2.24

Назар

Наступні події були дуже дивними та й Яна постійно щось мені не договорювала, я відчував, що тут щось не те, але чекав нагоди запитати. Врешті вона прийшла до мене сама.

—Щось сталося? - підводжу я до розмови.

—Сталося. Я не могла тобі раніше розповісти, а зараз… Той покидьок написав мені повідомлення, або звільнення, або… - бачу, що їй і так важко зі мною про це говорити, тільки кулак здорової руки сам згортується. - До мене додому прийшла жінка, тобто офіційна дружина Дем'яна і пропросила допомоги. Вона хотіла його викрити, бо є багато дівчат, котрих він обманював і навіть гвалтував. А мною він зацікавився, я свіжа жертва. Тому я була в ролі приманки. Вона «застукала» його за спробою зради, тепер може йти в суд з причиною розлучення і стягнути з нього половину спільно нажитого майна. До того ж по нього приїхав спецназ і пов'язали. 

—Він з тобою нічого не встиг зробити? - підводжусь і дивлюсь їй в обличчя.

—Ні, - заспокоюсь лише коли торкаюсь її руки та стискаю в своїй здоровій.

—Він більше не з'явиться на наших очах. А ти не думала справді звільнитися? На перший час могла б піти працювати в мою компанію, поки не знайдеш хорошого робочого місця.

—Насправді думала. Мене тут майже нічого не тримає окрім одного пацієнта, якого вже з дня на день випишуть. І тоді не триматиме нічого, - лагідно говорить. 

—Отже я розцінюю це як згоду, - так само відповідаю.

Насправді я радий, що вона погодилась. Стає страшно коли чую щось про того Кравченка, про те, що колеги ставляться погано через плітки про стосунки з головним лікарем. Я хвилююсь за її емоційний стан і найменше хочу бачити обличчя засмученим. Тому як тільки я вийду з цієї лікарні, одразу докладу всіх зусиль, щоб вона почувалась якомога краще. Хочу їй лише щастя, тобто нам. Так, я хочу бачити цю жінку поруч щодня, щохвилини. Мрію прокидатись з нею вранці та засинати обіймаючи. Прагну захистити від усього, що насторожує, бо вона ще з дитинства моя. Так говорили всі навколо «твоя Яна», а я не перечив, ба більше був згоден на це. Тепер я розумію, чому тоді нам варто було розбігтись навіть не зійшовшись. Все було для того, щоб ми подорослішали та зустрілись вже тоді, коли змогли б збудувати серйозні стосунки, а не гру підліткових гормонів. Це не спростування почуттів, що були стільки років тому, швидше підтвердження відсутності строку їх придатності. Бо вижили досі, серед стількох тисяч людей ми дочекались один одного. Хіба не доля? 

Взагалі я багато роздумував про це, шукав відгадок. Чому саме вона, а не будь-яка інша? Та все просто, так обрало моє серце. Я слідкував за нею багато років, ще коли вона навіть не здогадувалась про це і бачились ми лічені рази. Стежив за соцмережами, реагував на дописи та фото, не скажу, що вона сподобалась мені з першого погляду. Зовсім ні. Я був юнаком, а вона маленькою дівчинкою, так мені здавалось. Тільки згодом мене почало тягнути, ніби приворот. Щоразу коли я її бачив не міг не зазирнути в світлі очі, не роздивитись риси обличчя. Шукав поглядом навіть там, де близько бути її не могло. А коли почав усвідомлювати, що зі мною коїться щось дивне то злякався не на жарт. І з часом я звик до того, що бачив рідко, але забути не міг. Та й розповісти комусь, запитати поради не наважувався. Хоч іноді так хотілось, лиш мозок зупиняв у найпотрібніший момент. Я не міг змиритись з тим, що людина, з якою поділюся цією таємницею проговориться комусь і мені буде соромно за свої почуття. З самого дитинства мені було відомо, що мене відверто обговорювали та навіть поливали брудом з ніг до голови, бо я був трішки не таким, як вони. Навіть троюрідний брат позаочі називав мене геєм, щоб його. Через те, що я жодного разу не заводив з ним тем про дівчат. Бісовий син. Причому стверджував про це в компанії, коли мене не було. Доводилось жити з бажанням розбити носа частині своєї родини. Як бачите, травм та злості у мене вистачало, сам дивуюсь, як до цих пір з катушок не злетів. Тільки в мене з'явилась велика мрія, запросити братика на своє весілля та слухати дифірамби про те, як він бажає нам злагоди й кохання. 

 Як виявилося, щастя було набагато ближче до мене всі десять років, жодного разу не показавшись на очі.

Тепер я не впущу можливостей закрити всі свої потреби в любові та підтримці і не збираюсь відпускати кохану ще на десять років. 

 Після виписки по мене заїжджає Роман і я нарешті вибираюсь звідси додому. Лиш залишається потреба приїжджати декілька днів на перев'язки. Але це не біда, все ж не лежати каменем в ліжку. 

—Здоров, радий бачити, - вітається Рома.

—Привіт. Як там все? - одразу запитую про роботу і працівників. Бо що як влаштували ще теракти?

—Та все нормально. Перші два дні не випускали співробітників, працювали дистанційно. Зараз вже все спокійно, в звичайному темпі. Не треба хвилюватися, у тебе ж чудовий заступник, - самооцінка в нього точно не занижена, але я радий, що все прийшло до ладу. - Ти тут як?

—Вже краще. Ось приїду додому, буде ще ліпше, - сідаю в автівку на переднє сидіння.

—То не гаймо часу, - вмикає двигун і авто рушає з місця. 

За Романом зачиняються двері і я залишаюсь в квартирі сам. Розлягаюся зручно на ліжку, попиваю каву. Нарешті з'являється відчуття затишку. Навколо мене не пікають апарати, не снують медсестри, не намагаються вколоти болючі препарати, не хропе сусід по палаті. Не життя, а пісня. Шкода, що починаєш цінувати тишу лиш тоді, коли втрачаєш. 

Зі мною чашка ароматної кави, біля мене лежить рідненький пухнастий котик. Так за цим усім сумував.

Хоч з іншого боку мені сумно, бо я не можу бачити Яну так часто. В лікарні вона чергувала день через два, іноді брала додаткові і під час кожного обходу заходила в мою палату. Іноді після обходу лишалась і ми говорили. А тепер не зайде, бо я вже не пацієнт. 

 Насправді ми обмінялись телефонними номерами, я навіть залишив їй ключі від квартири, хоч сумніваюся, що вона прийде. Мовляв, про всяк випадок. Тож коли звільниться, вона зателефонує, пообіцяла. А обіцянки Яна тримає.