2.19

Яна

Декілька днів минули безслідно, бо я літала наче на крилах. Серед прекрасних вечорів з Дем'яном та робочих чергувань. Тільки от сьогодні я прокинулась в квартирі одна. Дем'ян на роботі, а у мене вихідний після зміни. Готую сніданок і відпочиваю без жодних підозр, що невдовзі доля знову гепне мене головою вниз. І не варто говорити об що саме.

Чую дзвінок в двері, мчу відчиняти, може, Дем? Але ні, на порозі стоїть жінка. Років приблизно тридцяти і варто сказати, що вона не дуже рада мене тут бачити.

—Дем’ян вдома? - лиш твердо запитує без привітання, оглядає з ніг до голови, ніби вивчає куди краще штрикнути ножем.

—А ви, вибачте, хто? - завбачливо ставлю питання, на що, у моєї співрозмовниці вже назрівала відповідь.

—А Дем не сказав? Я його законна дружина. Приїхала навідати свого коханого чоловіченька, а він таки бачу часу не гаяв, - ніби випльовує слова без жодного прагнення розібратися в ситуації.

—Він зараз не вдома. Ми працюємо разом, я лиш тимчасово… - намагаюсь сказати якесь виправдання навіть попри колючий дріт навколо горла, але вона не дає договорити.

—Хах, хочеш сказати, що він навіть не затягнув тебе в ліжко? Невже втрачає хватку? - лиш спостерігає за моєю реакцію, а я знічуюсь та вже не можу дивитись їй увічі. - Геть.

Вона проштовхнулась повз мене і владно зайшла в квартиру, крокуючи на високих підборах, навіть не роззувшись. Хоч вже байдуже. Бо я йду збирати речі. Може, хоч заховаюсь у своїй тимчасовій кімнатці від її осуджуючого погляду.

—Він ще й поселив тебе в моїй кімнаті? - говорить десь над моєю головою. А я не знаю що й відповісти, бо жодні слова не спадають на думку. За стільки років я вперше довірилась чоловікові, щоб він мене обманув.

На щастя, я не розкладала всього, бо розуміла, що моє перебування тут тимчасове. Швиденько зібрала все, що тільки змогла згребти в сумку. І пішла просто перед носом його дружини. Поки він не прийшов. Так і закінчується моя  казка про Попелюшку, вона знову повертається туди, звідки так довго намагалась вибратись. Вертає свої страхи та сумніви. В очах тієї жінки я знову бачу Назара, який мене засуджує, за цю ганебну спробу вирватись з порочного кола.

Куди я їду - мабуть, в затоплену квартиру. В голі стіни. Але я готова спати на підлозі, аби тільки ніхто мене не чіпав. Аби жодна мерзенна чоловіча душа не добралась до мене, не потривожила мій сон. І я приїхала. Вже дзвоню в двері сусідської квартири, а мені відчиняє жінка.

—Добридень, Яночко. Ти по ключі? - запитує, наче рада мене бачити.

—Добрий день, так. - віддає зв'язку, я розвертаюсь і опускаюсь на поверх нижче.

Нарешті провертаю замок і розумію, що тільки сюди ніхто не ввірветься і не порушить мого спокою. Тільки те, що справді моє, може бути зі мною. Відпускаю з сумки котика, бідосю вже замучили з цими переїздами. Ніби все висохло і жити можна. Плісняви на ліжку не знайшла, отже хоч би висплюсь. Перше, що роблю - застеляю ліжко, натягую наволочку і влягаюсь спати. Речі я ще встигну розібрати. Тільки от сон все ніяк не бере. Знову я мушу копатися в собі, шукати якісь виправдання, намагатися знайти вирішення. 

Бо я ж могла не піддатися, могла прийняти свою одержимість, а не намагатись заглушити іншим. Не скажу, що мій зв'язок з Дем'яном на щось суттєво впливає, тільки от на душі так гидко.

І як я далі маю спокійно працювати в лікарні під його керівництвом? Він мене використав та й навіть в очі йому дивитися противно після всього, що сталося. Безперечно він зараз не прагне мені щось пояснити, бо я прекрасно обходжуся без його порції лапші на вуха. Він одружений, це вже привід викреслити його з життя. Окей, допоміг мені з житлом, але ж не бути мені тепер винною йому все своє життя. 

Згрібаю в обійми кота. Це таки єдиний чоловік, який мене підтримує. 

Точно засну, а завтра робота.

Я прокинулась трішки запізно, але загалом ще встигаю прийти вчасно, якщо прямо зараз зумію зішкребти себе з ліжка. Переодягаюсь, замазую синці під очима консилером і в дорогу. Мене очікує важкий, але великий день. Я це вже знаю. Ординаторська заповнена колегами і мене беззаперечно радує такий розклад подій. Коли навколо є люди, менше шансів напоротись на Дем'янову лапшу швидкого приготування. 

 Ось айтівці ще досі налаштовують свою апаратуру, тільки тепер без начальників. 

—Яно, тебе кличе головний, - таки прозвучало з уст однієї з моїх колег. Наче слова смертного вироку. Тільки я вже підготовлена, з точним алгоритмом, що робитиму в будь-якому з можливих випадків.

—Вже йду, - впевнено озиваюсь і крокую до кабінету.

Стукаю в двері, все як полягається вихованим працівникам.

—Кликали? - лиш кажу.

—Так. Ти кудись зникла, хотів запитати що сталось, - одразу відкладає ноутбук.

—У моїй квартирі завершились роботи і я змогла повернутися додому. Дякую за те, що прихистили, - не сідаю, хоч чоловік жестом вказує на стілець. Я не хочу робити цю розмову довгою, тому так і чиню.

—Ти могла хоч би попередити, - знову пред'являє.

—Не встигла, дуже поспішала. Я можу йти? - ще одна спроба якнайшвидше звалити звідси.

—Якщо хочеш, можеш залишитись, - знову розтягує свою коронну посмішку, але мені тепер від неї хочеться тільки блювати.

—Та… - натягнуто посміхаюсь, щоб подивитись на реакцію і бачу, як його настрій ще більше покращується, але вмить це припиняю, - ні, дякую.

Розвертаюсь і йду. Байдуже, що мою спину знову пропалюють, тепер я знаю хто він — одружений чоловік, який мене використав і навіть не насмілився заікнутись про те, що перебуває в шлюбі. Злагоди їм і кохання, а я далі собі спокійно лізтиму по кар'єрній драбині. Обов'язково займусь пошуками нової роботи, бо довго затримуватись тут не хочу. 

В кінці робочого дня я лишилась на нічне чергування разом з однією з колег. Тільки, як виявилось, в останній момент їй терміново потрібно було додому. Чергування знову в його руках. Він ще в своєму кабінеті, сподіваюся, не поткнеться в ординаторську, а я проходжусь відділеннями і прямую в приймальню. Доставили нового пацієнта і йому потрібна допомога. Заходжу в палату, перше, що кидається мені в очі це одяг кольору хакі, але я свідомо ігнорую свої здогадки. Лиш коли підходжу ближче, чітко розумію, що це точно він.