2.25

Яна

Якщо вже я й трішки пропустила у своїй розповіді, то це два тижні, які перевершили усе, що раніше мною вважалося щастям. У нас зав'язалися романтичні стосунки. Нарешті. Декілька разів погостювавши в мене, Назар запропонував переїхати до нього і почати жити разом. Мені це неабиякий крок, бути набагато ближче ніж раніше. Між нами невидима хімія, яка вступає в реакцію навіть від погляду, просто будучи близько до нього, я спалахую наче навіжена. Настільки, що ніколи раніше такого не відчувала, ба більше, втрачала віру колись відчути.

 Початок нашого спільного життя стає магією, витканою з десятирічної туги та неймовірної радості в знову об'єднаних серцях. Відчуття, коли двері його квартири розкриваються переді мною, стало  відкриттям довгоочікуваного скарбу.

Моє серце б’ється із пристрастю, коли відчуття його тепла обіймає мене, нагадуючи, що тепер ми разом. Кожен наш крок у новому просторі стає наповнений емоціями, в які вплетено десять років терпінь, невпевненості та неймовірної туги одне до одного.

Вечори, проведені разом, наповнюються пристрастю, що підсилюється, мов розцвітаюча квітка. Наші дотики і поцілунки стають відображенням власної бурі почуттів, яка тривала десять років у моєму серці, а тепер врешті знаходить свій спокій, ідеальну гавань.

Життя разом з Назаром не просто новий етап – це вогонь, що розпалює кожен день нашого існування. Його присутність відбивається у моїх очах, запалюючи полум'я найглибших емоцій. Ми знову разом, і це не просто об'єднання двох сердець – це відродження нашої давно загубленої любові, яка тепер розцвітає, ніби весняний сад в самому серці нашого спільного життя.

Вечір пронизаний ароматами свіжої кави та декількох свічок, розташованих у кутку кімнати. Ми сидимо поруч на зручному дивані, обійняті невидимою ниткою ніжності, яка плететься навколо нас.

За вікном місто розцвітає в світлі ночі, але наш світ зачарований тільки один для одного. Він бере мою руку і поглядає у очі, в яких горить вогненна пристрасть. Його слова танцюють в повітрі, наповнюючи простір слів ніжністю, висловлюючи свої найсокровенніші бажання.

З кожним словом час сповільнюється, а невеличкі дотики стають магією. Назар обіймає мене ще міцніше, мов хочучи вберегти від усього світу. Наші губи зустрічаються у поцілунку, в якому віддзеркалено весь наш теперішній і довгий минулий час разом, усе непереборне бажання. Наші тіла стають одним цілим, втілюючи в собі спрагу та кохання, що накопичилося протягом років. В цій нічній тиші наше кохання підкорює час і стає вічністю у сплетенні наших обіймів. Я відчуваю його, всі емоції зчитую в очах, це здійснюється просто зараз. Щастя та насолода від нашого сполучення віддзеркалені у моїх очах, які світяться світлом внутрішньої блаженності.

Кожен дотик ЙОГО — відчуття плавного поглиблення у світ власних почуттів. Я відчуваю ритм, в якому б'ються наші серця, а кожен поцілунок як чарівний напій, що наповнює душу чуттям повноти та справжньої неземної насолоди.

Навіть спогад про те, що сталося викликає мурашки на шкірі. Це відчуття зовсім нове для мене, але й розкриває переді мною нові виміри насолоди. 

Щаслива втома огортає нас, і у цій романтичній атмосфері відбувався танець кохання, так я назву це, бо не вистачає слів, щоб описати весь… хм… процес. Так би мовити. Не хочеться ділитися з кимось, бо це лише наше. Я відчула себе повністю поглибленою у цій митті кохання, де кожна наша дія є виразом нашого відданого об'єднання. І спогад про це викликає рум'янець на моїх щоках, як доказ, що жоден інший чоловік не зможе перевершити відчутого. Лиш він відкриває нові горизонти, тільки йому можна. 

Без жодної краплини сумніву, я щаслива. Безперечно. 

—Сьогодні твій перший робочий день, - гладить мене по голові, коли лежимо в ліжку зранку.

—Авжеж. 

Тепер я тимчасово працюватиму з Назаром. Хоч як би я не хотіла лишитись в медицині, цей крок зараз необхідний. Допоки не знайду нову роботу, резюме вже розіслані. Попереднє місце було зручним, зарплата, як для молодого фахівця, хороша. Тільки от не знайшлось спільної мови з колегами та начальством. Не хочеться й далі чахнути там, серед скрипу зубів, невдоволених обличч і ще й внутрішнього сорому, до якого змушують прожиті раніше речі. 

 Запізнюватись я не маю права, не хочу, щоб до мене ставились як до привілейованої дівчини начальника і зачмирили й на новому місці. Для всіх я звичайна працівниця, помічниця генерального директора, якщо, звісно, Роман не розгуляється та не посвятить когось з колективу в деталі історії.

—Хвилюєшся? - Назар покриває долонею мою руку коли їдемо в офіс.

—Трішки, зовсім краплинку, - не буду ж я казати, що в мене до біса трясуться коліна. Вже звикла працювати в сфері медицини й геть не маю розуміння, що забула в IT. Тільки вибору в мене немає, або сидіти вдома і пекти рогалики, або вчитися, пробувати, хоча б докладати зусилля. Та й не змусять же мене писати програми, я помічниця, можна сказати секретарка. Призначити зустріч, розкласти матеріали, зганяти по документи, запропонувати чай, каву, капучино. 

Перше з чим я зустрічаюсь на новому місці роботи - простір. Багато вільного простору, скляні перегородки, сучасні меблі, стиль на стилі і стилем потягує. Все так стримано, але комфортно. Працівники сидять за робочими столами, на кожному з яких комп’ютер та особисті речі. Чорні столи ідеально контрастують на тлі білосніжних стін. Жоден з працівників не помічає нас, а я просто роздивляюсь кожного, як зосереджено вони стукають пальцями по клавіатурі та вдивляються в монітори. Більшість з них — чоловіки. Ба більше, всі з них чоловіки.

Ми рушаємо далі коридором. Серед низки дверей відчиняються одні і з них очікувано виходить Роман, він не пропустить такої події.

—Привіт, - як зазвичай  обіймає, - добридень, пане господарю, - потискає руку Назару.

—Я підозрювала, що ти рабовласник, - сміюсь до Назара, зауважуючи Романове звертання.

—Забула? Ти від сьогодні теж почесна раба, чи то рабиня, - нагадує друг.