна машинка, прасує праска ( і той, хто має руки з плеч, а не з тазу), їжу готує…Назар.

 Накидаюсь на сніданок, поки чоловік спокійно їсть. Настільки я зголодніла. А після того, як поповнила свої запаси енергії займаю душ на добру годину. Найбільше за все хочеться освіжитися, скинути з себе втому і відставити напівсонний стан, який вибить подрімати ще хоча б з годинку. Без поспіху поринаю під струмені води, краплинки якої стікають тілом.

  Я з людей, які полюбляють підставляти спину під гарячу воду, буквально окріп. Бо тоді зникають дурні думки, врешті це краще за порізи чи алкоголь. Невинне купання, про яке ніхто не дізнається. Додаєш температуру до тих пір, поки не відчуєш пустоти думок. І коли ти вимикаєш струмені та загортаєшся в махровий рушник, твоє тіло горить, наче три дні лежало на розпеченому вугіллі, шкіра червонувата, але ти отримуєш спокій, стає легше. 

«Я психопатка, чи не так?»

Тільки сьогодні мене кинуло в іншу крайність, я вмикаю крижану воду і стою, не з ціллю позбавитись думок, а просто щоб остаточно прокинутись. Вимикаю. Наношу на тіло улюблений гель для душу з ароматом білого мигдалю та ванілі, а тоді змиваю піну зі шкіри. Сушу волосся феном та вкладаю. Одягаю брюки та чорну вкорочену сорочку, роблю нюдовий макіяж. Один з основних етапів - зафарбувати синці під очима консилером. Останній - наношу улюблений парфум від Tom Ford «Tabacco vanilla», ну все, я готова.

 На роботу відправляємось разом з Назаром. Спершу хвилююсь через те, що запізнюємось, але метикую, що моє начальство пило каву поруч зі мною на дивані. А начальство не спізнюється, а затримується. Такі правила варто запитувати ще при прийомі на роботу. На парковці біля офісу вже стоять елітні автівки знайомих і незнайомих мені власників. Працівники метушаться і бігають офісом з одного кабінету в інший.

—Де ви ходите? Нас тут хотіли зламати, - зустрічає Роман з новинами.

—І як успіхи? - саркастично запитує Назар, так, ніби це для них, як «Добридень» а я вже було починала хвилюватися.

—Ображаєш! - відповідає той, а я полегшено зітхаю. Мовляв, не їхнього поля ми ягоди.

 Через лічені хвилини після приходу директора офіс повертається у звичний режим, зникає шум та галас, а повертається усталений лад. Ну в мене два варіанти, або це Назар їх настільки залякав, що вони при ньому хоч слово бояться видавити, або професійно займаються своєю роботою, чесно заробляючи гроші. До Назара завітали відвідувачі, тому вже я трішки агресивно носилася. То папери роздрукуй, каву зроби, рутина одним словом. Хоч лікарська рутина зовсім інша, до цієї офісної я теж тихенько звикаю. Надалі труднощі зникають, ніби звертають увагу на прекрасну погоду та милують нас і день минає гарно.

 Під кінець робочого дня мене викликає начальник.

—Все, їдемо додому? - запитує коли заходжу в кабінет.

—Так, тільки мені ще треба заскочити в аптеку, - знаю, що це прохання викличе запитання. 

—Ти знову погано почуваєшся? - і мої здогадки таки збуваються. - Я ж просив лишатися сьогодні вдома.

—Та все гаразд, просто куплю вітаміни, - ви так не дивіться на мене, я справді їх придбаю..

 Пані по той бік білого прилавку друкує на клавіатурі мій перший пункт замовлення: заспокійливе. Далі, звісно, вітаміни. І з’являється одна нав'язлива думка. А раптом? 

—Дві, - говорю сама до себе, тримаючи в руках тест. Він став моєю третьою покупкою в аптеці.

 Мене відділяють від зовнішнього світу двері вбиральні в нашій квартирі. Як швидко я стала називати її «нашою». З одного боку я радію тому, що зможу привести в світ нову людину, сформувати її характер, світогляд, виховувати та любити. А з іншого… Затримка десь два тижні не дає мені точного уявлення про те, хто є батьком дитини. А все тому, що у мене був так би мовити зв'язок і з Назаром, і з Дем'яном. Саме тому я не можу вибігти і застрибнути на шию Назару, розмахуючи позитивним тестом. Тепер мене лякає почуття безвиході, коли щиросердне зізнання може знову позбавити можливості бути з НИМ. Не відомо, як він відреагує, а раптом прожене від себе, як останню хвойду?! Та ні, Назар не такий. Чорт, але ж я на це заслуговую. Хоч знала, що це не змусить мене забути Назара, всеодно довірилась Дем’яну. А ось і наслідки. Тепер шукай виходів там, де всі шляхи перекриті.

 По моїй шоці котиться кришталева сльоза і я це чітко відчуваю. Як вона лоскоче шкіру, повільно стікаючи вниз, без суперечок з силою всесвітнього тяжіння. Тому що це марна справа. Вона шукає надійного пристановища, куди б їй впасти, але натикається на губи. Солонуватий присмак чомусь нагадує кров. Я багато її бачила, на кожному кроці. З будь-яких частин тіла, пульсуючу, свіжу, так само солону.Дивні все таки асоціації. Хоча текіла сюди б не краще вписалась. За нею іде друга, по вже проторованому шляху і капає з підборіддя на шию. А сил змахнути її рукою просто немає. Руки хочуть до землі, вони в сотні разів важчі за ті краплинки води з сіллю, які чомусь виділяють очі. Я хочу до землі. Зарити бісову голову в пісок і кричати, щоб не було чутно, на особистих децибелах, які ще не винайшли. Які не чує людське вухо, але відчувають капіляри в очах, як напругу і загрозу для себе. Тільки коли в душі оглушуючий крик, в реальності лиш звук прискореного дихання, а у вухах пульсує серце.