2.20

Назар

Офіс порожній, навіть Роман не залишився, а я все ще працюю. Набираю код на екрані комп’ютера, бо необхідно закінчити дослідження проєкту. Іноді мені стає страшно, а що як наша програма підведе людей? Може ж бути таке, що лікар під впливом тих чи інших факторів не зверне увагу на якусь важливу деталь, що суперечить технічному висновку. Систему ми робимо на совість, але всяке буває. Ця розробка лише допомога, але ні в якому разі не повноцінна заміна, вона навіть близько не стояла з точними науковими призначеннями.  Навіть людина не здатна урахувати абсолютно всі нюанси та чинники, що вже говорити про мережу комп’ютерів. Штучний інтелект аж ніяк не здатен забезпечити беззаперечну точність. 

 На годиннику вже дев'ята, але я дав собі обіцянку, що не вийду з офісу поки не переконаюсь, що наша компанія приклала всіх можливих зусиль. Можна назвати мене перфекціоністом, тільки від того я не змінюсь. Завжди є до чого прагнути і вдосконалюватись, отже, навіть те здобуте досі — лише мізерна частка усього, що ще лишається закритим для мене.

Наша компанія розпочинала з мінімальним капіталом, як для підприємства. Декілька працівників, які жертвувати своїм часом, часто недосипали, нашим еліксиром була кава. Літрами і знову до ночі в офісі. Ми хвилювались про кожен символ в коді, бо від цього залежатиме програма. Перші замовлення робили такі самі чайники, як ми, тільки в інших сферах, котрі не готові були платити космічні гроші для популярних айтівців. Їм трапились ми — п’ятеро молодців, котрі зі шкіри лізли, щоб виконати це завдання за смішну ціну. Пам’ятаю просто як зараз — це був додаток для кафе на колесах, воно тільки розпочинало роботу і власники вважали, що так можна залучити більше клієнтів. Ось кілька ночей без сну допомогли — клієнти були задоволені. Потягнулися інші, а ми в свою чергу збільшили штат та підвищили прайс, росла наша майстерність, отже й розсуд. 

Мимоволі усміхаюсь, згадуючи про початок своєї кар'єри. Зараз ми — одні з найвідоміших спеціалістів, співпрацюємо з ГенШтабом та Кібервійськами і кожного разу я не заспокоюсь, поки не перевірю все до кожної коми. Помилка може занадто дорого коштувати.

Хоч в мене сила-силенна співробітників, які навідмінно можуть це робити, тільки я довіряю лиш собі. Хочеш зробити щось добре — зроби це сам. 

Сьогодні також я робив сам, геть один, в офісі після закінчення робочого дня. Коли чую шурхіт десь за дверима кабінету, то спершу навіть прокидається радість. О так, хтось таки повернувся, може, Рома? Але ні, бо скрип дверей припиняється і весь рух зникає. Лиш я стукаю пальцями по клавіатурі. Звісно, у них сім’я, діти, а мене вдома не чекають, я можу дозволити собі покодити зайву годинку на благо компанії. Іноді даю слабинку і уявляю, що приходжу з роботи, а мене зустрічає дружина, по будинку бігає дитина і кричить: «Тату, тату!». Деколи я забуваю про те, що сам від цього відмовляюсь, бо не шукаю стосунків і відверто про це заявляю. Чомусь жодна жінка не розпалює мене, навіть та, яка для всіх найяскравіша. Ніхто ще не викликав в мені таких почуттів як Яна в ту ніч після весілля. Коли я спостерігав за нею, сплячою. І в той ранок, коли вперше її поцілував. Хто ж знав, що вона… Зайнята.

Стискаю пальцями перенісся, щоб зосередитись не на своїх думках, а на роботі. Я продовжую працювати попри все, дехто з співробітників називають мене роботом позаочі, але насправді я ще вмію відчувати. Відчуваю втому, біль,  спрагу, все окрім поразки. Ні, це не маніакальний розлад, я не маю права програти. Бо навіщо тоді взагалі брати участь? Всі мої проєктм закінчувались успіхом, будь-які починання давали поштовх далі. А особисте життя, сказало, що час визнати себе лузером. Бо я наче мішок картоплі поруч з жінками. Без почуттів, без емоцій, награних чи не награних — байдуже, бо без жодних. Мені важко уявляти їх в будь–якому іншому плані окрім того, що вони звичайні. Ось мої колеги для мене лише колеги, тільки друзі, я ніколи не задумувався навіть про спілкування ближче. Чи то не хотів, чи мені це не потрібно. Деколи Роман говорить мені про монастир і я жахаюсь того, що дійсно зв'язаний. Для чого я зараз працюю, чогось прагну і досягаю, якщо всенькі мої досягнення підуть зі мною в могилу. Я не передам компанію синові, бо вже розміняв четвертий десяток, а досі не маю серйозних стосунків. Точно, претендент на місце в якомусь красивому невеличкому монастирі.

  Поки я тут продовжую гарувати на найгарніший пам’ятник на кладовищі, хтось спить в обіймах сім'ї, їсть приготовану для нього вечерю, цілує кохану. 

 Очі вже повільно заплющуються і зінниці важчають з кожною моєю спробою кліпнути. Кава вже не працює, треба поновити запаси. Я підводжусь зі свого крісла, йду до дверей, відчиняю. На мить зупиняюсь і роззираюсь. В приймальні нікого, навіть світло не горить. Ступаю крок далі та, ніби мене щось зупиняє, от-от я  перечеплюсь за цю річ і впаду. Мій ривок став помилкою. 

На майбутнє, це була розтяжка.

Оглушив вибух і останнє, що я пам'ятаю — папка паперів, яка розліталась перед моїми очима. Пекло для перфекціоніста.