2.23

Яна

Кравченко це справді поки що найбільша помилка в моєму житті. І саме до нього я повернусь обов'язково і до кінця усе з’ясую. Як тільки випишуть Назара я плювати хотіла на недостачу персоналу та подібні відмовки, піду за власним бажанням. Бо я так вирішила для себе, що ніщо не здатне мене тут втримати.

До виписки Назара лишилось два дні. Сьогодні не моя зміна, тому маю час щоб приготувати щось краще собі і… для Назара звісно. Дзвінок в двері змушує мене покинути кухню й відійти від плити, залишивши виплеканий бульйон без нагляду. Найперше я завжди заглядаю у вічко дверей, тільки його затуляють. Вочевидь, рукою. Зі страхом я повертаю замок і відчиняю.

—Здрастуй, запросиш на чай? - говорила жінка. Я лиш встигла отямитися, як вона вже стояла в моїй квартирі. 

—Ви вже зайшли. Очевидно, що не випити чашку чаю, то може одразу до діла, - в мені говорить не негостинність, а, швидше, образа. 

Бо це саме та людина, яка відібрала в мене хвилину примарного і брехливого щастя. Ні, це не Дарина.

—Вікторія. З тобою, Яно, ми вже знайомі. Та хоч тоді ти говорила, що Дем'янові лише колега, я таки не повірила, - крокує у вітальню, знаходить її самотужки, а я лиш повзу десь за нею. - Я не засуджую тебе, бо ти не знала, що він одружений. Вважала мене його сестрою, яка поїхала десь далеко. Думайте, що рейс відмінили. 

—Я не з ним, почуйте. Він мене не цікавить, - продовжую настоювати на своєму, але Вікторія прийшла сюди за ціллю, якої повинна досягти.

—Знаю. І повір мені, знаю більше ніж ти. Я в курсі, що він тебе домагався проти волі, та не досяг мети. Поглянь, він мав би написати тобі, - кидає погляд на мій телефон, який спокійно пролежується на дивані.

—Звідки ви знаєте? - одразу перевіряю гаджет і дійсно бачу повідомлення від Кравченка, надіслане декілька годин тому.

—Так було в усіх попередніх випадках, - говорить твердо, без емоцій, ніби це для неї звичка, - читай.

—...Або ти погоджуєшся на вільні стосунки і приходиш завтра в мій кабінет з смиренням та згодою на все, або з заявою на звільнення, - читаю тремтячим голосом, - тварюка.

—Отож в мене є до тебе пропозиція. Тільки ніхто не повинен знати про це, навіть твоїм найближчі люди. Я хочу розлучитися з ним через суд і відібрати добру частину його майна. Але треба його зради вивести на чисту воду. Поки є така можливість я не можу її втратити, а ти помстишся йому за все хороше та далі працюватимеш в клініці, - хоч ця пропозиція видається божевільною, але водночас тут пахне геніальністю.

—А знаєте, я згодна.

—Бери лист паперу і ручку. 

—Є.

—Пиши заяву на звільнення!

—Навіщо, це і є план?

—Авжеж. Ми зробимо все так, що він сам не захоче її прийняти. А на тебе встановимо прослушку.

День Х

Стукаю в кабінет цього божевільного.

—Заходьте. - Лунає і я одразу ж крокую та причиняю двері, не на ключ. 

Сьогодні я інакша, на обличчі нюдовий макіяж, волосся завите в романтичні локони, на тілі спідниця і звісно, лікарський халатик. Вікторія постаралась, щоб гудзики халату відпочивали у відпустці десь на Мальдівах. Я молюсь тільки б ніхто зайвий не зустрів мене в такому вигляді.

—Привіт, кликав? - сідаю на диван неподалік його робочого столу. Закидаю ногу на ногу і чекаю відповіді.

—Кликав, - сканує поглядом не оминаючи жодну деталь. - Ти визначилась? 

Я елегантно підіймаюсь і йду до його робочого місця, щоб передати той папірець. Він піднімається з крісла. Дорогою, а це метрів зо два я впускаю свою дорогоцінну заяву.

—Ой! - опускаюсь до підлоги і підіймаю, а тоді все ж кладу йому на стіл.

Він примружує очі, вивчає заяву, а потім мене.

—Підійди сюди, поглянь, - зве так пильно вдивляючись в листок на столі, як ніби побачив якусь помилку. Ще б за кілометр на нього дивився.

—Що? Не бачу, - нахиляюсь над столом, як ніби роздивляюсь, просто біля нього. 

Тоді переводжу погляд на нього, його очі темні, отже план Вікторії працює.

—Дивись уважніше! - бере ту нещасну заяву в руки і розриває на дві більш-менш рівні половини й тріумфально підкидає в повітря і той падає десь на стіл. Та чоловік  переможно виголошує, - визначилась.

Його погляд стрімко опускається на мої губи. Ледь помітний поштовх підказує мені, що він впізнав мою гру, але вирішив підіграти, десь в середині відчуття, ніби наш план викрили, але це всього лише страх. Я чую, як його дихання стає глибшим.

— Так, визначилась, але це — тільки початок, — промовляю тихо, відчуваючи, як він припиняє дихати. Його рука ледь торкається моєї, але цього достатньо, щоб він відчув вогонь, що запалюється між нами. Хах. Ти готова? До чого? До нового підпалу! Вибачте, вирвалось.

 Він підходить ближче, а я відчуваю його дихання на шиї. Його руки обминають мою талію, і вони так неприродно гидко лежать на моїх стегнах. Його погляд знаходить мій.

— Ти завжди знаходиш способи вразити мене, — Дем'ян шепоче, пригинаючись до мого вуха.

Мої руки автоматично опускаються на його плече, і я відчуваю пульсацію 

 серця, що лунатиме все гучніше. Цей поцілунок — вогненна експлозія емоцій.

Відчуття його рухливих губ, які торкаються моїх, переплітаються з адреналіном. На які шалені жертви я іду заради дурної помсти. Наші тіла тісно прилягають одне до одного, створюючи напругу, яка витає в повітрі.

— Ти завжди вибираєш найнесподіваніші моменти, — продовжує він, звільняючи від занадто тісного білого халату. 

 Він не втрачає часу і взаємодіє, обіймаючи мене тільки так, щоб відчути кожен мій струмок енергії, буквально вдавлюючи в себе. На щастя, він не поспішає, отже ми встигнемо. Націлившись на мої губи, він врешті-решт піддається таємничому тяжінню. Бабій. Тьху.

Я відчуваю його палкість, його жагу і вона мене лякає. А що як Вікторія не встигне, або взагалі не прийде, щоб підставити мене, тоді від нього вже ніхто не врятує. 

— Ви зайняті? — Вікторія робить крок вперед, її голос долає кімнату, насичуючи непомітною загрозою. Дочекалась, якраз вчасно.