2.26

Назар

І від першого дня, коли ми почали стосунки і дотепер я не можу повірити в те, що все відбувається насправді. Я можу її торкатися, вдихати аромат волосся, маю змогу бачити щодня як вона засинає і прокидається. Скільки б часу не проводив з нею — мені мало. Й навіть вже коли вона стала моєю, кожна клітинка досі так і манить. Маниш мене, дурманиш, люблю тебе — застрягла ця пісня в голові, що мушу наспівувати собі під ніс. 

 Тиждень тому до мене в офіс завітав Новицький, як виявилось, його призначили виконуючим обов'язків головного лікаря у закладі, де раніше працювала Яна. І умовно кажучи, попередник, не дуже цим задоволений. Той психопат зламав захист телефону Юрія та пробрався до особистих даних через сервери. В нього в руках виявилась вся операційна система, саме тому Новицький звернувся до нас. Він забажав, щоб про цей випадок ніхто не знав, тому залагоджували ситуацію ми з Романом. А справ Кравченко встиг наробити серйозних. Зареєстрував Новицького на піратські сайти онлайн-казино, підписав на щоденні розсилки, загнав програму відстеження та прослушку дзвінків, отже працював не поганий хакер. Бо самотужки той льолік зміг би лише зробити телефону кардіограму. Дивно, чому він ще не заспокоїться? Хотів працювати, треба було робити свою справу чесно, і головне не переходити дорогу дружині.

  Все, більше не хочу про нього говорити.

Сьогодні маю ділову зустріч в ресторані «Intermezzo», тому до обіду треба вирішити нагальні питання.

—Зайди до мене, - виходжу в приймальню і одразу стикаюсь з поглядом Яни. — О котрій зустріч? 

— О першій, - відповідає.

—Поїдеш зі мною? 

—Добре. Якщо розкажеш, що треба буде робити, - посміхається.

Я переходжу на диван і сідаю поруч зі своєю дівчиною та помічницею в одному лиці.

—Звісно розповім. Це просто зустріч в неофіційній обстановці з потенційним постачальником нового забезпечення. Якщо підпише цю партнерську угоду, то всі будемо в плюсі, якщо не підпише…

—В мінусі? - додає.

—Не зовсім, просто в стабільності, - пояснюю, - в тебе ще є якісь справи?

—Мої справи залежать від твоїх доручень, - говорить хитруватим тоном. - А взагалі я переглянула звіт, який надіслав начальник відділу обслуговування техніки, його треба підписати.

—Буде зроблено. 

 Опів на першу ми вже в дорозі. Я за кермом, а Яна на передньому сидінні біля мене. Бачу, що вона трішки хвилюється, та це цілком нормально. Я також раніше за все переживав, намагався бути ідеальним в чиїхось очах, а потім зрозумів, що всім навколо байдуже. От фіолетово! Бо люди насамперед думають про себе, як вони виглядають, яке враження викликають в оточуючих, а не про те, ким є ці оточуючі. Не помічають середини, а оцінюють по зовнішньому вигляді, статках, громадському статусі. Вони не шукають виправдань твоїм вчинкам, не намагаються заглибитися в твої проблеми, з’ясувати причини, а мовчки засуджують. Без жодної спроби пізнати твій світ, поглянути з твоєї точки зору, бо кожен має сам свою і не має бажання займати іншу. Такі вже ми створіння, здавалось, розумні, хоч іноді зовсім дурні. Думаємо не про зграю, а про завтрішню здобич, коли зграя тихенько гине від чиїхось лап. Так трапляється з друзями, з сім'ями, руйнуються десятилітні шлюби, бо людям ФІОЛЕТОВО. От фіолетово! І хоч ти кричи комусь, я не такий, мене робите таким ви, стикаєшся з байдужістю і… з осудом, осудом, простим, як палка осудом. Спершу приймаєш ту критику на свій рахунок, шукаєш відповіді в собі. Чому всім байдуже на мене? Певно, я не такий, як вони, занадто нудний, щоб спілкуватися зі мною… Можна годинами думати про те, що носять в собі люди, яких бачимо щодня, та не дійти висновку. Врешті божеволіти від самотності, від накопичення емоцій, боротьби з бажанням просто поговорити і висловити свою думку. А потім стає байдуже. Так до цього й приходять. Тепер ти не шукаєш пояснення «чому?», бо ось так є. Вона сказала так, бо так вважає, так захотіла й навіть, якщо мені не подобається ця думка, я не в силах її змінити. Це інший погляд, я його приймаю, але мені байдуже щодо того, як саме людина до нього прийшла, якщо вона сама не захоче розповісти. В світ стає простішим, а дні легшими, коли не ламаєш мозок у пошуках відповідей, а просто живеш. Бо те, що не треба знати розглядається лише в порівняні з тим, що знаю вже. 

***

—В тебе є вода? - запитує Яна. 

—Ні, все добре? - дивлюсь на неї, а вона бліда, як стіна, враз побіліла і зник рум’янець.

—Так-так… Зупини будь ласка на заправці, мене, мабуть, захитало, - говорить глибоко дихаючи.

—В бардачку є м'ятні цукерки, чув, що допомагають, - ще в дитинстві мене захитувало в транспорті, літом я не міг їздити, бо було жарко, а взимку мене вбивали «пічки», їхній запах. Відколи почав їздити не маршруткою, а автомобілем, хвороба зникла, але багатенько лайфхаків з дитинства залишились. М’ятні цукерки «з хрестиком» це універсальні ліки від усіх хвороб. Болить горло — візьми цукерку. Неприємний запах з рота — візьми цукерку. Нудить, захитує, — вихід завжди є в кишені.

 Тим не менш, купити води не завадить, тому зупиняю авто на заправці, Яна одразу вибігає та прямує у вбиральню, а я купую мінералку. Через декілька хвилин бачу Яну, вона виглядає стомлено, але намагається старанно приховувати від мене.

—То може ти не поїдеш на зустріч? - запитую, коли вона сідає в авто та простягаю їй пляшку.

—Поїду, все гаразд, - відкорковує та відпиває, а тоді додає, - Чесно.

—Не змушуй себе! Це не надважливі збори, можемо й без тебе, якщо ти себе погано почуваєш, - я все ще не полишаю спроб переконати її, але ж ви знаєте Яну.

—Назаре! - чітко звертається.

—Що? - кидаю погляд на неї, а на її обличчі тепер сміливість, я знаю цей Янин вираз, після нього вона ще жодного разу не відступала.

—Рушай, запізнюємось, - дає команду і вмикаю двигун.

Ми приїжджаємо вчасно, Янин рум'янець повертаєтьсч на щоки і я впевнююсь, що їй вже краще. В «Intermezzo» відбуваються зустрічі лише з одним партнером, тому я вже знаю за яким столиком його очікувати. Тільки сьогодні він випередив нас. Одразу зайшовши в двері я помічаю чоловіка в діловому костюмі за місцем біля вікна. В його руках книга, він завжди читає у вільний час. Байдуже де і коли. Цього разу це «Двійник» Тесс Геррітсен. Ми з Яною прямуємо до нього і він, побачивши нас, одразу відкладає книгу, залишивши лише цікавість, яку вона лишила по собі.