2.22

Назар

Прокинувсь з вражаючим видом на… білу стелю, під заворожуючий звук… лікарняного монітора. Отже, вижив. Останнє, що я мутно пам’ятав - вечір, коли залишився після роботи, а все, що далі - ще більше в тумані. Моя рука прикріплена до ліжка, важко її відчуваю і не можу рухати. Підіймаю іншу, роздивляюсь, ця ціла. Очевидно, що я знаходжусь в лікарняній палаті, десь через хвилину медсестра підтверджує мою здогадку.

—Він отямився, - скрикує вона десь за дверима коридору.

—Вийди на хвилинку, - лиш відповідає їй чіткий жіночий голосок. До біса знайомий. 

«То я живий чи вже десь в Едемі?»

—Привіт! - заходить в палату знайома жінка з темним волоссям.

—Привіт, - відповідаю їй, - не підкажеш як я тут опинився, бо з пам'яттю щось туго.

—Рома сказав, що ваш офіс замінували по закінченні робочого дня і ти потрапив в одну з численних пасток. Тебе доставили до нас в лікарню, бо за містом відділ також замінували. Не ніч, а якась суцільна зв'язка криміналу виявилась. Далі тобі зробили операцію, з’єднали уламки кісток. Власне все, - Яна сіла на кріслі поруч з ліжком. На мить вона видалась мені ніби знову тією, моєю Яною.

—Рома був тут? - а що як друг також потрапив у якусь пастку.

—Так, приїхав одразу, як тільки дізнався, я відправила його додому піісля того, як завершилась твоя операція. З ним все добре, - вона значно полегшує мої хвилювання. - Гаразд, як ти загалом почуваєшся після наркозу?

—Непогано, як на вчорашнього трупака, а взагалі, я зможу рухати рукою? - легенько повертаю голову, щоб поглянути їй в очі. Я знаю, що навіть коли ця дівчина плете сім мішків гречаної вовни, погляд всеодно здає.

—Звісно зможеш, ще й як. Тобі встановили штифти, можеш не задумуватись над цим словом,з'єднали уламки так як вони мають розташовуватись природньо. Згодом їх доведеться видалити після повного відновлення. Ти в нас мінімум на три-чотири дні, - очі не брешуть, отже правда. 

 Тільки мені не вкладається в голові, для чого якомусь покидьку підривати нашу мирну контору.

—Знаєш, мабуть, мені варто вибачитись, - нахиляється і дивиться мені увічі так, що ті очі, здається, проникають десь під мій череп, - я не повірила тобі, хоч ти говорив правду. Просто не могла усвідомити ситуацію, що ти найняв фейкову дівчину, щоб позлити мене. Я позлилась, тут не відібрати і через те наробила багатенько помилок. Тільки тепер я готова їх виправляти, якщо ще маю такий шанс. Пам’ятаю кожне слово, сказане тобою в той ранок після Вовиного весілля і… тоді я почула тебе, але не сказала сама. Отож слухай! Багато років я чекала цього моменту і ще десять років тому готувала свою промову, але не склалося. Я боялась, дуже боялась тоді навіть підійти до тебе, сказати хоч слово, було страшно здатись якоюсь дивною чи гірше дивакуватою. В ніч, коли ти написав мені те найперше «Привіт» я пам'ятаю як ледь не стрибала від радості, відповіла не дивлячись ні на що. Тільки всього, що далі намалювала моя уява не ставалось. Ти не відповідав, щоразу поводив себе інакше. Коли вітався, коли ні. Іноді дивився так, наче бачиш вперше, а деколи заглядався, що тілу йшли мурахи. Я пам'ятаю ті лічені моменти, коли ми дивились одне-однову в очі. Тоді я мріяла хоча б обійняти тебе, я будувала собі неіснуючу історію і боялась зробити хоча б крок для того, щоб вона змогла стати реальною. Деколи я змушувала себе забувати, гнала куди подалі спогади, але того ж дня ти снився мені. Скільки б я не намагалась тебе відпустити, забути, знайти заміну — досі я не змогла. За, мати його майже одинадцять років не вийшло. Змогла наробити в процесі купу помилок, про які шкодую, про те, що в злості сіла в те бісове авто, зв’язась з головним, але навіть так я не позбавилась того, що знову зв'язало мене з дня зустрічі. Вважала, що ти щасливий з дівчиною, отже я теж маю право на щастя. Я шкодую про все і про те, що одразу не змогла зізнатися в цьому собі, не кажучи вже про тебе.

—Як би я тебе не зненавидів, той шанс всеодно був би. Він є й досі… - Звертаюсь до неї, яка ледь не в сльозах, вона щира, отже справді любила. Які ж ми обоє дурнí, були та й досі є, якщо тільки зараз змогли все прояснити. - Та помилка, про яку ти говориш це Кравченко?

—Так, - Яна починає схлипувати від однієї згадки мерзенного прізвища. Я розумію, що в них щось було. «Щось». Але мій мінус в тому, що їй я готовий пробачити навіть це.

—Яно, - кладу долоню здорової руки їй на руку, - А якщо ти весь час вважала, що в мене є дівчина, тоді звідки ти дізналась правду?

—Цей… е… там довга історія, а медсестра вже так і хоче вколоти тобі ліки, - оченята бігають і тікають разом з нею з палати. 

На моєму обличчі усмішка, я почув те, що хотів, чого прагнув стільки часу. Моя віра була не даремною, вона мене спасла за крок від програшу. Вчора я ледь не зустрівся з тією, яка носить косу, а сьогодні вже літаю на ангельських крилах. Життя неймовірне, коли є для чого жити. Щоправда в мене відібрали дещо. «Дещо». В чомусь моє бажання таки не здійснилось. Ігнорую нав'язливі думки про те, чим би міг займатися той покидьок з Яною. Яку мав отримати я. Він цілував її, торкався тіла, вдихав аромат, гладив шовковисте волосся. Якби ви були зараз зі мною в палаті, безперечно почули б скрип зубів.

А далі зайшла медсестра. Олена чи як там її і зробила укол. Я їх вже десять років як не боюсь. Зараз стає соромно за себе того, колишнього, який жахався усього незвичного, боявся того, що відчуває, думав, що це аномалія. А відчувати це норма в будь-якому віці, часі, обстановці. Відчувати — означає жити, я живу доки в моєму серці мешкає ця темноволоса дівчина. Вірніше жінка.

Вже не дочекаюсь коли вийду з цієї лікарні й тоді вона від мене вже нікуди не втече. Зовсім скоро.